Фейгін стверджує, що Путін впевнений у тому, що Трамп не завдасть ударів по його укриттях.

Очікуємо новин з нових можливих фронтів: Баку і Москва вирішили остаточно з'ясувати свої відносини. Чому Кремль вирішив загострити ситуацію, враховуючи можливі наслідки? Адже Баку – це не лише столиця південнокавказької республіки, а й важливий стратегічний партнер Туреччини. Які наслідки можуть з цього випливати?

Іноді конфлікти виникають начебто з нізвідки, з дрібниць. У Росії, після "Крокусу", силові структури починають переслідувати представників діаспори, і їхні дії стають зрозумілими: чи є підстави, чи ні — ніяких церемоній. У результаті, дві особи гинуть — один помирає від серцевої недостатності внаслідок тортур, а інший — у кареті швидкої допомоги. Крім того, керівництво діаспори в Єкатеринбурзі заарештовують, і на них вішують кримінальні статті. Часто це робиться для того, щоб виправдати вже скоєні дії, намагаючись пояснити: "А чому ви це зробили?" Можливо, вони намагались знайти причину, спираючись на вбивство, яке сталося на початку 2000-х — ось чому ми тут. Не варто сподіватися на дотримання законності, адже часто беззаконня призводить до подібних наслідків.

Ось тут починається реакція азербайджанської сторони. Скоріш за все, вони не до кінця зрозуміли, звернулися до Москви: а що це відбувається? З чого це ви всю голову діаспори в Єкатеринбурзі просто зрізали? А їм, можливо, сказали: у нас працюють правоохоронні органи, а ви не лізьте. Це взагалі громадяни РФ (деякі справді з 2000-х років є громадянами РФ, мають російські паспорти).

Тоді Баку почав діяти різкіше. І тут, як це часто відбувається, у відповідь Баку відразу почалися якісь заяви, дії Москви - частіше пропагандистські, "ми вас взагалі зараз можемо однією лівою". Але через випадок, з якого стартував конфлікт, потрібно побачити систему й послідовність, а вона така, що відносини між Баку і Москвою погіршувалися протягом дуже довгого періоду. І збитий літак - лише один із його проявів.

Річ у тім, що Баку зближується з Туреччиною, до того ж посилюється тими можливостями, які надає Азербайджану статус вуглеводневої держави в нафтоносному регіоні Закавказзя. Країна має значні ресурси, завдяки чому посилила свою армію, може дозволити собі поводитися незалежно від думки Кремля, будувати відносини не лише з Туреччиною, а ще й з Вашингтоном і Лондоном, не є членом жодної організації московської, типу ОДКБ. Ба більше - ще й стосовно Ближнього Сходу має позицію, окрему від Москви, радикально іншу відносно дій Ізраїлю щодо Ірану та боротьби з тероризмом. Зрозуміло, Ізраїль і Азербайджан - союзники: ті допомагали в карабаській війні - ці висловили підтримку у війні теперішній.

Це суттєво впливає на позицію Москви щодо Баку - чому ви такі самовпевнені і так себе ведете? Плюс, існують певні аспекти, які залишаються поза нашим розумінням. Адже нафтова тема є надзвичайно важливою, з питанням "кому скільки". Існували чутки, що Азербайджан був готовий видавати російську нафту за свою, щоб підвищити прибуток від продажу, адже це приносить додаткові вигоди.

Я не виключаю, що тут проблема якась виникла. Можливо, Баку задрав ціну, можливо, не схотів обходити санкції - не знаю, немає в мене точної інформації. Але не виключаю, що тут також конфліктна зона, не домовилися. Є якісь нафтопроводи, ще щось, але то все таке - геостратегія, геоекономіка.

Азербайджан і Туреччина виявилися на протилежному боці в конфлікті з Іраном, який відображає суперечності між сунітами та шиїтами. Сьогодні між державами Південного Кавказу точиться боротьба за вплив, і, що дивно, Іран виявився на стороні Вірменії. Після нейтралізації Ірану сунітські країни, зокрема Азербайджан і Туреччина, зрозуміли, що Москва опинилася в складній ситуації. Тепер вони з побоюванням спостерігають за діями Москви, попереджаючи, що не бажають отримувати вказівки чи бути заляканими, оскільки готові дати відсіч. Чи зможе Кремль витримати таку напругу?

