Пастка для Путіна або "зрада": що насправді представляли собою Мінські угоди і які наслідки вони мали для України.

Фактчекінговий проєкт Олени Рибінської "НЕ ВЕДІТЬСЯ" на "5 каналі" аналізує аспекти мирних угод, укладених Україною з агресором, та обговорює їх наслідки.

Мінські угоди протягом багатьох років залишалися однією з найбільш суперечливих тем в українській політиці. Для одних вони символізували "капітуляцію", тоді як інші вважають їх дипломатичним кроком, який врятував країну від повного руйнування в 2014-2015 роках. Сьогодні, коли знову з'являються заклики до мирних переговорів, важливо розглянути цю тему без емоцій та міфів: що насправді представляли собою "Мінські угоди", як вони вплинули на українську армію і чому спроби їх замінити новими угодами могли призвести до легалізації сепаратистських рухів.

Порожні скарбниці та ковдри замість "Джавелінів"

Для того щоб зрозуміти причини укладення Мінських угод, потрібно звернути увагу на ситуацію в Україні в 2014 році. Країна стикалася з великими труднощами: державну скарбницю було розграбовано Януковичем, спецслужби функціонували в хаотичному режимі, а армія практично зникла як бойова сила — в Сухопутних військах залишалося лише близько 6 тисяч підготовлених військових.

Одночасно Росія активізувала свою гібридну агресію на Донбасі, супроводжуючи це широкомасштабною кампанією дезінформації. Кремль намагався переконати міжнародну спільноту в тому, що на сході України триває "громадянська війна", поширюючи вигадки про "воєнторги", де нібито можна придбати танк, і залякуючи західні країни можливим загостренням конфлікту.

Захід не поспішав допомагати. Навіть після анексії Криму США та країни ЄС обмежувалися санкціями та нелетальною допомогою. Виступаючи в Конгресі США у вересні 2014 року, президент Петро Порошенко прямо заявив про недостатність такої підтримки:

"Їм необхідно більше військової техніки – як летальної, так і нелетальної. Це справді критично. Не зрозумійте мене неправильно: теплі ковдри та прилади нічного бачення теж мають значення, але з ковдрою не можна здобути перемогу у війні. Більше того, мир не можна утримати лише за допомогою ковдри."

Після збиття малайзійського боїнга MH17 у липні 2014 року санкційний тиск на рф посилився, однак російська артилерія вже відкрито била по позиціях ЗСУ безпосередньо з території росії. Україні конче був потрібен час - щоб зупинити просування ворога, перегрупувати сили та вибудувати нову армію.

Дипломатична пастка для кремля: хто і що насправді підписав

Дипломатичний процес розпочався 6 червня 2014 року в Нормандії, коли вперше зібралися лідери України, Німеччини, Франції та Росії. Після цього восени 2014 року було підписано угоду "Мінськ-1", а у лютому 2015 року, після тривалих 17-годинних переговорів, вдалося досягти "Мінська-2".

Головний дипломатичний нюанс полягав у статусі підписантів. Під Мінським протоколом від України підписався другий президент Леонід Кучма (як офіційний представник), від ОБСЄ - Гайді Тальявіні, ватажки сепаратистів Захарченко та Плотницький - як приватні особи без зазначення посадових статусів. Головне - свій підпис поставив офіційний посол рф в Україні Михайло Зурабов.

Як підкреслює народна депутатка і учасниця Мінського процесу Ірина Геращенко, цей підпис став свідченням визнання суб'єктності Росії.

Коли Росія стверджувала, що ми лише "посередники", ми заперечували: "Ні, ви — учасник! Ось ваш підпис, ваш офіційний представник Зурабов залишив його тут. Це свідчить про те, що ви — агресор і відповідач". Скільки разів Путін повторював: "Мене втягнули в пастку, мене обманули Порошенко, Меркель і Олланд".

Над підготовкою угод працювала команда українських дипломатів, до складу якої входили Вадим Пристайко, Костянтин Єлісєєв, Павло Клімкін та Валерій Чалий. Як зазначав пізніше сам Вадим Пристайко:

"У Мінських угодах не міститься жодних положень, які б могли обмежити наш суверенітет. Там немає жодних норм, що встановлюють кордони, відмінні від тих, що прописані в нашій Конституції. Також не знайдеться жодних обмежень для нашої армії, військової промисловості чи союзів, до яких ми прагнемо приєднатися. Абсолютно нічого."

Натомість для Росії були введені серйозні обмеження: продовження міжнародних санкцій стало залежати від виконання Мінських угод. Це включало повний вивід російських військових, роззброєння незаконних збройних формувань, відновлення контролю над кордоном, і лише після цього мали відбутися вибори відповідно до українського законодавства під наглядом ОБСЄ.

