Держава повинна відновити ветерану той рівень життя, який він мав перед військовою службою: бесіда з Віталієм Кімом.

По завершенні війни Україна зустрінеться з величезним викликом — reintegrating військових у цивільне життя. Це питання не обмежується лише медичною та психологічною реабілітацією; воно також охоплює аспекти працевлаштування, забезпечення житлом, освіту та адаптацію до суспільства, яке за період їхньої служби зазнало значних змін.

У своєму інтерв'ю для РБК-Україна Міністр у справах ветеранів Віталій Кім поділився думками про причини, чому колишні військові досі звертаються по допомогу на вулицях. Він також розкрив результати аудиту програм для ветеранів, обговорив плани щодо реформування системи підтримки та пояснив, чому держава не повинна виплачувати всім однакові суми.

Основное:

* Військові просять допомоги на вулицях: за словами Кіма, проблема полягає в тому, що ветерани не знають про державні та громадські програми й не розуміють, куди звертатися.

* Держава повинна створити ветеранам умови для початку нового життя: це включає в себе відновлення фізичного і психічного здоров'я, надання психологічної підтримки, забезпечення робочими місцями, можливості для перепідготовки, освіти, фінансових грантів, доступу до кредитування та житла.

* Планується вдосконалити систему підтримки ветеранів: фахівці вже активно залучені в громадах, проте ефективність їхньої діяльності значною мірою залежить від особистих якостей спеціалістів та місцевого керівництва.

Психологічна реабілітація повинна включати в себе сімейний аспект: Кім виступає проти обов'язкового відвідування психологів, однак підкреслює важливість надання якісної підтримки та підготовки військових психологів.

* Пропозиція щодо створення житла для ветеранів надійшла від представників держави: Кім переконаний, що замість широкомасштабного викупу квартир у забудовників, уряд може використати земельні ділянки Міноборони та ресурси Державної спеціальної служби транспорту для зведення доступного житла.

* Повернення ветеранів вимагає належної підготовки економіки: міністр не прогнозує, що після закінчення війни всі військові миттєво інтегруються в цивільне життя. Він підкреслює, що державі необхідно заздалегідь забезпечити робочі місця, створити стимули для підприємництва та сприятливі умови для працевлаштування.

Військові просять гроші на вулицях: чому держава не завжди може допомогти

В Україні вже минуло п'ять років з початку активних бойових дій, проте на вулицях все ще можна зустріти військовослужбовців на милицях, які просять милостиню. Коли підходиш до них, вони зізнаються, що не мають уявлення, куди звертатися за допомогою. Чи це поодинокі інциденти, чи ж проблема має системний характер?

- Я хотів би, щоб усі ці питання були вирішені. Здебільшого проблема в тому, що люди не знають про існування програм допомоги та куди звертатися. Це насправді проблема не військових, а наша. Ми маємо доводити до них цю інформацію.

Чудовим прикладом для мене є Сполучені Штати, де налічується приблизно 45 тисяч неприбуткових організацій. Багато з них мають невелику команду – всього дві-три особи. Ці організації допомагають ветеранам, забезпечуючи їм одяг і взуття, а також сприяють у пошуку роботи, коли державні структури не здатні впоратися з цими викликами.

Я сподіваюся, що ми теж вирішимо це питання. Наша стратегія - починати з тих, кому найважче: хто не знає, не вміє, не розуміє і потребує допомоги. Багато ветеранів та військових уже забрали з вулиць, але цей процес постійний. Тому, на жаль, ви ще зустрічаєте їх там.

Які дії слід вжити цивільній особі, яка зустріла військового і прагне надати йому допомогу?

- Звернутися до нас, розібратися, як допомогти, і передати його туди, де можуть надати необхідну підтримку. Є державні програми, громадські організації, Міністерство соціальної політики. Але в будь-якому випадку це можливо лише за згодою самої людини.

Суть полягає в тому, щоб виявити людину, яка здатна особисто приїхати та вирішити питання. Це може бути спеціаліст, що займається підтримкою ветеранів, або представник відповідної інституції.

Чи існує вже єдиний контактний номер або зрозуміла схема, за якою можна зробити запит?

