Каспрук: Сі став головою комісії, яка займається розвінчанням імперських ілюзій Росії.

Геополітичний вимір "російсько-китайського союзу"

Після початку повномасштабної війни проти України Російська Федерація виявилася в ситуації, коли їй більше не вдається балансувати між Заходом і Сходом. Протягом тридцяти років після розпаду СРСР російська дипломатія прагнула реалізувати так звану "багатовекторну політику", використовуючи суперечності між глобальними центрами впливу. Проте з 2022 року можливості для таких маневрів майже повністю зникли.

Внаслідок широкомасштабних міжнародних санкцій, політичної ізоляції від демократичних країн, економічного відчуження від європейських ринків та поступового погіршення зв'язків із Західними державами, Кремль опинився в ситуації, коли єдиним стратегічним союзником залишається Китай.

Саме тому сьогодні Москва не бачить для себе реальної альтернативи орієнтації на Пекін.

Російська тоталітарна влада все частіше виявляє готовність приймати навіть явні економічні умови, що не відповідають її інтересам, лише для того, щоб зберегти підтримку з боку Китаю.

Це стосується експорту енергетичних ресурсів, удосконалення транспортної інфраструктури, впровадження китайських технологій, фінансових угод у юанях та зростаючої залежності від китайських товарів. Усе це свідчить про швидке перетворення Росії на економічного підлеглого Китаю та її глибшу інтеграцію в сферу геополітичного впливу Пекіна.

Однак саме в цьому й полягає фундаментальна стратегічна помилка сучасної російської політичної еліти. У Кремлі, видається, досі не до кінця усвідомлюють природу китайської зовнішньої політики, яка формувалася не десятиліттями й навіть не століттями, а тисячоліттями.

Китайська цивілізація, протягом своєї історії, формувалася на основі унікального сприйняття світового порядку, де в центрі уваги завжди була сама Піднебесна. Політична традиція Китаю відзначається прагматичним підходом, стратегічним мисленням на тривалу перспективу та прагненням уникати емоційних зв'язків із партнерами.

Читайте також: "КитаєРосія": дует двох ворогів

Цей ізольований "китайський світ" історично розглядав інші цивілізації та народи не як рівноправних партнерів, а скоріше як периферійні утворення, які повинні були визнати культурну та політичну перевагу Китаю і адаптуватися до його інтересів.

У сучасних умовах цей історичний код набув нових форм, втілюючи амбіції Пекіна створити новий багатополярний світ, в якому Китай знову опиняється в епіцентрі подій. Менші країни поступово інтегруються у його економічну та технологічну сферу через глобальні ініціативи, такі як "Один пояс, один шлях".

Видно, що в Москві диктатору Путіну нікому тепер пояснити, що Китай ніколи не будував міжнародні відносини на основі романтичних уявлень про дружбу чи ідеологічну солідарність. Його зовнішня політика завжди ґрунтувалася на категоріях вигоди, стабільності та поступового нарощування власної могутності.

Те, що Китай упродовж своєї тисячолітньої історії в першу чергу прагнув до самодостатності, яскраво демонструє його стратегічний підхід. Для Пекіна будь-яке співробітництво розглядається лише як засіб для реалізації власних національних цілей.

Незважаючи на спроби Кремля подати відносини між Москвою та Пекіном в позитивному світлі, сучасний "російсько-китайський альянс" не є винятком з цього правила. Хоча регулярно звучать декларації про "безмежне партнерство", між Російською Федерацією та Китайською Народною Республікою існує помітна асиметрія у співвідношенні сил.

Економіка Китаю в кілька разів перевищує російську за обсягами, а технологічний потенціал Китаю швидко розвивається. У той же час, Росія все більше стає постачальником сировини та залежним споживачем китайських продуктів. Це призводить до того, що Москва опиняється в ситуації асиметричного та нерівноправного партнерства, підпорядковуючи свої геополітичні інтереси стратегічним планам Пекіна.

