Микола Лівицький: голова Української Народної Республіки в еміграції, активіст у боротьбі проти російської імперії.

Президент УНР в екзилі, журналіст та громадський діяч - Микола Лівицький, який у далеких краях боровся за повалення російсько-совєтської імперії. 22 січня минає 119 років з дня його народження

Микола Лівицький з'явився на світ у Жмеринці, що на Вінниччині. Його родина мала шляхетне походження і походила з Полтавщини. Батько, Андрій Лівицький, займав посаду президента Української Народної Республіки в екзилі з 1926 по 1954 рік.

Микола Лівицький здобував освіту в 1-й Українській школі ім. Тараса Шевченка в Києві. У 1920 році, разом із батьком, який на той час очолював Раду народних міністрів Української Народної Республіки, він переїхав за межі країни. Середню освіту Лівицький продовжив в Українській господарській академії в Празі.

Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві та факультет економіки і суспільних наук Женевського університету, де здобув магістерський ступінь у галузі комерційних наук.

фото: wikipedia.org

Займався вивченням економічних наук та журналістики. Обіймав посаду секретаря делегації уряду Української Народної Республіки в Лізі Націй. Публікації Лівицького регулярно з’являлися в численних швейцарських газетах, зокрема, він працював спеціальним кореспондентом журналу "Тризуб" у Женеві, а згодом став керівником місцевого відділення Українського пресового бюро.

"Швейцарське місто в ті часи вважалось одним з центрів світової політики, що давало українським діячам багато можливостей. Але Лігу Націй більше цікавило питання незалежної Польщі, у той час як тема українців була десь на периферії", - писала Історична правда.

1938 року, за дорученням уряду УНР в еміграції, перебував у Карпатській Україні, де вивчав можливість залучення колишніх військовиків армії УНР до збройних сил Карпатської України. Але в 1939 році Угорщина окупувала ці території й питання військових саме собою відпало.

У роки Другої світової війни Лівицький деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому його діяльність була виявлена німецькою окупаційною владою. Гестапівці його арештували і вивезли до Польщі.

Після виходу з в'язниці він оселився в Німеччині. У 1950-х роках родина Лівицьких переїхала до Сполучених Штатів. Микола Лівицький зайняв пост керівника відділу зовнішніх справ Української національної ради. Протягом 1967-1989 років він обіймав посаду Президента Української Народної Республіки в екзилі. Він помер всього за кілька років до розпаду Радянського Союзу.

Як він сам зазначав: "Ми не боролися за посади чи владу, а за створення Державного Центру Української Народної Республіки з урядом, що перебуває в еміграції, і за ідею боротьби, яка в кінцевому підсумку призведе до визвольної революції, що відбудеться одночасно або майже одночасно серед усіх поневолених народів, ведучи до падіння російсько-совєтської імперії. На її руїнах воскреснуть суверенні держави тих народів, які наразі перебувають під гнітом".

Написав низку праць, у тому числі "Захід -- Схід і проблематика поневолених Москвою націй",

Нагороджений Хрестом Відродження - військова відзнака, запроваджена у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки. Помер 8 грудня 1989 року в Філадельфії. Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

22 січня 2017 року в Україні відзначили державний ювілей, присвячений 110-річчю з дня народження Миколи Лівицького, видатного громадського та політичного діяча, який обіймав посаду Президента Української Народної Республіки в еміграції.

14 лютого 2024 року в Жмеринці відбулася церемонія перейменування вулиці Крилова на вулицю Миколи Лівицького.