- Ми плануємо зробити єдине вікно. Ще не всі сервіси, послуги та процедури узгоджені.

Я не хочу відкривати його, щоб потім люди казали: 90% працює, а решта - ні. Ми допрацьовуємо маршрути, щоб система запрацювала повноцінно.

Чому Віталій Кім вирішив очолити Міністерство у справах ветеранів та які зміни вже відбулися?

Ви змінили свою роль з голови Миколаївської обласної військової адміністрації на посаду міністра у справах ветеранів. У Миколаєві вас цінували за вашу роботу, і ви мали стабільні зв'язки. Як ви сприймаєте цей перехід, чи можна вважати його соціальним підйомом?

- Я б не сказав, що це соціальний ліфт. Для мене це соціальна відповідальність. У Миколаєві все добре, як кажуть: згадали моє керівництво, хлопець сидів, усе зробив правильно, усе виходило, його люблять і поважають. Навіщо йому це потрібно?

Для мене це, безумовно, питання відповідальності. Я не сподіваюся на визнання чи подяку. Навпаки, я усвідомлював, що можуть виникнути певні негативні реакції, але хтось має взяти на себе цю роботу.

Це було усвідомлене рішення, яке особисто мені принесло шкоду, але виявилося вигідним для національних інтересів. У світі немає жодного Міністерства ветеранів, яке б можна було назвати успішним. Можна вирішити 90% проблем, проте завжди залишиться 10%, які залишаться невирішеними.

Коли ви отримали призначення, деякі представники суспільства висловили свої сумніви щодо цього рішення. Зокрема, звучали аргументи, що міністром у справах ветеранів має бути саме ветеран. Яка ваша реакція на такі висловлювання?

- Я навіть не проти. Але ветеранська політика для мене почалася не з цієї посади, а ще з Миколаївської області, де вона була частиною нашої роботи.

Я не можу погодитися з думкою, що міністр повинен бути обов'язково ветераном. У моїй команді з шести осіб четверо мають статус ветерана. Не хочу просто повторювати, що не кожен лікар підходить на посаду міністра охорони здоров'я, але це дійсно відображає реальність.

Це питання державного управління в будь-якому напрямку. Мені не байдуже, що відбувається з ветеранами, тому я погодився на цю роботу.

- Ви вже понад 100 днів на посаді. Чим робота в міністерстві відрізняється від управління областю? Чи вдалося вже вирішити конкретні проблеми?

В обласній адміністрації процеси відбуваються набагато легше. Маєш завдання — вирішуєш його і береш на себе відповідальність. Все чітко: визначені особи та конкретні результати.

Київ та міністерство представляють собою співпрацю між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також Офісом президента. Всі питання обговорюються та узгоджуються з широкою аудиторією.

Водночас, питання ветеранської політики стало важливим пріоритетом для президента та прем'єр-міністра України. Я щиро вдячний їм за це. Вони демонструють свою прихильність через конкретні рішення: в кожному міністерстві призначено заступника, відповідального за питання ветеранів, ухвалюються нові постанови, зростає бюджет та збільшується чисельність працівників нашого міністерства.

Щодо досягнень, неможливо вирішити всі питання протягом трьох місяців. Вже сформовано та затверджено фонд міжнародної підтримки для політики ветеранів. У бюджеті на наступний рік планується виділити ще 3 мільярди гривень.

Ми успішно завершили оцінку діючих програм, розробили план подальших дій та призначили відповідальних за різні етапи. Наразі ми маємо 60 ключових процесів, для кожного з яких визначено ім'я відповідальної особи та строки виконання завдань.

- Ви говорили про аудит ветеранських програм. Які з них виявилися неефективними?

Існує безліч програм, що отримують фінансування. Оцінювати їх слід не лише за сумами витрат або відсотком використаного бюджету.

Для мене має велике значення, які результати ми отримали завдяки цим фінансам. Поширити гроші може будь-хто, але знайти спосіб, щоб вони вирішили певну проблему, набагато важче.

Тому деякі програми розширюються, деякі змінюються за цільовим призначенням, а деякі скасовуються, якщо не користуються попитом або не дають конкретного результату.

