Занепад, втрата професійних навичок, зменшення населення: чи зможе Україна витримати ці виклики?

Недостаток робочої сили сягнув понад 30%, що означає, що економіці не вистачає 3 мільйонів фахівців. Які будуть подальші кроки?

Економічна структура України, що протягом багатьох років грунтувалася на доступній робочій силі, наразі переживає серйозні труднощі. Згідно з даними Advanter Group, дефіцит кадрів у країні досяг 32%, що еквівалентно браку понад 3 мільйонів працівників у важливих секторах. Україна опинилася в демографічній кризі.

Конфлікт лише підсилив існуючі проблеми, але не став їхньою причиною. Тривожні тенденції, такі як зменшення народжуваності, старіння населення та трудова еміграція, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення. За прогнозами Центру соціальних змін і поведінкової економіки, в найближчі роки країну залишать ще 1,5 мільйона людей через міграцію.

Якщо ми не переглянемо свій підхід, то нас чекає не лише криза на ринку праці, а й суттєве руйнування економічної основи держави. Ми опинилися перед вибором: або терміново адаптуємо стратегію управління та розвитку людського капіталу, або ризикуємо потрапити в небезпечне коло деградації, втрати професійних навичок та зменшення чисельності населення.

Проблема полягає не лише в зменшенні чисельності українців. Навіть серед тих, хто залишився, спостерігається серйозний дисбаланс у сфері зайнятості. Наприклад, 80% компаній не мають жодного зарезервованого працівника, що ставить їх під загрозу втрати важливих фахівців. При цьому система бронювання залишається безсистемною. Бізнес не має належних механізмів для збереження кадрів, оскільки уряд відмовляється встановити систему захисту критично важливих працівників.

Критична ситуація і із структурним безробіттям. Це ситуація, коли в певних регіонах - надлишок працівників, а в інших - дефіцит. В одних галузях люди не можуть знайти роботу, в інших - роботодавець не може заповнити вакансії.

Що це означає на практиці? В аграрному секторі, логістиці, на виробництвах критично бракує рук і в найближчі пʼять-сім років ця ситуація лише погіршуватиметься. Нестача персоналу в промисловості змушуватиме компанії шукати працівників в Індії, країнах Африки та Близького Сходу, у Бангладеші.

Україна опинилася в непростій ситуації: кількість вакансій зростає, проте число людей, готових їх зайняти, зменшується до критичного рівня. Бізнес потребує адаптивних, мобільних та конкурентоспроможних спеціалістів, але значна частина населення не прагне змінювати професію або отримувати нові навички та шукати інше місце роботи.

Додатково, підприємства опиняються у пастці застарілого трудового законодавства, що не відповідає сучасним умовам і ускладнює швидке реагування на виклики. Якщо не оновити систему бронювання, не спростити правові норми та не зосередитися на перенавчанні кадрів, то криза може стати критичною межею. Це не проблема, що стосується віддаленого майбутнього, а нагальний виклик, який вимагає термінового вирішення.

Ринок праці змінився назавжди. Сучасна економіка потребує не просто працівників, а мобільних і технологічно підготовлених фахівців. Проте більшість з 2 млн українців, які перебувають у статусі безробітних, не прагнуть змінювати кваліфікацію чи переїжджати. Вони очікують, що робота знайде їх сама.

Економіка завтрашнього дня зовсім не функціонує так, як ми звикли. Ми існуємо в світі, де професійний статус не є остаточним. Процес перенавчання став звичним явищем. Розвинені економіки підтверджують простий принцип: кожні п’ять-сім років людина повинна оновлювати свої навички і знання або навіть змінювати професійну сферу. На жаль, в Україні ця практика поки що не знайшла широкого визнання.

Внаслідок цього в Україні залишаються десятки тисяч незаповнених вакансій у технологічному та промисловому секторах. Українці з потрібними кваліфікаціями виїжджають за кордон, залишаючи країну без важливих спеціалістів. Бізнесу доводиться або переміщати виробництва, або залучати іноземних працівників для заповнення цих прогалин.

Єдиний шлях — це розробка масштабної програми адаптації робочої сили. Це передбачає:

Мета полягає не в тому, щоб сподіватися на повернення українців з-за кордону, а в тому, щоб створити привабливі умови для роботи в Україні. Для цього необхідні кардинальні зміни.

Які кроки слід вжити, щоб повернути тих, хто виїхав?

Перш за все, потрібно усвідомити, що у людей є інші варіанти. Це вже не 90-ті роки, коли трудові мігранти виїжджали на сезонні роботи і поверталися назад. Сьогодні більшість тих, хто залишив Україну, будує своє життя в інших країнах. Якщо ми прагнемо повернути хоча б половину українців з-за кордону, Україні необхідно запропонувати їм кращі умови для розвитку, добробуту та майбутнього їхніх дітей, ніж ті, які надають Євросоюз або Канада.

Це не лише про зарплати, а загалом про якість життя. Житло, яке можна придбати за адекватною ціною або отримати в довгострокову оренду. Медична система, яка не змушує їхати на лікування до Польщі чи Німеччини. Якісна освіта, що готує дітей до глобального майбутнього світу, а не лише до складання ЗНО.