З кожним днем зростає відчуття, що Москва все більше втрачає свою суб'єктність у взаємодії з Китаєм. Десять років тому Росія намагалася утвердити себе як рівноправний гравець у багатополярному світі, але тепер вона все частіше виконує роль молодшого партнера, чия спроможність визначається тим, наскільки Пекін готовий надати їй економічну та політичну підтримку.

Особливу увагу привертає й той факт, що Китай фактично отримує вигоди майже від усіх наслідків нинішньої міжнародної кризи. Він купує російські ресурси зі значними знижками, розширює свою присутність на російському ринку після відходу західних компаній, зміцнює власну валюту як інструмент міжнародних розрахунків та водночас уникає прямого військового втручання у війну. Пекін отримує стратегічні переваги без необхідності нести значні політичні чи військові витрати.

Оцінюючи ситуацію з довгострокового ракурсу, можна з упевненістю зазначити, що Китай використовує нинішню вразливість Росії для поступового зміцнення свого впливу на обширних просторах Північної Євразії. Це особливо виразно спостерігається в Центральній Азії, де економічна присутність КНР значно перевищує російську. Все більше країн регіону обирають Пекін як основного партнера в торгівлі та інвестиціях.

Процеси, що відбуваються на російському Далекому Сході, також є досить показовими. Хоча питання потенційних територіальних змін залишається предметом численних політичних дебатів і не має чітких прогнозів, одне є очевидним: економічний вплив Китаю на цей регіон продовжує значно посилюватися. Населення багатьох прикордонних територій, які досі залишаються під контролем Росії, зменшується, в той час як економічна активність з боку Китаю тільки зростає.

Читайте також: Тільки Китай має важелі впливу, щоб підштовхнути Путіна до припинення війни в Україні

Тому можна провести захоплюючу політичну порівняння.

Протягом століть Російська імперія розширювала свої території шляхом військових кампаній та примусового приєднання земель інших народів. Натомість, сучасний Китай все частіше вдається до альтернативних методів, таких як економічне проникнення, інвестиції, створення фінансової залежності та контроль над ключовою інфраструктурою.

Цей метод є значно економічнішим, менш небезпечним і часто більш результативним для встановлення сфер впливу.

З цього ракурсу можна вважати, що Сі Цзіньпін став лідером свого роду історичної комісії, яка займається розвінчанням імперських ілюзій сучасної Росії. Це стосується поступового зменшення її статусу як великої світової потужності, що протягом багатьох століть залишалася одним із ключових аспектів російської політичної ідентичності.

У Пекіні добре усвідомлюють, що Росія є результатом штучного формування держави. Сучасна Російська Федерація успадкувала території, які виникли в результаті тривалої експансії Російської імперії та СРСР, охоплюючи землі багатьох народів з їхньою унікальною культурою, мовою та історією. Ця багатонаціональна структура протягом тривалого часу слугувала джерелом як сили, так і внутрішніх конфліктів.

Безсумнівно, що конфлікт між Росією та Україною істотно загострив існуючі внутрішні виклики. Гігантські військові витрати, людські втрати, економічний тиск від санкцій, технологічне відставання та зростаюча централізація влади поступово підривають стабільність державної системи. Водночас регіональні еліти все частіше опиняються в умовах обмежених ресурсів, що посилює їхню залежність від федерального центру.

Чи означає це неминучий розпад Російської Федерації? Історія знає чимало випадків, коли великі держави переживали глибокі кризи без втрати територіальної цілісності, так само як існують приклади і їхнього розпаду. Тому жоден із цих сценаріїв не можна вважати наперед визначеним. Хоча стає очевидно, що Росія входить у тривалий період системної структурної деградації, результати якої залежатимуть від поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників.

Для України на даний момент є важливим інше. Незалежно від того, як виглядатиме майбутня структура влади в Росії, значне послаблення її військових, економічних і політичних можливостей об'єктивно знижує шансів Москви на проведення агресивної зовнішньої політики.

