"Не існувало жодних лідерів революції - ми просто не втручалися в дії народу."

#Політика

Українці постійно виявляють внутрішню силу, щоб відстояти свою свободу.

З Миколою Томенком зустрічаємося в ресторані "Опанас" у столиці біля університету ім. Тараса Шевченка. Микола Володимирович у коричневій шкірянці й такого ж кольору светрі та джинсах. Хлопці-офіціанти усміхаються, ледве політик переступає поріг.

- Офіціанти - мої друзі, - каже. - Я тут п'ю каву не один десяток років. - Однак замовляє імбирний чай із медом. Напередодні Дня Гідності та Свободи згадуємо перипетії двох українських революцій 2004-го та 2013-2014 років

На початку ХХІ століття в колишніх пострадянських країнах існувало кілька моделей передання влади. Для України вибрали одну з них, коли президент призначає спадкоємця. Однак ця схема не спрацювала. Чому?

Існує кілька причин, які варто врахувати. Головною з них є історична спадковість. Українці, навіть після тривалого періоду бездержавності, не погоджуються терпіти над собою вождя, тирана, диктатора чи царя. Як приклад я завжди наводжу Миколу Костомарова і його працю "Дві руські народності", де він здійснює порівняння між українцями та московитами. На території Руси-України проживали представники найрізноманітніших національностей і рас, і ніхто не відчував страху. Натомість у Московії їх часто висміювали, а найжахливіше те, що ці люди зникали і більше не поверталися додому. Це ілюструє різні цивілізаційні моделі. Хоча ми сьогодні не вшановуємо Карла Маркса, він написав працю "Таємна дипломатія ХVІІІ століття", у якій зазначає, що колиска сучасної Росії знаходиться не в славі норманської епохи, а в кривавому болоті московського рабства. Можливо, Богдана Хмельницького можна критикувати, але після перемоги 1649 року він в'їхав до Києва, де планували його коронувати. Проте Богдан відмовився від цього, оскільки це суперечило козацьким традиціям, і українці не зрозуміли б його вчинок. Який ще яскравіший приклад вам потрібен? Це і є історична реальність.

Політична ситуація в той час була досить напруженою. Опозиція зазнала поразки на президентських виборах 1999 року, коли канівська четвірка, що об'єднала чотирьох опозиційних кандидатів, не змогла досягти успіху через численні суперечки. Після двох термінів Леоніда Кучми олігархи прагнули зберегти своє впливове становище. Ситуація досягла такого рівня, що Конституційний суд дозволив президентові балотуватися на третій термін. Коли ж Кучма зрозумів, що ризикує програти, він відмовився, і олігархи почали шукати способи змінити Конституцію, щоб обрати президента через парламент. Під час голосування у другому читанні вони отримали 296 голосів з необхідних 300. Лише на цьому етапі почали шукати наступника, коли інші варіанти вичерпалися, а на політичну арену вийшов Янукович.

Після поразок 1999 року й 2001-го, коли на акції "Україна без Кучми" розпочалися бійки й народ злякався, ми зрозуміли, що, крім виграшу, треба вміти захистити свій вибір. 2004-го в блок партій "Наша Україна" ми спочатку підтягли "Батьківщину", а потім соціалістів. На відміну від 1999 року висунули єдиного найбільш рейтингового кандидата. Коли влада спробувала сфальшувати, на Майдан посунула маса людей. Цього не чекали ні влада, ні опозиція. Хоч би яке підвезення організовували, без народної підтримки ніколи не буде масовості.

На початку Революції гідності, коли я допомагав на Майдані, ми підвозили людей, оскільки їх ставало дедалі менше. Лише після жахливого побиття 30 листопада вночі акція набула масового характеру. Коли опір досягає такого рівня, а суспільство самоорганізовується, це і є суть революції. Тому я завжди заперечував термін "лідери революції" — насправді, ми просто не перешкоджали, окреслюючи межі та механізм цього процесу. У 2004 році в Києві не загинула жодна людина, і це є найкращою оцінкою наших дій. Хоча існувало багато шляхів для реалізації протесту, перемогла політико-правова концепція. Ніхто не захоплював владу — було рішення Верховного суду, і ми вийшли на вибори.

Помаранчевій революції передувала грузинська Революція троянд, яка сприяла піднесенню Михеїла Саакашвілі. У Грузії відбулося захоплення парламентських будівель. Які спільні риси мали ці революції, а в чому вони відрізнялися?