Однією з основних проблем є те, що в суспільстві все ще панує упереджене ставлення до наших співгромадян, які залишили Україну. Слова на кшталт "вони нас зрадили", "вони втекли" або "нехай не повертаються" закривають двері для талановитих і кваліфікованих спеціалістів. Якщо ж створити належні умови для їх повернення, ці люди можуть стати рушійною силою для розвитку економіки.

У 2025 році стартує пілотний проєкт з повернення українців, спочатку - для роботи в оборонній промисловості. Якщо не побудуємо екосистему, у якій хочеться жити і працювати, пілот залишиться одиничним кейсом.

Реальність така: Україна може стати конкурентною на глобальному ринку лише за умови, що повернення українців буде не гаслом, а стратегією. Інакше сюди з'їжджатимуться не таланти, а лише ті, хто не зміг знайти себе в Євросоюзі.

Недостаток робочої сили є не лише внутрішньою проблемою, а й частиною світової тенденції. Ті країни, які успішно інтегрують трудових мігрантів, отримують суттєві переваги. В Україні ж поширена зовсім інша точка зору: "мігранти відбирають робочі місця", "вони становлять загрозу", "ми не хочемо стати схожими на ЄС, що опинився у пастці мультикультурних суперечок".

Ксенофобія вигідна нашому супротивнику, який намагається довести, що Україна є нездатною до існування державою. Хоча некерований наплив біженців може становити загрозу, цілеспрямоване залучення тимчасових трудових мігрантів або запрошення спеціалістів з певними вимогами, такими як знання мови і історії, зовсім не те ж саме.

Україна має глибоку історію відкритості до різноманітних культур, релігій, ідей та людей. Радикальне зростання експорту та притоку інвестицій є безальтернативним кроком, але хто захоче співпрацювати з країною, де не поважають іноземців? Яким чином можна сподіватися на партнерство з Індією, якщо сотні тисяч студентів з цієї країни не отримують освіту в Україні?

Ми стоїмо перед вибором: або відкриваємося до світового ринку трудових ресурсів, або залишаємося з дефіцитом кадрів, що призведе до економічного спаду. Зараз співвідношення працівників, що сплачують соціальні податки, до пенсіонерів становить 0,9, а через десять років воно становитиме 0,5. Держава не зможе виконувати зобовʼязання суто через нестачу податкових надходжень.

Які кроки слід здійснити найближчим часом? По-перше, необхідно залучити іноземних фахівців до ключових секторів, таких як промисловість, сільське господарство та логістика. По-друге, варто розробити гнучкі імміграційні програми для тих спеціалістів, які готові приносити додану вартість Україні. По-третє, важливо підтримувати мультикультурність, зберігаючи при цьому сильну національну ідентичність, що передбачає відкритість до нових талантів без втрати власних культурних особливостей.

Без відкритості до глобальних ринків праці Україна не матиме шансів на економічне процвітання. Питання вже не в тому, чи потрібні нам мігранти, а в тому, що без них радикальне економічне зростання не відбудеться. Отже, якість життя погіршуватиметься відповідно до втрати економічних перспектив.

Звичайно. Важливо активно залучати людей з інвалідністю до ринку праці, адаптувати ветеранів, створювати умови для швидшого повернення працівників з відпусток по догляду за дітьми, а також стимулювати інтеграцію внутрішньо переміщених осіб. Хоча підвищення народжуваності є суттєвим фактором, його вплив на ринок праці відчується лише через 20 років.

Усе вищезазначене дозволяє вирішити проблему приблизно на третину. Ще одна третина полягає у збільшенні трудової продуктивності, впровадженні штучного інтелекту та процесах цифровізації.

Одним із найефективніших підходів є концепція активного довголіття. Середній показник у 75 років активного життя повинен стати невід’ємною складовою державної стратегії, яка охоплює просвітництво, відповідальність, профілактичні заходи, здоровий спосіб життя та суттєві зміни в системі охорони здоров’я.

Досі чимало людей вважали Україну лише джерелом недорого робочого контингенту. Але ця модель вже не є ефективною. Війна, демографічні виклики та еміграція молоді - все це призвело до дефіциту кадрів. Тож виникає необхідність переглянути нашу позицію у світовій економіці. Нам потрібно акцентувати увагу на розвитку адаптивності, швидкості та інноваційності. Саме ці аспекти можуть забезпечити Україні конкурентоспроможність.

Що це означає? По-перше, ключовим є забезпечення суб'єктності під час переговорів з інвесторами: Україні необхідно не лише звертатися по підтримку, а й пропонувати привабливі умови для співпраці. По-друге, не менш важливим аспектом є прозорість правил ведення бізнесу: реформи в податковій, митній та судовій сфері є критично важливими для залучення серйозних інвесторів до країни.

Третій аспект - акцент на технологіях: військових, інженерних та цифрових, які перетворюють нас із ринку споживання на експортно-орієнтований, що привертає інвестиції. Світ стрімко еволюціонує, і питання постає дуже серйозно: або Україна стає активним учасником нової економічної реальності, або залишиться в тіні економічного минулого.