Де знайти надію?

Напередодні нового року "Українська правда" звернулася до лауреатів премії "УП.100" з проханням оцінити минулий рік, зафіксувати, де країна і суспільство перебувають у даний момент, і поділитися очікуваннями від 2025 року. Найближчими днями ми публікуватимемо роздуми наших лауреатів.

Ми вступаємо в новий 2025 рік. Ми хочемо, щоб він став роком миру. Навряд чи він таким стане. У кращому випадку це буде рік, коли можуть початися перемовини. Але не видно, звідки в цьому році мав би взятися мир.

Більше того, якщо ситуація не зміниться – якщо наші урядовці не вживають необхідних системних реформ, а наші партнери не зупинять свою допомогу, яка приходить занадто пізно і в недостатньому обсязі, – ми можемо опинитися в ситуації тривалої і стомлюючої боротьби.

Путін веде війну на виснаження, яка врешті-решт є змаганням ресурсів. Переможе той, хто має їх більше. Одним із критично важливих ресурсів є моральний дух суспільства. Він є невід'ємною складовою стійкості, поряд із зброєю та іншими ресурсами. Саме тому наш обов'язок — підтримувати та зміцнювати цей дух.

Шукаючи надію, ми маємо дивитися правді у вічі. Почнемо з очевидного: це війна в Україні, але не лише про Україну. Це війна про західний спосіб життя, в основі якого є гідність і свобода людини як головні цінності.

Захід не виник з цих цінностей, але до них прийшов через численні спроби та помилки, переживши дві світові війни. Незалежна Україна пройшла схожий шлях, зазнавши двох революцій і двох воєн, і тепер прагне стати частиною Західного світу.

Існування такої західної України Путін як лідер незахідного світу сприймає як смертельну загрозу для себе.

Конфлікт розпочався на території України, але його наслідки не зупиняться в її межах. Навіть у разі, якщо, не дай Боже, країна втратить свою незалежність, війна продовжить свій шлях за її кордонами. З цього випливає важливий висновок: цей конфлікт затягнеться, поки Росія не відмовиться від агресії чи не зазнає остаточної поразки.

Перемир'я у такій війні можливі, але сталий мир - це далека перспектива. Легше говорити про мир у війні навколо інтересів - контролю над територією чи ресурсами. Такі війни можна закінчити за столом перемовин.

Ціннісні війни мають свою особливість. Люди можуть бути готові заподіяти шкоду одне одному через свої переконання. У таких ситуаціях досягнення компромісу стає дуже складним або навіть нереальним.

Нагадаю: Євромайдан був революцією цінностей. Він був піком глобальної революційної хвилі, яка почалася з Арабської весни 2011 року, а закінчилася з білоруськими, казахстанськими та іранськими протестами 2020-2022 років. Ця хвиля тривала ціле десятиліття. Тепер після десятиліття революцій ми вступили у десятиліття воєн.

Революції та війни нерозривно пов'язані між собою. Це можна було спостерігати в 1789 і 1917 роках, і, здається, ця тенденція триває й сьогодні. У нинішньому конфлікті зійшлися дві ключові сторони - Україна, що прагне прозахідних змін, та Росія, яка представляє антизахідний контрреволюційний рух. Оскільки ставки надзвичайно високі, не слід очікувати швидкого вирішення ситуації. Рік 2025 - це лише середина цього десятиліття, а не його завершення.

Путін відкрито заявляє про свою готовність вести війну "стільки, скільки буде потрібно", і завдяки підтримці антизахідних союзників його економіка зможе забезпечувати це принаймні до кінця 2020-х років.

Трамп підходить до цієї війни з позицій інтересів. Тому він не зможе добитися миру не лише за 48 годин, але й, не виключено, навіть до кінця свого строку.

Неможливо визначити, де ми зараз знаходимося: у 1917 році, якщо говорити логікою Першої світової війни, чи у 1938 році, згідно з логікою Другої світової війни. Але майбутній, 2025, рік навряд чи стане 1918 чи 1945 роком - тобто роком кінця війни. Приймімо це як реальність.

