Штучний інтелект, великі дані, дата-центри та хмарні технології – всі ці складові не можуть функціонувати без належної інженерно-технічної бази, яка споживає величезні обсяги електроенергії. Проблема полягає в тому, що ці споживання значно перевищують уявлення більшості людей.
Якщо державні органи, зокрема в Україні, не усвідомлять це вчасно, ми ризикуємо відстати у власному процесі цифровізації. Це може статися не через нестачу ідей чи технологічних рішень, а через банальну недостатність електричної енергії для підтримки цієї інфраструктури.
За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), дата-центри до 2030 року споживатимуть понад 945 ТВт·год електроенергії на рік - більше, ніж вся Японія. А Goldman Sachs прогнозує зростання навантаження на електромережі на 165% лише за найближчі п'ять років.
Це не лише припущення чи футуристичні міркування - це офіційні прогнози міжнародних аналітичних та інвестиційних організацій, які формують напрямок глобальних енергетичних змін. Всі вони одноголосно вказують на те, що енергетична інфраструктура світу не встигає за швидкістю цифрового розвитку.
У Європі наслідки вже відчуваються сьогодні. За даними на 2022 рік, дата-центри в Ірландії витрачали більше 17% від загального споживання електрики в країні. Міжнародна енергетична агенція (МЕА) повідомила, що при таких темпах центри обробки даних можуть подвоїти своє споживання електроенергії до 2026 року. З огляду на стрімкий розвиток технологій штучного інтелекту, прогнозується, що до 2026 року цей сектор може зайняти 32% від загального попиту на електрику в Ірландії.
У Нідерландах ця цифра становить більше 3%. Франція, Іспанія та Німеччина запускають власні AI-кластери, які працюватимуть у режимі безперервного енергоспоживання. Очікується, що європейський попит зросте більш ніж утричі до 2030 року. Але тут і виникає парадокс, який полягає у тому, що навіть розвинені країни ЄС не мають достатньо гнучких потужностей, щоб балансувати навантаження, яке створює AI-економіка та інфраструктура, що її повинна обслуговувати.
В Україні ситуація є ще більш напруженою. Ми працюємо над відновленням зруйнованих генераційних потужностей, збільшуємо частку відновлювальних джерел енергії та прагнемо інтегрувати нашу енергосистему з європейською, однак стикаємося з браком маневрових і акумулюючих рішень. У таких умовах ми починаємо обговорювати питання цифровізації, хоча електромережа не здатна впоратися навіть із традиційними навантаженнями.
Цифрова інфраструктура здатна "трусити" енергетичні системи. Інтенсивні обчислення, обробка відео та створення мовних моделей відбуваються в основному під час пікових навантажень, що призводить до різкого зростання енергоспоживання в дата-центрах, яке може збільшитися до десяти разів за лічені секунди.
Ми обговорюємо енергетичне споживання з варіаціями, яке не можливо задовольнити виключно за рахунок сонячної або вітрової енергії. Що стосується акумуляторів? Так, вони можуть забезпечити енергію лише на кілька годин. Але що робити, якщо виникає потреба у постачанні енергії на цілу добу, тиждень або навіть сезон?
Ця проблема має лише одне ефективне вирішення – водень. Його можна отримувати з надлишків відновлювальних джерел енергії, зберігати, транспортувати, а також перетворювати на електрику, аміак чи метанол. І найважливіше – його можна масштабувати. Це єдиний реальний спосіб зберігати енергію в значних обсягах. Саме тому в Німеччині та Австрії вже реалізуються проекти Hydrogen Valleys, що інтегруються з інфраструктурою штучного інтелекту. У Франції водень застосовують не лише в промисловому секторі, а й для балансування енергетичних мереж.
Європейська комісія ще у 2020 році визначила водень як один із трьох ключових елементів для енергетичної незалежності ЄС у Hydrogen Strategy for a Climate-Neutral Europe. Водень - не альтернатива, а умова енергетичної стійкості в цифровому світі.
І саме тут починається український парадокс. Ми маємо технічний потенціал - ВДЕ, газотранспортну систему. Ми маємо політичну основу - угоду з ЄС про стратегічне партнерство у сфері водню (2021). Ми навіть маємо експертну спільноту та громадські ініціативи, як то робоча група з розробки та впровадження водневої реформи в Україні у межах Ukraine Energy Initiative Глобального договору ООН в Україні.
Проте у нас бракує найважливішого - політичних рішень.
В Україні водень та пов'язані з ним технології досі стикаються з відсутністю належного регуляторного середовища, що стримує їх розвиток. Законодавство щодо гарантій походження ще не було ухвалене. Регулюючі органи не впроваджують механізми, які б дозволяли водневим установкам брати участь у ринку допоміжних послуг. У тарифній політиці немає жодного згадування про водень. Це все відбувається на фоні прагнення України стати енергетичним партнером Європейського Союзу.