- На той час я був головою комітету з питань свободи слова і їздив у Грузію. Ми дивилися й аналізували. Вважали, що наш демократичний і правовий досвід дає змогу йти своїм шляхом - політико-правовим. Ми мали "Руську Правду", яка потім поширилася на всю територію Литовсько-Руської держави. Ми були серед творців європейської системи правосуддя. В Україні-Русі одними з перших відмовилися від кровної помсти. А в Росії й нині Рамзан Кадиров публічно оголошує кровну помсту Сулейману Керімову.

У 2004 році ми також мали грузинську делегацію, очолювану Давидом Жванією. Члени цієї групи не усвідомлювали тривалість процесу і пропонували нам перейняти їхній досвід, радячи захопити адміністрацію президента і проголосити Віктора Ющенка президентом. Ми категорично відкинули цей сценарій як недемократичний. Вся наша команда, до якої входили я, покійний Олександр Зінченко, Володимир Філенко, Тарас Стецьків та Юрій Луценко, була проти цього підходу. Ми зберегли акцію в межах мирного протесту. Тоді ми мали підтримку з усіх соціологічних кампаній, які свідчили про нашу перемогу, а також партійних спостерігачів, які фіксували факти фальсифікацій. Це, до речі, є важливою відмінністю від Революції гідності, де спокуса грузинського сценарію була відчутною, хоча ситуація була іншою і напруга була більшою. У 2004 році ми показали свою прив'язаність до стабільних європейських традицій і змінили владу мирним шляхом. Коли я в Токіо демонстрував відео з масового Майдану 2004 року, японці були вражені: звідки у бездержавної нації, як українці, взялася така стійкість?

Путін постійно вказує на "державний переворот 2014 року" як на обґрунтування вторгнення в Україну. Чому ж він не вирішив здійснити напад у 2004-2005 роках?

- Тоді йому не було за що зачепитися, настільки бездоганно все було зроблено. Було знайдено компроміс майже в усіх гострих питаннях. Однією з таких компромісних речей стала конституційна реформа 2004 року, в якій ми нині мали жити, - парламентсько-президентська республіка. Щоправда, нині ми маємо офісну республіку, коли не парламент, а керівник Офісу президента фактично керує країною, а уряд є нікчемною аморфною структурою. Єдина помилка, якої ми тоді припустилися, - не було оголошено дострокових парламентських виборів, бо система влади змінилася, а парламент, який вичерпав себе, залишився. Ще одна причина: у ті роки українська п'ята колона не була вибудувана в армію Путіна, вони не мали вертикалі. А 2014 року вже мали - Медведчук доповідав, скільки "їхніх" депутатів у парламенті, місцевих радах, скільки "їхніх" священників у церквах. Вони вибудували модель захоплення влади. А 2004-го ще сама Росія не була готова - згадайте перші виступи Путіна, який називав Крим українським і наголошував на невтручанні Росії в наші внутрішні справи. Рашизм іще не було сформовано як ідеологію, й він не переміг як доктрина. Тодішній патріарх РПЦ Алексій не був такий агресивний, як нинішній Кирило. Росія бодай візуально зберігала квазідемократичність.

Виступ Володимира Парасюка став знаковим моментом Революції гідності. Які події змінили хід подій у 2004 році?

Я не можу погодитися з таким трактуванням подій. У 2013 році ситуація з побиттям студентів стала переломним моментом. До цього протестна активність була більше спрямована на підтримку європейського курсу України, а не на революційні зміни. Колись була озвучена думка: перемога приходить тоді, коли Київ виходить на акції протесту. Тільки зусилля активістів зі Західної України не могли забезпечити успіху. Після 1 грудня 2013 року все змінилося. Історія з Парасюком стала знаковою для нової стадії революції. Раніше лідери, як Кличко, Яценюк і Тягнибок, прагнули створити коаліційний уряд на чолі з Яценюком і провести дострокові вибори. Натомість у 2004 році з самого початку протестів було зрозуміло, до чого все йде. Майдан зібрав величезну кількість людей, що стало несподіванкою для багатьох. Вирішальним моментом виявилося рішення Верховного суду.

Можете пояснити, чому українці вважають правління президента Ющенка часом втрачених можливостей? Адже за нього були рекордні темпи зростання ВВП - 10 відсотків. Інвестиції зросли від 4,5 до 6 разів. Подвоїлася зарплата.

