Перехід до міжнародних стандартів оцінки активів — це не просто каприз України. Це необхідна умова, що випливає з реформування ринку та адаптації вітчизняної системи до глобальних норм, особливо в контексті співпраці з такими організаціями, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Впровадження цих стандартів є ключовим фактором для отримання значних кредитних коштів для країни.
Слід визнати: попередній законопроєкт застряг, бо справді багато в чому залишався в "радянському" розумінні оцінки, хоча його писали вже за часів незалежності.
Новий законопроєкт №13435 "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" -- це спроба змінити ситуацію. І тут не можна не погодитися: від непотрібної сертифікації/ліцензування оціночних компаній відмовляються, орієнтиром мають стати Міжнародні та Європейські стандарти оцінки.
Диявол криється в деталях
Однак разом із новими правилами чомусь залишилися старі підходи до регулювання оцінки. Тож виникає просте запитання: а чи наближає нас це до цивілізованого ринку незалежної оцінки?
Що ж тут відсутнє? Найголовніше, чого не вистачає цій реформі, – це елементів демократії.
Оцінювача хочуть зобов'язати бути членом саморегулівної громадської організації (СРО). Причому незалежно від того, хоче він цього чи ні. Хоча й Конституція України, здається, має іншу думку про свободу об'єднань.
Навіть якщо на деякий час відкласти це питання, постає інша проблема: якщо всіх оцінювачів примусово включили до професійної спільноти та зобов'язали їх сплачувати внески, то чому їм не надали можливості самостійно обрати своє керівництво?
Законопроєкт пропонує представницьку модель: оцінювачі об'єднуються в СРО, СРО делегують представників, а вже представники формують органи Національної палати оцінювачів. Тобто сам оцінювач до виборчої скриньки фактично не доходить.
Можна зауважити: "І що з того?". Проте справа не лише в тому, хто займе позицію лідера професійної організації. Важливим є питання незалежності самого оцінювача. Ця незалежність вже не є просто корпоративною розвагою в професії. Вона визначає якість оцінювання, які рішення прийматимуть банки, інвестори, держава, а врешті-решт, впливає на економічні процеси в країні.
Коли мова йде про професії, що визначаються як саморегулівні, виникає цілком справедливе питання: де ж у такій професії проявляється самоуправління самих спеціалістів?
Шість вже сидять за столом, а новий — це правило.
Існує ще один аспект, який чомусь залишається в тіні. Законопроєкт передбачає, що нові саморегулівні організації (СРО) повинні мати щонайменше 15% усіх оцінювачів, які мають дійсні кваліфікаційні свідоцтва. Натомість організації, що вже здобули статус СРО, зможуть зберегти його за перехідними умовами, не проходячи повторну процедуру і без вимоги про 15%-ву частку.
Отже, для тих, хто вже є частиною системи, двері залишаються відкритими. Проте, якщо хтось прагне заснувати нову організацію, йому спочатку необхідно залучити не менше 15% сертифікованих експертів.
Розглянемо цю ситуацію з арифметичної точки зору. У Державному реєстрі налічується приблизно 2,8 тисячі оцінювачів, з яких близько 56% є членами саморегулівної організації (СРО). Таким чином, приблизно 44% оцінювачів наразі не є частиною жодної з існуючих СРО.
Уявімо, що завтра ці люди вирішили створити сьому СРО. Чому вони мають зібрати 15% усіх оцінювачів, тоді як шість уже наявних організацій такого бар'єра не долають?
Більш того, якщо ми просто розділимо наявні 56% між шістьма саморегулівними організаціями, то на кожну з них припаде в середньому близько 9,3%. Хоча це не відображає реальної кількості членів у кожній СРО, воно яскраво ілюструє абсурдність самої системи: вже існуючі організації можуть залишатися в структурі, навіть якщо жодна з них не досягає нового мінімуму, тоді як новий учасник повинен спершу подолати бар'єр у 15%. І якщо новий член зуміє зібрати всі 44%, що тоді станеться з тими, хто вже знаходиться "за столом"?
А тепер давайте розглянемо найважливіший аспект. Саме члени цих саморегулівних організацій (СРО) формують конференцію, що обирає керівні структури Національної палати оцінювачів. Отже, система, яку законопроєкт визначає як професійне самоврядування, не починається з прямого волевиявлення всіх оцінювачів, а з тих організацій, які вже мають офіційний статус та представництво. Де ж тут місце для демократії?
Обов'язок
Окрім цього, існує ще одна складність — питання відповідальності.
