Дисфункційна система правосуддя -- це коли суди, прокуратура та правоохоронні органи формально виконують свої функції, але фактично працюють у спосіб, який суперечить їхньому призначенню. Результати їхньої роботи виявляються протилежними до тих, заради яких ці інституції було створено, -- замість справедливості суспільство отримує її імітацію.
Дисфункція української системи правосуддя стала не випадковим явищем, а закономірним процесом. Вона виникла внаслідок політичних рішень, корпоративної закритості та постійного небажання створити справжню інституцію, а не просто провести чергову "реформу". У таких умовах навіть війна має лише обмежений вплив на проблеми, що існують у судовій системі.
Судова система – це більше, ніж просто державна служба. Вона виступає як основа довіри, без якої неможливі ані інвестиції, ані стабільна економіка, ані сама концепція державності. Від звичайного громадянина, який втрачає можливість отримати справедливий захист, до інвестора, що уникає країн, де навіть виграш у суді не забезпечує відшкодування активів.
Які причини цього?
Суд в Україні десятиліттями залишається інструментом політичного впливу. Кожна нова влада здатна починати реформу "з чистого аркуша", паралізуючи вже створені інституції. І судова реформа є не винятком, а правилом.
Вища рада правосуддя (ВРП) і Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) — це постійна історія затримок.
Завдяки популістському законодавству "Про відновлення довіри до судової влади", яке було прийнято Верховною Радою у квітні 2014 року, Вища рада юстиції залишалася без повноважень протягом цілого року. У той же час, Вища кваліфікаційна комісія також не виконувала своїх функцій протягом восьми місяців. Який же результат цього бездіяльності? ВККС нагромадила приблизно 12 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг на суддів. Процедура відсторонення суддів за обґрунтованим клопотанням генерального прокурора була призупинена. Сотні суддів, які змушені були покинути тимчасово окуповані території, не змогли знайти роботу в судах, що підпорядковані українській владі.
У другій половині 2019 року відбулася подібна ситуація, але з набагато серйознішими наслідками. 7 листопада Верховна Рада нового складу ухвалила рішення про дострокове звільнення Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Навіть якщо відкинути політичні мотиви цього рішення, як зазначено в пояснювальній записці до Закону, варто відзначити, що нові члени ВККС приступили до виконання своїх обов'язків лише 1 червня 2023 року. Які наслідки це принесло? Всі кадрові процедури у судовій системі були призупинені: конкурси на сотні вакансій у судах першої інстанції; конкурси на численні посади в апеляційних судах, деякі з яких майже зупинили свою діяльність; кваліфікаційне оцінювання 2000 суддів. І це лише частина існуючих проблем. Протягом періоду вимушеного простою старі проблеми лише погіршилися, а нові стали ще більш актуальними. Над правосуддям знову нависли два серйозні виклики: значно ускладнився доступ до правосуддя, і в судах продовжували безперешкодно працювати недоброчесні судді, чия кваліфікація була призупинена.
У цей же час, всього за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії, Вища рада правосуддя залишилася без належного складу, оскільки одночасно вийшли у відставку 10 її членів. Це призвело до року, протягом якого рада не виконувала своїх функцій, що в свою чергу забрало більше 20 конституційних повноважень цього органу в сфері правосуддя. Незабаром після цього, завдяки вкрай недалекоглядному (чи, можливо, навмисному) законодавству, дисциплінарна функція ВРП була призупинена на два роки. Як наслідок, накопичилося понад 11 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг. Таким чином, ми маємо 7-8 років загальної інституційної бездіяльності, тисячі вакансій та десятки тисяч незадоволених скарг. Це не випадковість, а свідомий вибір влади, орієнтованої на контроль для досягнення політичних цілей. Найсумніша частина цієї історії полягає в тому, що в деяких випадках зупинку роботи ключових інституційних органів в судовій системі активно підтримувала сама громадськість.