Програма ключових дій уряду на 2025 рік включає в себе розробку та затвердження Водневої стратегії України, що розрахована до 2050 року, а також ухвалення операційного плану заходів для її реалізації. Цей план мав бути реалізований до кінця червня 2025 року, проте досі залишається лише на стадії документації.
Не має значення, що саме викликало затримку — чи то брак стратегічного мислення, чи свідоме гальмування процесу. В обох випадках, ситуація викликає занепокоєння. Адже бездіяльність також є формою вибору. І цей вибір сьогодні може позбавити нас місця в майбутньому енергетичному ланцюзі Європи.
Щоб зрозуміти глибину цієї проблеми, потрібно поглянути ширше й не зводити її лише до питань енергетики. Йдеться не просто про генерацію чи балансування мереж, а про основу майбутньої цифрової економіки. У світі, де рішення приймають алгоритми, а дані стають головним ресурсом, енергія вже не просто паливо, а необхідна умова існування цієї системи.
Якщо Україна не створить цей базис сьогодні, вона може опинитися під загрозою не лише втрати своєї ролі в енергетичному ланцюгу Європи, але й втраченого шансу стати активним учасником цифрової трансформації, де енергетичні ресурси та технологічні інновації взаємодіють між собою.
Цифрократія неминуче стає новою формою економічного та політичного впливу, де контроль над цифровими платформами, алгоритмами та обчислювальними потужностями формує реальність швидше, ніж класичні інститути влади. Але ця нова "архітектура управління" не існує у вакуумі: вона спирається на матеріальний фундамент енергетичних систем.
Штучний інтелект, дата-центри та хмарні обчислення слід розглядати не як абстрактні технології, а як енергетичні фабрики XXI століття. Вони перетворюють електричну енергію на цифрові послуги, дані та управлінські рішення. Таким чином, енергетика та цифрова влада перебувають у тісному симбіозі: перша встановлює межі можливого, тоді як друга визначає темпи розвитку.
У наступні десять років стане зрозуміло, що цифровізація не лише споживає енергетичні ресурси, але й формує їх структуру. Енергетична система вже не зможе залишатися стійкою мережею генераторів і споживачів. Вона незворотно перейде до динамічної та адаптивної платформи, яка реагує на імпульси і сигнали цифрової економіки.
Хвилеподібне навантаження від AI та Big Data змусить енергетику відмовитися від інерційності й перейти до стану постійної адаптації. Це означає, що в майбутньому енергетичні баланси будуть проєктуватися не лише під промисловість чи населення, а під алгоритми, що генерують попит із мікросекундною точністю.
У цьому контексті водень не є лише технологічним рішенням, а виступає як основний елемент енергетичної системи, який може виконувати роль універсального буфера між піковими цифровими навантаженнями та реальною генераційною інфраструктурою. У Європі проекти Hydrogen Valleys, що поєднуються з AI-кластерами, свідчать про те, що нова енергетична структура формуються не навколо звичних електростанцій, а навколо узлів, здатних одночасно зберігати, балансувати і трансформувати енергію для потреб цифрової економіки.
Таким чином, цифрова епоха стимулює інтерес до водневих технологій, в той час як водень є необхідною умовою для її розвитку. Це взаємозалежність, яка буде визначати енергетичну стратегію на найближчі десятиліття.
Для України це свідчить про необхідність кардинальної зміни стратегічного підходу. Просто залишатися транзитною країною для електроенергії або постачальником сировини для європейської інфраструктури вже не є достатнім. Важливо почати думати у рамках інтегрованої енергетично-цифрової інфраструктури, де водень слугує не як кінцева мета, а як ключовий елемент системи.
Якщо сьогодні держава не встановить правові рамки для водневих хабів, а також не забезпечить гарантії походження та участі водню в балансуванні, завтра Україна не лише відстане від Європейського Союзу, але й ризикує втратити можливість стати частиною цифрової енергетичної екосистеми континенту.
Таким чином, взаємозалежність цифрократії та енергосистеми стає визначальною рисою нової економіки будь-якої розвиненої країни. Технології обробки даних і зберігання енергії більше не можуть розвиватися ізольовано. Зростання цифрових навантажень робить їх взаємозалежними, оскільки потужності для обчислень потребують стабільних джерел енергії, а енергосистеми змушені підлаштовуватися під ритм цифрової інфраструктури.
Той, хто зможе поєднати ці два напрями сьогодні, отримає не тимчасову перевагу, а основу для стабільності та впливу у майбутній цифровій економіці.
#Goldman Sachs #Електрична енергія #Європейський Союз #Європа #Економіка #Україна #Сонце #Енергетична галузь #Європейська комісія #Німеччина #Інфраструктура #Японія #Організація Об'єднаних Націй #Нідерланди #Іспанія #Штучний інтелект #Франція #Енергія #Ірландія #Австрія #Вітер #Розвинена країна #Алгоритм #Електрична мережа #Архітектура #Хмарні обчислення #Траєкторія #Гіпотеза #Водень #Енергетична система #Міжнародне енергетичне агентство #Аміак #Парадокс #Метанол.