Коли я вперше сформулював концепцію для українських студентів, вона звучала так: "Вплив суспільно-політичних процесів в Україні дорівнює силі опору, помноженій на два". Іншими словами, якщо ми висуваємо якусь ідею і звертаємося до суспільства за підтримкою для її реалізації, то з моментом її втілення наші зобов'язання збільшуються вдвічі. Тому ми завжди маємо надзвичайно високі сподівання. Говорячи про президентство Віктора Ющенка, я зазвичай зазначаю, що він починав, немов гетьман Мазепа, а завершив, як Винниченко. Під час виборчої кампанії 2004 року Віктора Андрійовича не сприймали як культуролога чи історика. Його обирали в першу чергу за його економічні досягнення, як творця гривні та успішного прем'єра, здатного вирішувати економічні питання. У суспільстві був попит на економіста, а не на політичного чи культурного діяча. Згодом Юлія Тимошенко скористалася цими очікуваннями, коли її перший уряд зосередився на економіці, а Ющенко - на культурі. Це, безумовно, теж важливо, але суспільство сподівалося на інше. Чому його кар'єра завершилася, як у Винниченка? Бо після відставки обидва стали художниками: один малював під Києвом, інший - під Парижем.

Додамо до цього контексту ситуацію з отруєнням. Після того інциденту він відчував, що фактично пожертвував своїм життям заради народу, тоді як суспільство сподівалося, що Віктор Андрійович невтомно працюватиме на благо людей, вдень і вночі. Проте він передав свої обов'язки Балозі, Порошенкові, Третьякову та Червоненкові. Це стало критичною помилкою. Особисто я був розчарований у Ющенкові, коли він нагородив грамотою Сергія Ківалова, людини, що заплямила вибори. Багато хто вважав, що це було затверджено самим Віктором Андрійовичем. Ківалова пробачили і визнали своїм. Це стало початком занепаду Ющенка. Згодом з’явилися індульгенції для олігархів, що стосувалися культурних проектів, таких як відновлення пам’яток у Батурині. Ситуація дійшла до того, що Новинський, Ахметов і Фірташ безперешкодно заходили до його кабінету. Забули про обіцянки чесної приватизації, яку продемонстрували на прикладі Криворіжсталі. Ми повинні були вимагати від олігархів доплатити за промислові гіганти, які вони отримали внаслідок корупційних схем. Врешті-решт олігархи доплатили, але не до державного бюджету. Це призвело до порушення одного з основних принципів помаранчевого Майдану – справедливості.

Можливо, в ситуації з розчаруванням у Помаранчевій революції винні не політики, а сам народ. Ще Микола Міхновський казав про українців: "З усіх народів слов'янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними й найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій".

Безсумнівно, Микола Міхновський мав підстави для своїх слів. Я завжди згадую ті важливі моменти, коли ми проголосили незалежність та під час Помаранчевої революції. У ті часи дійсно було соромно давати хабарі, але згодом ситуація почала змінюватися. Люди завжди вказують на те, що влада почала вимагати хабарі, але це питання обопільної відповідальності. Як писав В'ячеслав Липинський у своєму листі до Шелухіна: "Сергію, у нас багато самостійників, але бракує державників".

Можна стверджувати, що Віктор Янукович і його підхід до управління стали каталізатором для обох українських революцій. Що ж в його стилі викликало таке невдоволення серед українського населення?

- Нічого подібного не відбулося. Перша революція спрямовувалася проти кучмізму та олігархічної системи, а також проти спроби закріпити в Україні тоталітарну модель управління, характерну для епохи Кучми. Друга революція, вважається, була спровокована діями Януковича, проте тут вже активно проявився російський вплив. У першому випадку він уособлював кучмістську форму правління, а в другому – російську. Ще однією причиною його падіння стало передання влади своєму сину Олександру, Сергієві Курченку та їхній команді. Як не дивно, старі регіонали у спілкуванні зі мною висловлювали незадоволення, що призначення голів СБУ в областях здійснює саме син - Олександр Янукович. Вони обурювалися, стверджуючи, що такі дії можуть призвести до руйнації держави.

Після Революції гідності українці змогли донести до цивілізованого світу справжню імперську природу Росії. Чи була раніше світова спільнота сліпою, або ж просто робила вигляд, що не помічає цього?