Безумовно, Іран виступає військовим партнёром Москви. Він активно залучений до постачання озброєнь, хоча обсяги цих поставок значно знизилися. На фронті в Україні були помічені "шахеди", які прибули саме з Ірану, а не з Азербайджану чи Туреччини — це чисто іранська продукція. Іран чітко займає сторону у конфлікті Росії з Україною, що контрастує з позицією Азербайджану та Туреччини, хоча у Туреччини це менш виражено, адже в неї є свої суперечки з Іраном. Це створює для Москви певні проблеми, оскільки вона не може просто викликати Алієва і висловити невдоволення його поведінкою, адже це може означати, що він повинен був залишатися в тіні. Це ускладнює ситуацію, адже якщо один з лідерів не підкоряється, інші можуть почати наслідувати його приклад. Якщо така поведінка стає нормою у відносинах з Москвою, це може призвести до аналогічної реакції з боку інших суверенних держав, які раніше входили до складу СРСР.

Тому тут потрібно покарання якесь, а воно неможливе. От із Вірменією можна - з нею теж важкі суперечності через її бажання інтеграції, образи, що не допомогли у двох карабаських війнах. А з Азербайджаном так не вийде, це точно, бо за ним стоїть Туреччина, а Туреччина - країна НАТО, має особливі відносини з Вашингтоном, перемовини будуть щонайтісніші із Лондоном, з Вашингтоном дуже активні перемовини в Азербайджану сім'ї Алієва. Тому вони почуваються впевнено: а що Москва може зробити - другий фронт відкриє? Не відкриє.

І тут уже настав час перевести Москву з рівня гегемону в Євразійському регіоні до рівня субгегемону: ну, так, ти теж можеш бути, але в нас і з іншими людьми є стосунки. Для Москви це надзвичайно дошкульно. Але це є наслідком того, що вона не перемогла у війні з Україною. Війна триває вже 3,5 роки і три дні, і це прямий наслідок і розуміння того, що в Москви можливості для відкриття другого фронту, спочатку політичного, а може, і більше - немає таких можливостей. Москва вся повністю затонула в українському питанні, там треба вирішувати. Там вирішується дуже важко, тому Азербайджан у цьому сенсі таку сміливість виявляє невипадково.

Існують два протилежні підходи: Мединський та його команда намагалися переконати суспільство в тому, що Росія здатна вести війну, подібно до того, як Московія боролася з Шведським Королівством, навіть протягом 21 року. Однак водночас представники Кремля визнають, що фінансові ресурси вичерпуються, і це вимагає перегляду загального та військового бюджетів, що, в свою чергу, призведе до скорочення витрат на війну або спроби обмежити її масштаби.

Ми чули різні заяви на Петербурзькому міжнародному економічному форумі - вони всі були неоптимістичні щодо ситуації в економіці - у зв'язку з війною. Такий собі Макаров, голова бюджетного комітету держдуми, Набіулліна частково, ще деякі особи говорили про те, що взагалі Росія завалюється в рецесію. Чи розуміє це Путін? Чи повідомили йому це? Я впевнений, що так, він це розуміє, цифри в нього на столі, управлінці доповідають.

Інше питання полягає в тому, чи здатен Путін, зважаючи на цю оцінку, припинити війну або зменшити витрати на військові дії. Відповідь: ні, не може. Адже навіть за таких складних умов результати, які ми спостерігаємо в Україні, залишаються досить скромними. Це викликає у Путіна певний оптимізм, але, наприклад, Суми все ще не захоплені — це конкретний показник. Хоча на Донеччині просування відбувається інтенсивніше, ніж на сумському напрямку.