Мене цікавить оцінка ефективності не через кількість проведених програм, презентацій, звітів чи змагань, а через реальні результати: скільки ветеранів почали займатися спортом, інтегрувалися в активне життя, знайшли нову роботу, освоїли нову спеціальність або отримали протези.

Які підтримуючі заходи повинна забезпечити держава ветеранам після їхнього повернення з війни.

Які гарантії повинна надати держава особі, що повернулася з фронту після тривалого періоду служби?

Держава повинна гарантувати, що людина повернеться щонайменше до попереднього стану, в якому вона перебувала перед виконанням служби. Це означає необхідність відновлення здоров'я, психоемоційного стану, робочого місця та звичного способу життя. Це є найменше, що вона зобов'язана зробити.

Очевидно, що особи з інвалідністю мають свої унікальні потреби, і для їх підтримки необхідна відповідна соціальна увага.

Проте існує ще один суттєвий аспект. Військовий досвід трансформує особистості. Люди, які пережили події на фронті, а також багато тих, хто мав стосунок до бойових дій, переглянули своє ставлення до життя.

Люди повертаються до своїх думок і усвідомлюють: їхнє життя не відповідало бажанням, і вони прагнуть змін. Дехто мріє про відкриття власного бізнесу, інші ж бажають більше часу проводити з родиною, а хтось хоче зайнятися вирощуванням власних рослин.

Тому наше завдання - дати вибір і можливості. Це перенавчання, стажування, освіта, гранти, доступ до кредитів, житло та багато іншого.

Ми не зможемо лише соціально підтримувати всіх ветеранів і їхні родини. Прогнозується, що кількість ветеранів перевищить 3 мільйони, а разом із сім'ями це може сягнути 9 мільйонів осіб. Це майже третина населення країни. Неможливо, щоб одна частина суспільства працювала, а інша залишалася бездіяльною.

Ветерани будуть частиною економіки, причому рушійною частиною економіки, на мою думку. Ми маємо створити умови, щоб вони могли реалізувати себе по-новому.

Військовослужбовці на передовій отримують значно більші фінансові винагороди, ніж багато людей в мирному житті. Які кроки слід вжити, щоб гарантувати їм належний рівень доходу після їх повернення?

- Розділю це питання на дві частини. З власного досвіду скажу: коли ти звик до великої зарплати або доходів, а потім їх не стає, тобі дуже важко. І це має мотивувати тебе повернутися до такого рівня.

Інша справа, що держава платила ці кошти, тому що люди ризикували своїм життям. Після повернення людина вже не ризикує життям так само. Ми маємо дати їй можливості, але це залежить не лише від Міністерства ветеранів, а й від економіки країни.

Чи вистачить робочих вакансій та чи буде належним чином оплачена праця? Встановити окремі зарплатні стандарти для ветеранів практично неможливо, оскільки це стосується значної кількості людей.

Я не стверджую, що виплати ветеранам не є необхідними. Держава повинна забезпечувати задоволення основних потреб. Однак важливо, щоб програми підтримки не призводили до пасивності, а, навпаки, сприяли збереженню активності людей.

Наприклад, підтримка освіти дітей ветеранів, бажано, щоб вона охоплювала навіть два покоління, може стати потужним стимулом і справжньою допомогою з боку держави.

В даний час обговорюється можливий ризик збільшення злочинності після повернення військовослужбовців, якщо їм не вдасться знайти працевлаштування та забезпечити себе фінансово. Наскільки серйозною є ця проблема?

Це безсумнівно відбудеться. Так завжди траплялося після кожної війни. Люди повертаються, наділені новими навичками, з меншою чутливістю до небезпеки та посиленим відчуттям справедливості. Це стосується не тільки злочинності, але й соціальних конфліктів, революцій та багатьох інших явищ.

Але, окрім захисту цивільних від тих, хто може вчиняти правопорушення, потрібно зробити так, щоб у людей була альтернатива і вони цього не робили.

На мою думку, нині державні органи не приділяють достатньої уваги інформаційній політиці та підготовці суспільства до реінтеграції ветеранів.

Існують певні стереотипи про військових, які полягають у тому, що вони є непередбачуваними, мають посттравматичний стресовий розлад, і їх слід або жаліти, або боятися. Однак такий підхід є хибним. Ветеранів слід поважати, але це не означає, що їх потрібно остерігатися.