"Рішення про достроковий розпуск ВККС стало нашою найбільшою помилкою. І я висловлюю це публічно та відверто", — заявив Андрій Костін, тоді голова правового комітету Верховної Ради України, в інтерв'ю виданню ZN.UA у 2021 році.
Кожна з цих помилок ставила під загрозу систему довіри, кадровий потенціал, ефективність судочинства та непоправно витрачений час.
Протягом цих років суддівська спільнота виробила міцну "внутрішню єдність". Формально незалежні органи, такі як Вища рада правосуддя, дисциплінарні палати та Кваліфікаційна комісія, часто функціонують за принципом "не нашкодити своїм".
На жаль, навіть залучення міжнародних фахівців та обраних ними дисциплінарних інспекторів не призвело до суттєвих змін: кількість скарг на суддів залишається стабільною — понад 800-1000 щомісяця. Нестача довіри до механізмів відбору, оцінювання та покарання лише підсилює корпоративну закритість. Наполеглива, але невдала пропозиція ВККС від одного з міжнародних проектів з технічної допомоги — впровадити тест на когнітивні здібності для кандидатів у конкурсі на посаду судді Вищого антикорупційного суду (ВАКС) замість психологічних тестів — призвела до того, що з 25 вакансій було заповнено лише дві (!). Окрім того, що цей невдалий конкурс тривав півтора року, це свідчить про те, що ВАКС не зможе оперативно розглядати справи топкорупціонерів, враховуючи збільшення числа детективів НАБУ на 300 осіб. Як наслідок, система, незважаючи на всі зусилля, лише частково очищається та імітує саморегуляцію, зберігаючи лояльність і внутрішній комфорт, а не авторитет.
З 2015 року в Україні відбулося не менше ніж три значні "стратегії" щодо вдосконалення правосуддя. Проте жодна з нових реформ не стала логічним продовженням попередніх. Укази, дорожні карти та ініціативи щодо "прискорення реформ" створюють враження постійного руху вперед, хоча насправді це часто виявляється лише ілюзією прогресу або навіть свідомим поверненням назад.
Замість справжнього системного прогресу ми спостерігаємо політичний механізм, що генерує "реформи одну за одною". Це є зміна форми без суттєвого змісту: нові лозунги, нові назви установ, нові конкурси — проте без видимих досягнень.
Держава акцентує увагу на зміні зовнішніх атрибутів, а не на суті питань. Тому навіть Рада Європи у своїх останніх рекомендаціях підкреслює: незалежність судової системи не повинна ґрунтуватися на безкінечних перезавантаженнях, а лише на стабільних нормах і зрозумілих процедурах, які є вкрай важливими, особливо в умовах війни. Як результат, судова система обробляє 4,5 мільйона справ щороку, але це відбувається за рахунок постійного управління кризовими ситуаціями, яке триває вже понад десятиліття.
В Україні досі не створено ефективного й водночас передбачуваного механізму персональної відповідальності суддів, прокурорів чи посадовців судової адміністрації. Безкарність стала частиною системи координат.
Навіть коли суддя ухвалює рішення, відверто порушуючи Кодекс суддівської етики, покарання або відсторонення часто зупиняється на етапі дисциплінарної процедури. Коли ж такі комісії просто не працюють -- як це було сукупно протягом майже п'яти років, -- безкарність перетворюється на норму інституційного існування.
Упродовж останніх років в Україні спостерігається зростання парадоксальних ситуацій, в яких неналежна робота органів суддівського управління, або їхня неспроможність виконувати покладені на них обов'язки, стає результатом впливу певних громадських організацій та ініціатив міжнародної технічної допомоги.
Ось приклад, згаданий раніше, який ілюструє невдалі ініціативи під час конкурсу на посаду суддів Вищого антикорупційного суду. Виявилося, що ані народні депутати, які ухвалювали відповідний закон, ані члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів, що відповідали за управлінські процеси, ані суспільство не змогли усунути цю невдалу та нераціональну, якщо не сказати — контрпродуктивну ідею, реалізація якої й призвела до таких наслідків. Ідеться не про те, що міжнародні експерти є недобрими або що слід відмовитися від їхньої підтримки, а про те, що в процесі співпраці важливо поступово активізувати власний розум і досвід.