Також важко передбачити, коли і в яких умовах Україна завершить цю війну. У нас є два основні варіанти розвитку подій:

- катастрофічний: Україна зникає з карти світу ("план Путіна");

- оптимістичний: Україна виходить з цієї війни у складі НАТО та ЄС й у кордонах 1991 року ("план Зеленського").

Базові сценарії, як правило, рідко здійснюються. Тому ми можемо їх виключати як реальні. Ми маємо дивитися на них як два протилежні полюси, котрі встановлюють рамку нашої надії.

Стратегічно важливою надією для України не є швидкий кінець війни - хоча, зізнаюся, у моменти слабкості мені самому цього сильно хочеться. Стратегічно важливою надією для України є довести справу Євромайдану до кінця і стати частиною Заходу.

Це не лише відкриє перед нами можливість жити з гідністю та добробутом. Це також стане вирішенням ключового питання безпеки — проблеми, з якою Україна намагається впоратися протягом кількох століть. Незважаючи на всі зауваження, які ми можемо мати до Заходу, є один аспект, що залишається незаперечним: сучасний Захід є простором миру, де війна є неможливою.

Приєднання України має стати стратегічно важливим не лише для неї самої, але і для Заходу. Україна стає частиною Заходу а) щоб його зміцнити та б) щоб його пробудити до нової реальності і, відповідно, до нових дій.

Це є те послання, яке ми маємо донести Заходу. Його неминучу смерть, так само як вічний тріумф, пророкували уже не раз. Захід ані не вмирає, ані не тріумфує. Він є якісним і дорогим продуктом, який швидко псується. Щоб відновити свою якість, він потребує час до часу кризи. Українська війна є тією кризою, якої сучасний Захід потребував - інакше він перестане бути здатним для ужитку.

Отже, наш оптимістичний варіант розвитку подій виглядає так: Україна інтегрується в західний світ, а Захід, своєю чергою, розширює свої межі на Схід. Які саме умови і в якій формі це відбудеться — передбачити важко, і немає сенсу в цьому дискутувати. Ми існуємо в епоху невизначеності та хаосу.

Отже, справжня відповідь на запитання про те, в якій формі Україна зможе завершити війну: в тій, яка буде досягнута.

Виходячи з цього, нам слід інакше формулювати наші надії. Замість того, щоб прагнути до ясних відповідей — які, як правило, є лише результатом нашого "магічного мислення" — варто сприймати хаос та непередбачуваність не як виклик, а як можливість.

Простіше кажучи: ми маємо обняти хаос і непередбачуваність - і стояти так довго, як треба.

Не тяжко вказати ті історичні тенденції, які працюють на Україну та Захід. Історія дійсно на нашій стороні. З історичної перспективи зрозуміло, що режим Путіна не має майбутнього. Але історія - зрадлива. Вона як та необ'їжджена конячка. Кожен раз, коли думаєш, що вже приборкав її, вона може скинути тебе зі сідла.

Коли ми вважаємо, що вже здобули перемогу у війні, або ж, навпаки, що все втрачено і кінець вже близько, ми помиляємося в обох ситуаціях. Однак найбільша небезпека програшу чекає на тих, хто сподівається на власну передбачливість.

Основна суть теорії чорних лебедів полягає в тому, що ми часто згадуємо її лише частково, акцентуючи увагу на факті існування чорних лебедів. Але це лише початок. Справжня теорія стосується того, що більші шанси на успіх мають ті, хто сприймає непередбачуваність як даність і адаптується до змінних умов.

Наша віра закорінена в тендітності, часто несподіваній, тиранії. Яскравим прикладом є ситуація з Асадом та його урядом. Тиранії можна порівняти з динозаврами: хоча вони мають величезні розміри, їхній інтелект залишає бажати кращого.

Недавній аналіз показує, що, поки Росія займається продажем нафти, виробництвом танків і пошуками запчастин по всьому світу, вона ризикує пропустити чергову технологічну революцію. Це нагадує ситуацію в пізньому СРСР, коли радянська влада не змогла впоратися з комп'ютерною еволюцією. Війна вже перетворюється на високотехнологічний конфлікт, і експерти вважають, що 2024 рік стане вирішальним у цьому контексті. Яскравим прикладом цього є нещодавня повністю автоматизована атака українських військ на ворожі позиції поблизу села Липці.