Проте я ще раз підкреслюю: найімовірніше, це лише словесна маніпуляція, спроба натякнути, що потрібно оптимізувати витрати — наприклад, менше красти. Можливо, найближчим часом з'являться нові гучні справи, пов'язані зі строками Артема Іванова, колишнього заступника міністра оборони Шойгу. Однак реальні можливості для зменшення витрат залишаються обмеженими. Швидше за все, вони все ж таки вирішать знизити витрати, які не стосуються війни в Україні, а більше стосуються соціальних потреб, витрат на апарат та багатьох інших напрямків.

Тому уявити собі, що це робиться для закінчення війни чи через закінчення можливостей Москви продовжувати війну з точки зору економічної, грошей, - мені так не видається, я вважаю, що тут більше пропагандистські тезиси. Це не скасовує кризове, непросте становище в економіці - статистика свідчить про те, що падає виробництво, що росте інфляція, що ціноутворення не навіює оптимізм.

Проте, ще раз хочу підкреслити, що Москва та Путін мають намір продовжувати війну. Навіть економічні труднощі в Росії не зупинять їх, адже для Путіна продовження конфлікту є питанням його влади. Чи готовий він відмовитися від цього? Абсолютно ні, він не зупиниться ні перед чим.

Однак Путін не є аятоллою чи шахідом; його ставлення до подібних ситуацій є швидше цинічним і обережним. Коли в Ірані відбувалися бомбардування глибинних лабораторій, "ракети приземлялися" в самому серці путінської влади – його бункері. Як він бачить цю ситуацію: я попереджав американців, щоб не втручалися, а вони все ж таки вторглися; ми розмовляли з Трампом, але не досягли угоди. Трамп проявив себе. Він може висловлювати компліменти: "Вова, ти чудовий, дякую за портрет", – і в той же час вчиняти дії, які Путін вважає геополітичною зрадою. Я не ідеалізую Трампа, і ми навіть не знаємо, чим завершиться історія з американською допомогою. Але що можна сказати про путінський бункер?

Моя думка полягає в тому, що Путін не був особливо впевнений у тому, що Трамп наважиться залучитися до бомбардувань. Мені здається, він вважав, що все обмежиться діями Ізраїлю, а Трамп, незважаючи на тиск з боку США на Тегеран, не наважиться безпосередньо вступити у конфлікт. Адже використання стратегічних бомбардувальників і 13-тонних глибинних бомб – це надто серйозний крок. Трамп постійно говорив про прагнення до мирних угод і уникнення мілітаризму. Вважаю, що це було несподівано. Було зрозуміло, що ці питання обговорюються в американській адміністрації, і ми могли спостерігати, як це відображалося в Кремлі. Чому Путін телефонував Трампу? А, привітав з днем народження. Скориставшись нагодою, він обговорив ситуацію в Ірані, адже війна тривала вже 12 днів.

Отже, так, для Путіна це стало несподіванкою. Проте він все ж таки має впевненість — підкреслюю, не знання, а саме віру — що Трамп буде схильний до співпраці з ним і не намагатиметься загострювати ситуацію, яка може призвести до серйозних наслідків, таких як удари по його укриттях у Уралі чи в інших місцях — думаю, в це він зовсім не вірить. Чому так? Тому що в його сприйнятті Трамп не розглядає Іран і Україну як рівноцінні, віддаючи пріоритет, звичайно ж, першому.

По-друге, Путін вважає, що може домовитися з Трампом, продовжуючи йому щось обіцяти. І поки що Трамп Путіна в українському питанні не підводив, скажімо чесно. Тобто з Іраном, попри те що ініціювала війну ізраїльська сторона, Трамп зважився - адже ясно, що він особисто віддав наказ, -бомбили, бо це ж не Росія, у якої ядерних боєголовок три тисячі на бойовому чергуванні. А в Ірану збагаченого урану, може, пів тони і є, але ж бомби нема, бо якби була, застосували б.

Навіть незважаючи на відмінності між Росією та США, Трамп міг би вжити заходів, які б не призвели до безпосереднього військового втручання Америки. Але, відверто кажучи, ми цього не спостерігаємо. Тому можна стверджувати, що Путін не відчуває страху перед можливими наслідками, подібними до тих, що виникли під час іранського конфлікту; він вважає, що Трамп не наважиться на такі дії стосовно нього. І ми, в свою чергу, схиляємося до такої ж думки.