У той же час ветерани можуть мати завищені сподівання від суспільства: "Я віддав свої сили за вас, а де були ви? Ви мені щось винні". На мою думку, потрібно перейти до іншої парадигми: "Я - взірець для суспільства. Я освічений, я лідер, я спілкуюсь з повагою та веду себе гідно".

Це необхідно реалізувати. Ми маємо намір залучити до цього процесу різноманітних фахівців, зокрема представників медіа, для зменшення негативних стереотипів і підготовки суспільства.

Як полегшать процес здобуття статусу та послуг: які зміни чекають на ветеранів

- Ви говорили про цифровізацію послуг для ветеранів. Чи вдасться зробити так, щоб людина не мусила самостійно збирати документи в різних установах?

Це одна з ключових цілей, які ми переслідуємо. Наприклад, в даний момент ветерани або їхні родичі можуть отримати витяг з реєстру ветеранів через платформу "Дія", не виходячи з дому та без необхідності відвідувати ЦНАП. Це вже робить життя легшим.

Однак процес отримання статусу учасника бойових дій є окремою процедурою. Наскільки мені відомо, на сьогодні це включає сім етапів, з яких три є обов'язковими: медико-лікарська комісія, здача зброї та отримання відповідного посвідчення.

Держава мала б можливість самостійно здійснювати інші процеси, координуючи їх між військовими підрозділами, Міністерством оборони, Міністерством охорони здоров'я та іншими установами. Проте на сьогоднішній день відсутня ефективна взаємодія між реєстрами різних міністерств.

Цю задачу зараз починає реалізовувати Міністерство цифрової трансформації. Ми всіма силами долучені до цього процесу. Уже є принципова домовленість із Міноборони щодо цифровізації реєстру.

Головне, щоб ветеран не працював кур'єром між міністерствами й не розбирався, як усе функціонує. Йому має бути байдуже, як саме взаємодіють установи. Він має просто отримати свою послугу якомога швидше.

- Чому військові досі не можуть отримати статус ветерана? З якими проблемами найчастіше стикаються?

Існує безліч причин. Можуть виникнути ситуації, коли документи втрачаються, командир не бажає надати необхідну довідку, відбувається зміна командирів, або ж документи оформлені невірно чи подані у неправильному форматі.

Коли все добре, процедура відбувається доволі швидко. Але є багато нестандартних випадків, які доводиться вирішувати самому ветерану, а не державі замість нього.

Ви також згадували про вдосконалення системи підтримки ветеранів. Яким чином вона повинна функціонувати на практиці?

- Вона вже працює. Фахівці супроводу ветеранів є в громадах. Це люди, до яких може звернутися ветеран із будь-яким питанням.

Вони забезпечують підтримку в отриманні статусів, медичному лікуванні, фінансових виплатах, оформленні черг, консультуванні, а також у питаннях, що стосуються сім'ї та побуту. Це, по суті, асистент для ветеранів, який виконує роль інформаційного та консультаційного центру, надаючи необхідну допомогу.

Переважно, ці професіонали керуються не стільки фінансовими спонуканнями, скільки прагненням надати допомогу. Вони часто вирішують ще ширший спектр проблем, аніж ті, що визначені в їхніх посадових інструкціях.

Проте існує певна проблема: нині якість виконання завдань залежить від окремих осіб та місцевого управління. Держава виділяє субвенції громадам, і саме вони координують діяльність спеціалістів. Відсутні єдині норми щодо робочого часу, обсягу послуг та критеріїв оцінки результатів.

Якщо спеціаліст дійсно кваліфікований, він знайде спосіб вирішити будь-яке питання: зателефонує, організує зустріч, надасть підтримку. Але коли людина не має бажання чи настрою працювати, ветеран може опинитися наодинці зі своєю ситуацією.

Ми прагнемо трансформувати цю систему. Якщо держава фінансує, вона повинна мати право контролювати діяльність, встановлювати завдання, визначати ключові показники ефективності та оцінювати результати.

- Ви згадували, що вже 155 тисяч ветеранів працюють із фахівцями супроводу. Що насправді означає ця цифра?