Наша надія також у формуванні нових союзів, більш гнучких і рішучих, замість старих. Захід на жаль, не є єдиним. Європа розколота по лінії "Північ - Південь". Північніша частина - Великобританія, Нідерланди, скандинавські й балтійські країни та Польща - налаштовані на довготривалу допомогу. Гірше з південною частиною. Загальний баланс залежить від того, яку сторону займе Німеччина - колишнє серце і мотор ЄС. Шанси Мерца стати новим канцлером дають підстави надіятися, що все-таки північну.

Оптимальним рішенням було б створення транспортного коридору "Вашингтон - Брюссель" у 2025 році. Ця ініціатива з'явилася на фоні двох українських криз, які сталися під час першого та другого Майдану. Спочатку вона була недостатньо розвинута і мала чимало недоліків, а в окремі моменти, під час президентства Обами, викликала справжні скандали.

Як буде за Трампа - боюся, що навіть сам Трамп не знає. Але тут можемо, по-перше, надіятися на невичерпне вміння росіян робити безглузді речі - як-от зняти кліп про збиття Санта Клауса російською ракетою, та ще й до того ж в той час, як вони збили азербайджанський літак. По-друге, наша надія може полягати у тому, що в особі Трампа Путін нарешті знайшов гідного собі противника-соціопата, ще й до того ж більш непередбачуваного та безшабашного.

Основна надія полягає в нас самих, у нашій рішучості та здатності адаптуватися. Історичні аналізи вказують на те, що чим більше викликів долає суспільство, тим більше воно загартовується.

Україні не бракувало таких випробовувань в останні 100 з гаком років, а особливо за останні десять років, у час Євромайдану, двох воєн і ковіду. Україна тяжко кривавить, втрачає кожен день десятки, якщо не сотні, своїх громадян на фронті й у тилу; майже кожна і кожен пережили втрату рідних нам людей. Але, поклавши руку на серце, маємо визнати: це не той рівень втрат і випробовувань, які перенесли наші предки від початку Першої світової й аж до смерті Сталіна. Навпаки, пам'ять про те, що вони вижили тоді, має зміцнювати нашу надію, що ми виживемо й тепер.

Історія сформувала нас, українців, як справжніх майстрів виживання. Проте для наших шансів важлива не лише та більшість, яка зуміла пережити, але й активна меншість молодих та середнього віку людей, які прагнуть жити у свободі та благополуччі, подібно до своїх однолітків на Заході. Для цих українців поняття гідності та свободи є справжніми цінностями, а не просто словами. Євромайдан, у значній мірі, став їхньою революцією; саме вони першими вийшли на фронт у 2014 та 2022 роках.

Приходиться часто чути, що на цій війні гинуть найкращі. Це неправда: на війні гинуть усі. Не беруся судити про втрати серед проактивної меншості: такої статистики не існує. Але я знаю багато з цих людей, і, на щастя, можу сказати, що більшість з них далі з нами. Вони вимучені, вичерпані і злі на владу. Вони, однак, є, вони далі з нами, і з ними я надалі пов'язую надію на краще повоєнне майбутнє України.

Наша надія залежить від того, як ми говоримо про цю війну між собою. Ми маємо відійти від героїчно-оптимістичних оповідей, що ми обов'язково і швидко переможемо. Такий наратив формує завищені очікування, після яких неминуче приходить розчарування.

Але ми не маємо впасти у депресію - бо як впадемо, то вважаймо, що Путін уже виграв.

Потрібно вірити в позитивний фінал стільки, скільки потрібно, навіть якщо нам не судилося його побачити.

Тим, хто вірить у Бога, не потрібно додаткових доводів у цій справі. Це фундамент нашої віри та головне послання Різдва, яке ми відзначаємо цієї пори: світло з’являється в темряві, а чим глибша темрява, тим яскравішою є надія.