Трамп може діяти досить рішуче, зокрема, реалізувати ідею створення безполітної зони над Україною. Це було б, повірте, навіть більш значущим кроком, ніж атака на об'єкт Фордо. Якщо на українське небо не падатимуть балістичні ракети, а F-35 забезпечать захист, то американські, європейські та натівські кораблі можуть активно забезпечувати цю безпеку, використовуючи системи протиповітряної оборони. Це стало б надзвичайно радикальним кроком. Однак навіть у це Путін не вірить – ось у чому суть. Він переконаний, що боєприпаси продовжать надходити, але на більш серйозні дії Трамп не наважиться. Це його точка зору.

Президент України та президент США провели 50-хвилинну бесіду в Гаазі. Існує також додатковий аспект, який, як ви зазначили, відображає певні процеси. Генерал Келлог, спеціальний представник Трампа з питань України, вирушив до Білорусі для зустрічі з Лукашенком. Хоча можна було б призначити іншого посланця, було обрано саме його — довірену особу, добре обізнану в питаннях України та війни, для того, щоб займатися обміном політв'язнів. Звичайно, це не випадковість.

Я не виключаю, що там відбувалося обговорення, - можливо, ініціатором була навіть не американська сторона, а Лукашенко, - що є якась ескалація з боку сусідніх держав. У мене на території, каже Лукашенко, дійсно стоять російські боєголовки тактичні, але ж ми вирішили не проводити навчання "Захід-2025" (які вони щороку проводять разом із Росією, начебто ці навчання відсунуті), деескалація і таке інше. Можливо, і американці це також обговорювали - що вам, Білорусі, не треба долучатися до війни в Україні. Я переконаний, що їх застерігають від цього. Ви ж хочете відносин із Заходом - то не треба загострювати.

Всі усвідомлюють, що на півночі, поблизу кордонів з Білоруссю, розташоване значне угруповання українських військ, з яких частину переводять на Суми та інші напрямки через брак особового складу. Це не повинно стати приводом для Москви, щоб знову атакувати Україну з білоруського боку і вчинити нову трагедію, подібну до Бучі. Я підозрюю, що Келлог обговорював ці питання з Лукашенком. За свою підтримку той, можливо, звільнив не тільки Тихановського, але й 14 інших політичних в’язнів, і, можливо, пообіцяв звільнити ще більше, якщо діалог продовжиться і йому зроблять поступки. Не виключено, що він також просить про пом’якшення санкцій і економічну співпрацю, щоб Білорусь могла бути більш незалежною. За словами Лукашенка – а він часто плутає реальність з бажаннями – він звернувся до Келлога з проханням передати Україні, щоб вона зупинила обстріл території Росії. Однак, чесно кажучи, важко повірити, що Келлог справді обіцяв це обговорити. Чому б тоді не вести переговори з Росією, щоб вона припинила обстріли України? Чи це має бути лише одностороннє рішення?

Можливо, в даному випадку йшлося про те, щоб Лукашенко не давав можливість або затягував питання щодо використання Білорусі як військової бази чи для ударів по Україні. Лукашенко, безумовно, усвідомлює, що в такому сценарії Мінськ може отримати всі можливі наслідки, і ситуація навряд чи буде приємною для когось.

Поза тим, Лукашенко, мабуть, хотів би знову зробити майданчиком для переговорів Мінськ, зробити "Мінськ-3". Може таке бути? Лукашенко амбіційний і марнославний, проблеми інтересів реалізує через особисті контакти, уміння маневрувати, мімікрувати. Я не думаю, що ситуація сприяє, що є шанс йому надати майданчик чи стати посередником, адже для України і для Заходу Лукашенко такий самий воєнний злочинець, як і Путін, може трохи менший, але поза тим оцінку йому дано: він надав можливість, і з його території на територію України в лютому 2022 року заходили війська і бронетехніка, ми всі пам'ятаємо ці події, і закінчилося це все жахливими злочинами в Бучі, Ірпені та інших місцях.