Саме з цієї причини стратегічним пріоритетом України є не лише розпад імперської системи Російської Федерації в її сучасному вигляді, а й створення такого міжнародного середовища, в якому жодна тоталітарна держава, включаючи Росію, не зможе силою нав'язувати свої інтереси сусіднім країнам.

Після закінчення російсько-української війни питання забезпечення безпеки європейського простору буде залежати не лише від майбутнього України, а й від розвитку самої Росії. Якщо Росія продовжить використовувати свою деструктивну реваншистську ідеологію та старомодні імперські погляди, ризик виникнення нових конфліктів залишиться на високому рівні.

Ознайомтеся також з: Китай, який залишається поза нашим баченням, але від якого ми залежимо.

Якщо Росія здійснить процеси деімперіалізації, депутінізації, демілітаризації, дерадикалізації та деокупації – повернення всіх окупованих територій іншим країнам (такі як Україна, Грузія, Молдова, Японія), це відкриє шлях до її інтеграції в цивілізоване міжнародне співтовариство та сприятиме створенню безпечнішого світу.

Проте сьогодні можна стверджувати, що Москва все більше занурюється у сферу китайського економічного та політичного впливу, поступово обмежуючи свої можливості для незалежних геополітичних маневрів.

У найближчій перспективі це дає можливість Кремлю хоча б частково зберігати функціонування своєї економіки, що постраждала від війни, і продовжувати своє руйнівне протистояння з Західними країнами. Однак у довгостроковій перспективі така модель дедалі більше нагадує не рівноправне партнерство, а ситуацію, коли одна сторона диктує умови, а інша змушена підлаштовуватися під них.

Історія неодноразово демонструвала, що імперії рідко руйнуються миттєво. Найчастіше їхній занепад відбувається поступово: спочатку втрачається економічна потуга, потім технологічне лідерство, далі - політичний вплив, і лише після цього стають очевидними геополітичні наслідки.

Чи стане цей процес незворотним для Московії, покаже час. Проте вже зараз очевидно, що центр тяжіння євразійської політики дедалі швидше зміщується від Москви до Пекіна, а це означає фундаментальну зміну балансу сил, наслідки якої визначатимуть міжнародну політику протягом наступних десятиліть.

Втрата Росією статусу провідного євразійського центру та перетворення на молодшого партнера Китаю формує для України принципово нові умови геополітичної безпеки.

З одного боку, ослаблення Москви на тектонічному рівні об'єктивно зменшує її довгострокові можливості для наступальних дій, підірваючи міф про "непереможну наддержаву". Це створює для Києва унікальні історичні шанси для завершальної інтеграції в євроатлантичну систему безпеки, ставши невід'ємною та потужною складовою захисту заходу.

Читайте також: Китай -- Росія: не "дружба без обмежень", а банальні колоніальні відносини

З іншого боку, трансформація Російської Федерації на ресурсний і технологічний додаток Китаю вказує на те, що майбутня деокупація, виплата компенсацій, відновлення та забезпечення безпеки для України все більше будуть залежати від глобальної конкуренції між США та КНР.

При такому розвитку подій, міжнародна суб'єктність України може суттєво зрости лише в разі, якщо Київ зуміє вийти за рамки статусу отримувача західної допомоги та стати самостійним стратегічним актором. Це дозволить Україні ефективно протидіяти не лише відкритим військовим загрозам з боку Сходу, але й прихованій економічній та інформаційній експансії нової азійської потуги.

Аналіз геополітичних відносин між Пекіном, Москвою та Брюсселем показує, що Китай діє на основі прагматичного балансу своїх довгострокових інтересів, при цьому економічні вигоди завжди підпорядковані стратегічній безпеці. Це має важливі наслідки для України, оскільки залучення Китаю в ролі гаранта миру, надійного посередника або нейтрального арбітра виглядає малоймовірним.

Його підхід до російсько-українського конфлікту не ґрунтується на міжнародному праві чи особистих уподобаннях, а відображає прагнення використовувати Москву як стратегічний щит і важіль проти глобального впливу США, при цьому намагаючись зменшити економічні втрати від санкцій, накладених Європейським Союзом.