- Мав місце старий європейський підхід до справ, який проявився ще в часи існування Антанти, - коли легше домовлятися із сильними. Якщо згадати Петлюру, то, попри величезну кількість критики, він був у патовій ситуації й зовсім не мав союзників. Можна згадати промову президента Буша за кілька місяців до розвалення Союзу, коли він переконував залишитися разом із Росією. Потім було СНД, і світ дізнався про Україну лише через Помаранчеву революцію. Загалом, щоб у мирний період попіарити країну, треба було витратити мільярди, а нам вдалося зробити це безкоштовно. Коли я в ті роки їхав на виставку в Японію, посол цієї країни радив показати Україну козацьку, лицарську, яка мала схожість із лицарством самураїв. Також у світлі розвитку космічної галузі й окремо показати Помаранчеву революцію, яка свідчила, що ми не Росія, ми інакші, що в нас свободи прагнуть не політики, а увесь народ.

Досі ми лише зазнавали поразок. Пригадайте справу Шварцбарда, вбивці Петлюри. Росія вклала зусилля в створення образу українця як антисеміта, стверджуючи, що краще мати справу з ними. Потім почалося переписування історії: Другу світову війну так викривили, що її, здається, виграли лише росіяни, а українців взагалі не згадали. Голодомор залишався темою, про яку не говорили. Увесь час пригадую забутий фейлетон Остапа Вишні "Шовінізм". Якщо ви, росіяни, називаєте нас шовіністами, то визнати, що ми нічого не нав’язуємо. Це ви нав’язуєте нам Пушкіна і свої традиції. Нам не потрібне ваше, адже ми маємо своє. Відстаньте від нас.

Чи можна стверджувати, що події двох українських революцій стали каталізатором для відновлення національної пам'яті?

Двадцять років минуло з Помаранчевої революції, і тільки тепер ми починаємо реалізовувати ті ідеї, які я висловлював у 2005 році, зокрема боротьбу з "русским миром". Ось, наприклад, Театр російської драми імені Лесі Українки. Постало питання про звільнення Резніковича та зміну концепції, адже яка ж може бути російська драма в Києві? Це рішення було абсолютно вірним, оскільки, коли Київ знову піддавався бомбардуванням, Резнікович, перебуваючи в Москві, заявляв, що ми нелюди і виродки. Коли я стверджував, що кобзони і табачники не можуть бути символами української культури, Гордон навіть зібрав пресконференцію з цього питання. І де ж був ваш Кобзон у 2014 році?

У часи ранньої незалежності, покійний Іван Драч, реагуючи на побоювання щодо українських націоналістів, стверджував, що в Україні ми створимо умови, за яких євреї житимуть краще, ніж в Ізраїлі, поляки – краще, ніж у Польщі, а росіяни – краще, ніж у Росії. Це і є наша ідея. Проте, у всіх цих народів є свої держави, а ми не маємо іншого місця на цій землі. Ви звинувачуєте нас у шовінізмі та нацизмі за прагнення до елементарних прав, закріплених міжнародним правом, – за українські пісні та нашу культуру. Це відбувається зараз, тоді як на початку моєї діяльності такі настрої вважалися застарілими та непопулярними. У 2014 році ми переконали Порошенка підготуватися до святкування 100-річчя української революції, що є свідченням існування нашої держави ще сто років тому. Попри всю критику Зеленського, саме він видав указ, що наголошує на тому, що наша держава існувала вже з 988 року, а київський князь Аскольд уклав перші угоди з Візантією в 860-му. І Православна церква України вже зробила важливі кроки – тепер ми говоримо не лише про хрещення Володимиром, а й про Аскольдове хрещення, адже він був першим. Пам'ятаю, як під час мого візиту до Гарварду один з експертів з російських справ зауважив, що як тільки Росія позбудеться своєї давньоруської спадщини, вона неминуче розпадеться.

Чи можна стверджувати, що українці стали першими, хто усвідомив загрозу неоколоніалізму в той час, коли решта світу ще перебувала в ілюзії оптимізму?

Усі наші керівники вважали, що можуть знайти спільну мову з Росією та Путіним. Це стосується Ющенка, Тимошенко та Зеленського. Проте, справжні можливості для діалогу виникають лише у випадку наявності потужної економіки та сильної армії, а також за умови активнішого курсу в бік Євросоюзу та НАТО. Саме в цьому й полягали наші справжні гарантії. Ідея домовленостей — це спадщина візантійської та монгольської культур. Кучма мав удачу з Єльциним, коли можна було досягати угод за келихом, але з приходом до влади ФСБ в Росії ми зіткнулися з реальною загрозою неоколоніалізму.