Отже, щодо Лукашенка немає жодних ілюзій: ніхто не надасть йому карт-бланшів. Навіть якщо будуть обіцянки, їх виконання можна ставити під сумнів. Проте, для Лукашенка це є вкрай важливим.

Можливо, він намагається підвищити ставки у відносинах з Москвою, але йому надзвичайно важливо налагодити цю комунікацію, особливо після втрати Макея, адже її фактично не стало. Незважаючи на його репутацію, ситуація значно ускладнилася. Раніше, до початку війни, його покійний міністр закордонних справ мав тісні особисті зв'язки з впливовими політиками Європи. Це, до речі, почалося ще у 2020 році, коли в січні Мінськ відвідав держсекретар США Майк Помпео, і тоді існували плани на довгострокову перспективу.

Дійсно, існувала напружена ситуація з Москвою, коли активно обговорювалися питання дорожньої карти та 35-го протоколу з інтеграції Білорусі. Ці теми були особливо актуальними з грудня 2019 року до січня 2020 року, і їх обговорення тривало до серпня, коли відбулися вибори. У той момент Лукашенко опинився в умовах фактичного програшу Тихановській: результати голосування не мали великого значення, оскільки політична думка була чітко виражена, що підтвердили масові мітинги. Тоді він вирішив змінити свою стратегію, посиливши репресії та зменшивши увагу до Заходу. Однак тепер процес поступово повертається до можливого співробітництва. Москва активно налагоджує стосунки зі США, тож чому Лукашенко не повинен скористатися цією ситуацією для вирішення своїх питань? Він, безумовно, готовий до цього. Чи удасться йому це здійснити? На мою думку, навряд чи, але буде цікаво спостерігати за розвитком подій.

Але які теми могли обговорювати президенти в Гаазі? Які ініціативи міг пропонувати Трамп?

Трамп вів бесіду з Зеленським, ймовірно, президент України звертався з проханням про військову допомогу та підтримку, підкреслюючи важливість залишатися в рамках переговорів і займати проактивну позицію. В свою чергу, Трамп, мабуть, не давав конкретних обіцянок, а висловлювався досить невизначено. Це призвело до нинішньої невизначеності у питаннях військових постачань з США, навіть стосовно придбання систем Patriot для України за європейські кошти. Трамп уже демонстрував подібну поведінку раніше. Згадайте ситуацію у Ватикані під час смерті Папи Франциска, коли вони сиділи на стільцях і обговорювали - які ж результати тих переговорів? Відправляйтеся до Стамбула і поговоріть із Путіним. І що з того вийшло?

Українська сторона весь час вимагає одне й те саме, як сам Трамп сказав, "він весь час ракети просить". А що він має в тебе просити - сніг узимку? Це природно: країна воює, потрібна зброя, якомога більше. А що він має просити - хліб-сіль, щоб зустрічати російських окупантів? Дивне формулювання "просить і просить". Звісно, просить, бо свого нема, чи не досить, чи дефіцит, чи не виробляється. Що тут такого, якщо Україна не виробляє протиракети Patriot, але потребує їх. Але ми не бачимо відповіді Трампа, лише здогадуємося, що вона негативна. Я не вважаю, що там були якісь неймовірні теми для розмов, які ми не можемо зрозуміти.

На мій погляд, основна позиція Трампа полягає в тому, що "Москва запропонувала меморандум – потрібно прийняти його". Можна обговорити деякі дрібниці, але в цілому варто дійти згоди, адже в іншому випадку ситуація не покращиться, і такий підхід виглядає доцільнішим.

Україна та Європа категорично відкидають цю пропозицію — передати чотири регіони, зменшити військові сили та вивести все озброєння, яке було передано в рамках демілітаризації, що вимагає Москва. Україна не може погодитися на такі умови — це абсолютно неможливо. Можливо, Трамп розглянув цю ідею, оскільки варіант 30-денного припинення вогню не знайшов підтримки. Чому б не спробувати щось нове? Ось така ситуація.