- Це статистика, яку ще потрібно опрацьовувати. З 2024 по 2026 рік фахівці супроводу ветеранів здійснили 1,7 млн активних дій. Із них за 2026 рік - близько 1 млн.

Кількість наданих послуг, контактів і консультацій значно зросла, оскільки інститут фахівців з супроводу активно розвивається.

Проте ветеран має можливість звертатися не лише один раз, а безліч разів. Це ускладнює підрахунок загальної кількості звернень і оцінку ефективності роботи системи.

Мене цікавить наявність даних щодо виконаних завдань і досягнутих результатів. Важливо мати змогу стверджувати, що певна кількість ветеранів отримала конкретні послуги. Проте просто звернення не гарантує, що особа дійсно отримала допомогу.

Ми також прагнемо запровадити систему забезпечення якості. Ветеран повинен мати можливість висловити скаргу, якщо його проблема залишилася нерозв'язаною. Спеціалісти повинні не лише чекати на звернення, а й активно ініціювати контакт з ветеранами, дізнаватися про їхні потреби та перевіряти, чи отримали вони необхідну допомогу.

Відновлення, психологічна підтримка та виклики, з якими стикаються родини ветеранів.

В якій сфері на даний момент спостерігається найбільше труднощів: у процесі реабілітації чи в забезпеченні можливостей для ветеранів?

- Проблема в обмеженому фінансуванні, тому що і те, й інше потребує грошей.

Реабілітацію зараз забезпечуємо, але працюємо над її якістю. Закрити питання у звіті - це одне, а надати людині справді якісну реабілітацію - зовсім інше.

Існують ветерани, які потребують лікування протягом більше року, але втрачають фінансування. Спостерігаються черги в медичних установах, різні стандарти надання послуг та труднощі з доступом до реабілітаційних програм у малих громадах.

Ми повинні гарантувати якісну реабілітацію для кожного, незалежно від місця проживання.

У Львові існує концепція Superhumans, тоді як у Снігурівці є районна лікарня, де голова громади веде боротьбу за кожного лікаря, щоб забезпечити їхню присутність. Це свідчить про значну різницю в доступних можливостях.

Отже, наше завдання полягає в тому, щоб підтримати тих, хто опинився в найскладнішій ситуації. У Києві ми часто маємо можливість взаємодіяти з людьми, які мають освіту, зв'язки та доступ до високоякісних послуг. Проте існують молоді люди в маленьких селах, які не знають, куди звертатися за допомогою. Саме до них ми повинні дійти.

Яке значення має психологічна реабілітація? Чи слід робити її обов'язковою для військовослужбовців після їхнього повернення?

Фізична реабілітація є важливим аспектом відновлення функцій організму. Однак, для повернення до звичного способу життя, необхідно також пройти психологічну реабілітацію.

Ми вважаємо, що вона обов'язково має відбуватися разом із сім'єю. Понад 60% ветеранів стикаються із проблемами в сім'ї після повернення. Це відбувається реально. Тому потрібно працювати з родинами, залучати психологів, сексологів та інших фахівців.

Однак не можна змушувати особу проходити психологічну реабілітацію. Права людини у нас стоять на першому плані.

Крім того, у нас недостатньо військових психологів. За моєю інформацією, їх випускають близько 20 на рік. Потрібно розвивати саме військову психологію, навчання роботі з ПТСР та іншими наслідками бойового досвіду.

Ми концентруємося на роботі всередині бригад, на патронатних службах, де люди знають одне одного і є довіра. Другий етап - робота через сім'ю, адже дружини та близькі часто мотивують військових звертатися по допомогу.

Це дійсно непросте запитання. Неможливо просто активувати безліч програм і стверджувати, що проблема вирішена. Необхідні кваліфіковані спеціалісти, ретельно розроблені програми та моніторинг результатів.

Проте, якщо військовослужбовець не розуміє наявності у себе психологічних труднощів і не бажає звертатися за підтримкою, чи не варто запровадити обов'язкову базову психологічну реабілітацію?

- Ви навряд чи зможете це реалізувати. Це нагадує ситуацію з будь-якими сертифікатами: якщо їх зробити обов'язковими, люди просто почнуть їх купувати.