Кілька років тому існувала думка, що обидві українські революції стали результатом відновлення національної свідомості. Проте, у 2010 році перемогу на виборах здобув Янукович, а у 2019 році – Зеленський. Це свідчить про те, що стабільного і поступового відродження України не спостерігається. Натомість, здається, що наш народ має певну спорадичну, епізодичну свідомість. Чи це є нормальною ситуацією?

Можна висловлювати певні критичні думки щодо нашого народу, але, спостерігаючи за результатами виборів у США, згадуються давні суперечки між лібералами та консерваторами. Перші вважають, що людина з'являється на світ вільною та світлою, тоді як інші дотримуються думки, що з народження ми успадковуємо недоліки та вади. Щоб стати свідомими громадянами і патріотами, потрібні виховання, освіта та знання. Іноді темні сторони людської природи беруть верх, якщо держава не створює для людей стимулів бути чесними і працьовитими. Пам'ятаю, на лекції в Червоному корпусі університету я висловив занепокоєння, що наші перспективи виглядають невтішно, адже ми запрошуємо модних адвокатів, які діляться з студентами порадами, як обійти закон. Як можна вважати когось модним, якщо він порушує закони та Конституцію? Або адвокат, який виграв у держави мільйон? Суспільство легко вірить у те, що хтось прийде і вирішить всі проблеми. Це створює небезпечний прецедент, який може призвести до поганих наслідків. Не варто сподіватися, що молоді чи досвідчені особи зроблять щось за нас. У парламенті мають бути не лише 20-річні, а й моральні авторитети, які своїм життям доводять відданість Україні. Парламент повинен приймати розумні рішення, що не призводять до конфліктів. Я проти експериментів над нашою країною.

Ми часто недооцінюємо наших власних провідників. Наприклад, Тарас Шевченко в останні роки свого життя активно займався просвітницькою діяльністю. У своїх листах він зазначав, що працює над створенням букваря, навчальних матеріалів з арифметики та математики, підкреслюючи важливість освіти для українських селян. Поки наш народ не усвідомить свої права як платника податків, його легко можна обманювати. Він знову і знову буде дякувати Івану та Степану за висаджені квіти, не помічаючи, що половина з його коштів була вкрадена. Але ж це ваші гроші, а не чиновника. Ще одним важливим аспектом є політична культура. Необхідно розуміти, хто за що відповідає в державі. Зеленський, будучи президентом, не може нести відповідальність за економічні питання. Нам потрібен свідомий українець, який обізнаний у законодавстві, виконує свої податкові зобов'язання та мотивує інших до цього. Тобто, нам потрібен патріот, який готовий бути свідомим платником податків.

Як українці зможуть оцінити події обох революцій через 100 років?

Оцінки будуть позитивними. Ми боролися за важливі цінності – свободу особистості та незалежність держави, гідність українців і національну гідність. Весь народ піднімався на боротьбу. Соціальні зміни, які відбулися внаслідок цих революцій, також отримають схвальні відгуки. Найбільше заперечень стосуватиметься нездатності втілити в життя проголошене.

В Грузії завершився тривалий період домінування проросійської політичної сили "Грузинська мрія". Критики стверджують, що шостий рік керівництва Єрмака і Зеленського відводить країну від демократичних цінностей. Чи справді обидві революції виявилися безглуздими?

В Грузії ситуація з тотальною бідністю населення залишилася без змін. Хоча вдалося вдосконалити демократичні інститути та знизити рівень корупції, це не призвело до поліпшення добробуту звичайних громадян. Інвестиції не поступили, а бідність продовжує існувати. Економіка не змогла відірватися від радянських традицій і перейти на європейські моделі розвитку.

Ми пережили складний шлях. Зараз я не бачу можливості для постмайданного розвитку, оскільки триває війна. Люди усвідомлюють, що відкриття другого фронту може бути небезпечним. Нам важливо зберегти демократичні цінності та не втратити нашу державність. Як тільки отримаємо хоча б піврічне перемир'я, необхідно провести вибори, адже не можна шість років мати абсолютну владу. Проте я з оптимізмом дивлюсь на нашу ситуацію і не вважаю, що ми можемо повторити досвід Грузії. Гарантом нашого успіху є наш народ, який у важкі часи завжди знаходить в собі сили для захисту свободи.