Тим, хто визначає себе як агностики – а про справжніх атеїстів, яких насправді небагато, мовити не буду – рекомендую заглибитись у "Володаря Перснів" або інші твори з західного літературного спадку. У цих книгах часто можна натрапити на схожий мотив: допомога з’являється в найтемніші хвилини, а надія виникає в моменти найбільшої безнадії.

Коли говорити про українську літературу, мені найперше приходить до голови заклик Івана Франка "Против рожна перти, Против хвиль плисти". Він нагадував:

Моїм найбільшим відкриттям останніх років є Марк Аврелій. Знав про нього раніше, але його "Роздуми наодинці" ніколи так добре не читаються, як під час великої кризи. Особливо коли читаєш їх не сам, а разом зі своїми студентами-комп'ютерниками та з Бізнес школи (серед останніх є священник; прочитавши Марка Аврелія сам, він радить тепер читати його своїм парафіянам).

Марк Аврелій був стоїком, а стоїцизм став основою для психіатричної практики - як давати собі раду зі своїми страхами.

Коротко поділюся її головною порадою з Вами. Для початку уявіть собі свій найбільший страх. Припускаю, що Ваш мозок працює так само, як і мій, і він малює Вам картинки неминучої поразки України і кінця світу - і, відповідно, власної загибелі або, у м'якшому варіанті, втечі з України після того, як її окупують росіяни.

А тепер спробуйте вийти за межі цього образу як малореального і подумати, що може реально статися за годину, за день, тиждень, місяць, рік? Правдоподібно, ви зможете прийти тоді до більш реалістичної картини - а тоді планувати, що можете зробити протягом кожного з відрізків цього часу, і які засоби Ви маєте у своєму розпорядженні, щоб жити і працювати далі.

Набагато приємніше займатися цим у компанії, ніж наодинці, оточеним людьми, яким ви довіряєте. Під час підготовки цього тексту я спілкувався з друзями з України та з-за її меж. Чимало з моїх думок насправді належать їм, і я щиро перепрошую, що не згадую їхні імена.

У будь-якому випадку, коли ми опинилися в епоху невизначеності, не варто покладатися на заздалегідь визначені сценарії. Натомість, давайте створимо в цьому океані хаосу острівці стабільності, де ми зможемо відчувати контроль над обставинами, а також прагнути розширити ці острівці до масштабів архіпелагів і навіть континентів.

Ми не є першими і, напевно, не будемо останніми серед тих, хто уже був чи буде у подібній ситуації. Коли Клайва Льюїса, приятеля Толкіна й автора "Нарнії" та "Простого християнства", питали, як жити в умовах війни, він відповідав питанням на питання:

А якби ви опинилися у XVI столітті, коли чума щорічно завітала до Лондона? Або як би ви почувалися в часи вікінгів, коли загарбники з Скандинавії могли вночі висадитися і скоїти напад? Як ви б пережили епоху раку, сифілісу, паралічу, часи повітряних атак, залізничних та автомобільних катастроф? Іншими словами, давайте не переоцінювати унікальність нашого сьогодення.

Сам Клайв Льюїс висловив свою думку таким чином:

"Якщо ж ми не уникнемо знищення атомною бомбою, то нехай та бомба застане нас, коли прийде, за розумними та людськими речами - молитвою, працею, навчанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, балачками з друзями за кухлем пива і грою в дартс - а не скомканими страхом від думок про бомби, наче отара овець. Вони можуть знищити наші тіла (як і якийсь мікроб), але не можна їм захоплювати наш розум. (...).

Насправді що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можливе, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність... (...) Нехай бомба застане нас за чимось добрим".

Олександр Пасхавер, одна з найшанованіших мною особистостей, колись визначив свою життєву філософію як цинічний оптимізм. Доки в Україні існуватиме спільнота людей, які дотримуються цієї філософії, наші шанси на перемогу залишатимуться високими. Наше завдання полягає в розширенні та укріпленні цього ядра, через ті ж самі випробування і помилки, які проходили наші попередники як на Заході, так і в Україні.

Тому нашим лозунгом має бути не contra spem spero (надіюся проти надії) а dum spero spiro (поки дихаю, надіюся).