Пацієнт інколи не розуміє, що йому потрібна допомога. Але це робота фахівців супроводу ветеранів, лікарів і суспільства.

Найбільше засмучує, коли тривалий час все йде гладко, а потім людина несподівано втрачає контроль. Такі моменти надзвичайно складно спрогнозувати.

Важливість цього питання така сама, як і під час війни. Але якщо ми створимо ілюзію, що все вирішили, а насправді не допоможемо людям, це буде гірше, ніж зробити менше, але якісно.

Чи здатен досвід ветеранів, які вже пройшли психологічну реабілітацію, надихнути інших на звернення до професіоналів?

- Так. У мене є заступник, який раніше був керівником психологічної служби бригади "Азов". Він відповідатиме за інформаційний і психологічний напрямок.

Після того, як його призначать, ми зможемо більш детально обговорити цю тему. Він має військовий досвід і знається на цій справі.

Але я знову підкреслю: професіонали завжди на першому місці. Немає сенсу ставити в один ряд можливості фонду, який здатен забезпечити індивіда психологічною підтримкою на суму в десятки тисяч доларів, і те, що пропонує держава в рамках стандартної програми в лікарні малих населених пунктів.

Житло для ветеранів: чому Кім пропонує будувати його силами держави

Після завершення реабілітаційного процесу та адаптації до звичайного життя виникає потреба в житлі. Які можливості можуть надати ветеранам державні програми?

На даний момент вирішуються питання, що стосуються найбільш вразливих груп населення, яким необхідна допомога в першу чергу. Проте існує чимало побутових аспектів: норми житлових площ, можливість реалізації нерухомості та інші обмеження.

Ветеран, який не має інвалідності, не гірший за людину з інвалідністю. Він так само воював. Але держава не може видати все всім одночасно. Програми мають починатися з найважчих випадків.

На мою думку, після закінчення війни Державна спеціальна служба транспорту могла б зайнятися зведенням житла для ветеранів.

Сьогодні ця організація здатна зводити об'єкти в рекордно короткі терміни. У Миколаївській області за всього вісім місяців вона відновила 22 мости, що свідчить про їхню вміння ефективно використовувати ресурси.

Міністерство оборони володіє значними земельними ділянками, що є власністю держави. Ці території можна використовувати для зведення житла для військовослужбовців та ветеранів.

Які причини, на вашу думку, свідчать про те, що державі доцільніше займатися будівництвом житла самостійно, а не купувати вже готові квартири у приватних компаній?

Існує два підходи. Перший полягає в тому, щоб надати людям фінансову допомогу, завдяки якій вони зможуть самостійно вибрати бажане житло. Дехто вирішить придбати скромний будинок у сільській місцевості, тоді як інші, додавши власні заощадження, куплять простору квартиру в іншому населеному пункті.

Другий варіант - будувати житло самій державі.

Чому я віддаю перевагу другому варіанту? Коли ти регулярно зводиш значну кількість житлових об'єктів за рахунок державних коштів, це дозволяє знизити витрати.

Вартість земельної ділянки може варіюватися від 20% до 40% загальної ціни житлової нерухомості, особливо у столиці – Києві. Проте земля, що належить Міністерству оборони, вже є власністю держави. Також на державі лежить відповідальність за підведення комунікаційних мереж.

У результаті ми можемо побудувати вдвічі більше житла за ті самі гроші або вдвічі скоротити бюджетні витрати.

Я висловлюю заперечення щодо масової купівлі житла у підрядників, оскільки це може призвести до ситуації, подібної до тієї, яка спостерігається із захисними спорудами та іншими будівельними проектами. Вартісні розрахунки можуть суттєво варіюватися, навіть якщо йдеться про однакові об'єкти будівництва.

Якщо ж ти платиш військовому, який разом зі своїми побратимами будує житло, він отримує зарплату і виконує конкретну роботу. Вони вміють це робити, їх багато.

Я уявляю собі таку схему: держава виділяє земельні ділянки, зводить житлові будинки, а потім військові підрозділи можуть розподіляти ці ресурси серед своїх бригад, враховуючи заслуги та потреби.

Чи слід вважати, що ветеранам слід безкоштовно надавати квартири?