У розвинутої економіці оцінювач виконує роль консультанта. Його завданням є професійне визначення вартості, обґрунтування отриманих результатів, а також пояснення методів і припущень, що були використані. Проте остаточне рішення щодо використання цієї оцінки приймає замовник або інша особа, уповноважена на це.
Наш законопроект також має свою обґрунтованість: оцінювач несе відповідальність за результати своєї діяльності.
А замовник? Замовник ухвалює рішення. І це вже принципова відмінність.
У Фонді державного майна це чітко проявляється на практиці: ви можете замовити оцінку, перевірити її, не погодитися з отриманими даними та замовити нову, проте використовувати першу як один із документів для прийняття рішення без будь-яких змін. Хоча законопроєкт підкреслює, що оцінка є професійним судженням, це, на жаль, залишається лише на папері, а не в дійсності. У реальному житті оцінювач несе відповідальність за рішення, яке ніколи не приймав.
Крім того, на оцінювача може тиснути замовник під час оцінки застави, затримуючи оплату його послуг, поки не отримає бажану суму. Замість того, щоб зобов'язати банки безпосередньо компенсувати оцінювачу його працю з коштів замовників, запропонований законопроєкт лише закріплює існуючу систему, що підпорядковує оцінювача інтересам замовника.
Яскравим прикладом у цьому контексті є нещодавня справа Приватбанку проти Ігоря Коломойського в Україні. Високий суд Лондона відхилив звіти оцінки, які були підготовлені українськими експертами і раніше отримали схвалення як від банку, так і від міжнародної аудиторської фірми. Основними причинами стали невідповідність Міжнародним стандартам оцінки та інші виявлені недоліки.
Проте суд не застосував санкцій до оцінювачів. Натомість санкції застосували до відповідача, який замовив і використав ці оцінки для отримання кредитів.
Цей принцип має велике значення: експерт визначає вартість на основі свого професійного аналізу. Проте відповідальність за те, як буде застосована ця оцінка, покладається на особу, яка приймає рішення.
Оцінювачі Національного банку України
Щодо оцінювачів Національного банку, то тут законопроєкт залишає те, що дуже нагадує маленьку, але потенційно дуже небезпечну корупційну шпаринку. Працівникам НБУ дозволяють проводити оцінку, зокрема в системі, де сам НБУ є регулятором банків. Тобто людина може опинитися в ситуації, коли її роботодавець одночасно є регулятором того банку, чиї активи вона оцінює.
А хто контролюватиме Національний банк у такій ситуації?
Можливо, це звучить як жарт, але наслідки тут зовсім не смішні. Бо оцінка застави для рефінансування -- це не академічна вправа. Від її результату можуть залежати рішення регулятора, обсяг фінансування і фактично вартість ризику для банківської системи.
Тому питання незалежності оцінювача є настільки ж важливим, як і його професійні навички. Неприпустимо, щоб одна й та ж особа виконувала роль оцінювача, контролера та приймала рішення на основі власних оцінок.
І це вже не питання зручності для чиновників. Це питання конфлікту інтересів, яке чітко розкрите як у європейських (Базель 3), так і в американських документах (Федеральна резервна система).
У більшості розвинених країн не існує законів, які детально регулювали б професійну діяльність оцінювачів, а роль держави обмежується входом у професію -- складанням кваліфікаційного іспиту та видачею кваліфікаційного свідоцтва/ліцензії фізичній особі. Далі професію регулює саме професійне середовище.
Отже, законопроєкт "Про оцінку майна..." повинен містити зміни, які реально допоможуть нам наблизитися до стандартів цивілізованого суспільства.
1. Гарантувати справжнє професійне самоврядування та право кожного оцінювача самостійно обирати голову Національної палати оцінювачів і членів Ради. Представницька система не повинна замінювати безпосереднє волевиявлення фахівців.
2. Не перекладати відповідальності із замовника на оцінювача за ухвалене замовником рішення.
3. Уникати втручання в організацію професійної діяльності оцінювачів. Державі не слід встановлювати правила щодо представництва оцінювачів, а також регламентувати процес формування їхніх професійних організацій та інші аспекти внутрішнього функціонування професії.
4. Виключити можливість для Національного банку України та його працівників здійснювати оцінку активів комерційних банків з метою їх застави або рефінансування.
5. Залишити за державою лише контроль за входом у професію -- проведення кваліфікаційного іспиту та видачу кваліфікаційного свідоцтва фізичній особі.
Цей підхід дозволить трансформувати законопроєкт №13435 не лише в новий закон про оцінку, а й у справжню реформу професії. Це призведе до збільшення незалежності українських оцінювачів, що, в свою чергу, забезпечить більшу об'єктивність у їхніх висновках, а не лише підвищить їхню відповідальність перед державою.
#