Іншим прикладом є Громадська рада доброчесності (ГРД) — унікальний орган громадського контролю, який відіграє важливу роль у кадрових процесах Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС), зокрема у кваліфікаційному оцінюванні. Після майже чотирирічної перерви ВККС повинна була оперативно завершити оцінювання близько двох тисяч суддів, як це рекомендує Венеційська комісія. У цій справі Громадська рада доброчесності повинна була надати свою підтримку відповідно до законодавства. Проте за останні два роки третій склад ГРД опрацював в 5-7 разів менше матеріалів, ніж його попередники. Причини такого зниження активності не були належним чином пояснені. Як наслідок, ВККС змушена була призупинити свою діяльність у цій сфері, а багато недоброчесних суддів продовжують виконувати свої обов'язки.
Ця ситуація створює парадокс: через міжнародні донорські ініціативи та зусилля суспільства ми інвестуємо кошти в судову систему, яка часто не забезпечує очікуваного результату. Існують рішення, але їх реалізація залишається на рівні слів. В цьому контексті варто навести важливу думку Європейського суду з прав людини: "Коли судові рішення не виконуються, закон втрачає свою цінність".
На мою думку, профільним громадським організаціям, які протягом багатьох років залучені до реформи, важливо відкрито проаналізувати свої помилки.
І в цьому місці час згадати систему виконання судових рішень -- іще один хворий орган правосуддя. Державна виконавча служба (роботою якої опікується Міністерство юстиції) роками демонструє нижчу ефективність, аніж приватні виконавці, хоча має більші повноваження. Вирівнювання їхніх можливостей -- логічний і не надто складний крок, який держава вперто відкладає.
Справедливість -- це не лише юридична категорія, а й моральна. В українському суспільстві цей орієнтир втрачено. Суд нечасто сприймають як місце, де шукають правду.
Коли особа втратила віру в судову систему, це стає справжньою трагедією. Якщо ж бізнес починає сумніватися в правосудді, це перетворюється на серйозну загрозу для економічної стабільності. Без довіри до суду всі ініціативи з відновлення чи інвестиційні плани залишаться лише мріями.
Бізнес не потребує досконалих суддів, а вимагає стабільності та передбачуваності. Судова практика повинна бути чіткою та зрозумілою, терміни – ясними, а сама система – ефективною. Інакше жодна стратегія не зможе запобігти правовому занепаду держави.
Необхідно перейти від декларацій до реальних інституцій. Україна не зможе створити правову державу, якщо суди залишатимуться засобом влади, а не механізмом справедливості. В даний момент зрозуміло, що проблеми нашої судової системи є результатом системних рішень, а не випадкових обставин.
Відновлення довіри можливе тільки через стабільне й послідовне функціонування державних інститутів, а не через чергові хаотичні "реформи", вивчені без урахування контексту. Судова система повинна припинити бути майданчиком для політичних суперечок і перетворитися на осередок стабільності – місце, де право не лише проголошується, а й реально застосовується.
Тільки в той момент, коли вираз "верховенство права" перетвориться з гасла на основоположний принцип, наша державність здобуде справжню міцність.
#Росія #Україна #Верховна Рада #Рада Європи #Політик #Стратегія #Суспільство #Прокуратура #Судова система #Історія #Правоохоронний орган #Дзеркало тижня. Україна #Справедливість (чеснота) #Справедливість #Первісна юрисдикція #Генеральний прокурор України #Вищий антикорупційний суд України #Вища кваліфікаційна комісія суддів України #Судова влада #Пояснювальна записка #Вища рада правосуддя (Україна) #Громадська рада доброчесності #Судове рішення (закон)