Існує безліч програм. Однією з них є "єОселя", що пропонує пільгові відсоткові ставки в 3% або 5% після певних змін. Ветерани мають можливість скористатися цією пропозицією без необхідності чекати на державне житло.

На мою думку, ініціативи щодо будівництва та програми доступного кредитування можуть функціонувати одночасно.

Водночас важливо усвідомлювати, кому саме потрібне житло. Деякі мають власні квартири, тоді як інші втратили свої домівки, мають дітей і потребують даху над головою. Наразі в черзі очікують більше 70 тисяч осіб.

Ми прагнемо вести діалог з ветеранами, щоб майбутні рішення відповідали їхнім потребам і очікуванням.

Коли закінчиться війна і чи готова Україна до повернення ветеранів

Яка ваша думка: коли, на вашу думку, завершиться конфлікт?

Я можу пригадати все, що сталося раніше. Це все завершиться лише тоді, коли стане надзвичайно складно.

- А нам зараз не важко?

У порівнянні з чим? Щодо Миколаєва - абсолютно ні. А в контексті Херсона чи Харкова - також ні. Взагалі зовсім не так.

В даний момент Росія усвідомлює, що в перспективі її чекає економічний спад, і вже вживає певні заходи. Проте до моменту, коли вона буде готова до припинення конфлікту, ще далеко. Росія прагне досягти своїх цілей на своїх умовах, і позиції нашої сторони її не влаштовують.

Отже, процес переговорів відбуватиметься одночасно з посиленням проблем, які виникають одна за одною.

- Після завершення війни в Україну повернеться велика кількість військових. Чи готові ми до цього?

Ні, жоден з них не був готовий. Демобілізація після Другої світової війни тривала з 1945 до 1952 року.

Ця думка може бути маловідомою, оскільки більшість людей впевнені, що після закінчення війни одразу настане процвітання. Я ж маю іншу точку зору.

Економіка має бути готова до повернення ветеранів. Давайте відверто: якщо відкрити кордони, люди поїдуть. Ветеран має кудись повертатися, мати роботу та можливість забезпечувати себе.

Це завдання для уряду, а не лише для Міністерства ветеранів. Економіку потрібно готувати вже зараз.

Ми працюємо над розробкою освітніх програм і внесенням змін до законодавства, щоб покращити умови для бізнесу, а також створити заохочення для легального працевлаштування ветеранів і виконання податкових зобов'язань.

Чи готовий Віталій Кім залишити свою посаду у разі невиконання поставлених завдань?

Коли ви прийняли цю позицію, ви зазначили, що надаєте собі рік для досягнення результатів. Якщо за цей період успіху не буде, чи готові ви залишити цю роботу?

- Це особистий виклик для мене. Я ні за що не тримаюся. Моє завдання - виконати роботу. Я маю вирішити цей виклик.

Чи вважаєте ви, що року вистачає?

- За рік я точно почну всі критичні процеси, які потрібно вирішити. Моя робота побудована так, щоб після зміни керівника система продовжувала працювати.

Наприклад, закон про ветеранів, на який спільнота чекає вже кілька років, ми плануємо подати до кінця цього року. Зараз узгодили близько 90% положень щодо статусу та основних питань виплат.

Ми досягли угоди з ветеранською спільнотою подати 90% уже сьогодні, щоб уникнути затримок на три роки. Що стосується решти 10% спірних аспектів між державою та спільнотою, їх будемо вирішувати шляхом внесення поправок.

Отже, ми маємо намір представити закон у 2026 році. Я впевнений, що ініціативи, які я розпочну, матимуть тривале продовження.

А оцінювати результат потрібно за відгуками ветеранів і реальними змінами, які відбулися в їхньому житті.

#

Читайте також

Найпопулярніше
Замкнена вертикаль. Що таке Вищий антикорупційний суд і чому його створення бояться політики?
Запит на справедливість або популізм?
Субсидія за новими тарифами: чи вистачить в бюджеті грошей
Актуальне
Підземний завод: які витрати на захист оборонної галузі і хто готовий їх покривати -- Delo.ua
Недостатність соняшникової олії в Україні: чи зникне цей продукт з магазинних полиць?
Це не заміна Starlink. Як українська компанія почала створювати свою власну систему.
Теги