Стратегія полягала в тому, щоб зменшити ризик масштабного конфлікту та отримати можливість для зміцнення оборонних можливостей.

Як Мінські угоди вплинули на хід конфлікту

Протягом багатьох років звучали твердження, що "Мінськ" нібито підірвав інвестиційний клімат і дав Росії шанс підготуватися до великої агресії. Проте дані статистики свідчать про протилежне.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини (OHCHR), перші 10 місяців російської агресії (квітень 2014-лютий 2015) зумовили майже 82% усіх цивільних жертв за перші 5 років війни. Після підписання "Мінська-2" інтенсивність боїв та кількість загиблих серед цивільного населення різко впали.

Твердження про те, що Мінські угоди нібито зупинили економічний розвиток, спростовують економічні показники. За даними аналітиків, після падіння у 2014 році обсяги прямих іноземних та внутрішніх інвестицій в українську економіку стабільно зростали, а у 2019 році перевищили рівень довоєнного 2013 року.

Водночас, згідно з інформацією Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), військові витрати Росії після 2015 року не тільки не збільшувалися, але й зменшувалися або залишалися стабільними до початку широкомасштабного вторгнення в 2022 році.

Що Україна "набрала" за вісім років: зміни у Збройних Силах у цифрах

Основним досягненням отриманого часу стала суттєва трансформація Збройних Сил України.

Від "просто зупинити вогонь" до небезпек легалізації озброєних формувань.

У 2019 році, після зміни уряду в Україні, було ініційовано спробу відновити переговори. Нова команда висловила ідею про те, що можна швидко досягти згоди з Москвою.

Схвалення "формули Штайнмаєра" в її російському варіанті викликало значну тривогу. Українська сторона наполягала на тому, що вибори в ОРДЛО можливі лише після виведення російських військових та відновлення контролю над державним кордоном. Водночас, Москва наполягала на організації виборів під наглядом своїх маріонеткових сил.

Справжній резонанс виник у березні 2020 року, коли в Мінську відбулася спроба утворити Консультативну раду з участю представників так званих "ЛДНР". Як зазначали журналісти-розслідувачі, в той час керівник Офісу Президента Андрій Єрмак опинився в одному документі з представниками сепаратистських угруповань - Наталією Ніконоровою та Дмитром Дейнегою, останній з яких перебував у розшуку Служби безпеки України.

Це призвело до масштабних протестів у Києві. Громадськість усвідомила небезпеку, що Україна може самостійно скасувати статус агресора для Росії, зробивши її "посередником". Під впливом суспільного тиску та численних петицій уряд змушений був відмовитися від цієї пропозиції.

Стамбульський зашморг і уроки історії

Реальні наміри Росії стали очевидними у 2022 році під час переговорів, що проходили в Білорусі та Стамбулі. Пізніше опубліковані матеріали від The New York Times, що містять проєкти угод, показують, які вимоги насправді ставив Кремль:

Абсолютна нейтральність та відмова від членства в НАТО.

* Скорочення Збройних Сил України до беззахисного мінімуму.

* Відмова від сучасної західної зброї.

* Вето для Росії щодо забезпечення Україні безпекових гарантій.

Це була вимоглива військово-політична капітуляція, яку зупинили не дипломатичні поступки, а стійкість Збройних Сил України під час оборони Києва та півночі країни.

Оцінюючи Мінські угоди, колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний зазначив, що у 2014 році це було єдино правильне вимушене рішення для держави, яка не була готова до великої війни. "Мінськ" не був ідеальним документом, але він дав Україні головне - 8 років для того, щоб підготуватися, вистояти й зберегти українську суверенність.

Мінські угоди, безумовно, підлягають критиці, але вони дали можливість Україні, мов феніксу, не лише відновитися, а й стати сильнішою. Проте після їх підписання не з’явилося простого рішення для завершення війни на вигідних для нас умовах. Навіть за президентства Зеленського такого рецепту не вдалося знайти. Справжня проблема полягає не в Мінських угодах — Росія не відмовиться від своїх намірів знищити Україну.

Мир за будь-яку ціну може стати лише паузою перед новою війною. А відповідальність президента - залишити після себе сильнішу державу, боєздатну армію та надійних союзників поруч, а ворога - слабшим. Бо майбутнє країни куди важливіше за бажання одного політика увійти в історію переможцем.

О. Рибінська can be rephrased as "Ольга Рибінська" or "Рибінська О." depending on the context. If you're looking for a more creative variation, you might consider "О. Р." or "Рибінська, О."

Читайте також попередній великий матеріал проєкту "НЕ ВЕДІТЬСЯ" про те, чому дипломатія претензій шкідлива для ЗСУ: "Партнери мусять": як заспокоєння про "шашлики" перетворилися на вимоги до Заходу та чим це загрожує Україні.