Ситуація насправді є вкрай складною: російська сторона прагне затягнути переговори, одночасно висуваючи нові вимоги. Вони намагаються обманути деякі міжнародні еліти, пропонуючи мирні рішення. В Україні ми не надто довіряємо цим заявам, але обставини дійсно серйозні. Як ви, з вашим великим досвідом, оцінюєте нинішні тенденції щодо можливого укладення мирної угоди? Чи вірите ви в це? Можливо, у вас є якісь додаткові відомості з цього приводу.
Я б сказав, що росіяни не лише намагаються обдурити Захід, але й доволі успішно це роблять. Переговори системно затягуються. Росія традиційно дотримується максималістських позицій, що давно стало характерною рисою її переговорного стилю.
На сьогодні я не бачу ознак того, що російська сторона справді зацікавлена у змістовних переговорах, адже для цього у неї бракує переконливих причин.
Путін вважає, що грає на випередження. Він робить ставку на поступове виснаження Заходу. У цій логіці питання "навіщо зупинятися?" виглядає для Кремля цілком прагматичним.
Щодо можливостей переговорного процесу, вважаю, що Захід повинен систематично збільшувати тиск у військовій та економічній сферах. На фронті ключовим фактором продовжують залишатися дії України з підтримкою своїх партнерів.
У економічній галузі ключовою є підтримка з боку Європи та США, проте визначальним фактором залишиться стійкість та здатність самої України.
Ситуація є вкрай складною та драматичною. З одного боку, існує оновлена американська стратегія національної безпеки, а з іншого - обговорення справи Гренландії. Це свідчить про певні тріщини в системі, яка була вибудувана після завершення Другої світової війни, і Росія може намагатися цим скористатися. Але до чого, власне, готуються росіяни, зокрема Путін? Немає ознак того, що вони зменшують військове виробництво, і можна спостерігати, що вони дуже уважно готують своїх людей – це явні сигнали.
Історія з Гренландією, на мою думку, є швидше відволікаючим маневром. Вона вказує на зростаючу напругу у стосунках між Сполученими Штатами та Європою, яка стала більш очевидною в останні часи. Путін, безсумнівно, пильно спостерігає за цими подіями і шукає можливості для вигоди у цій ситуації.
У НАТО дійсно є певні розбіжності, проте політична ситуація в Європі підлягає змінам і часто залежить від виборчих кампаній.
Путіну слід проявляти обережність у своїх оцінках. Спростування щодо можливості простого маніпулювання Трампом може стати серйозною стратегічною помилкою.
Фактично жорсткіша позиція США стала для Європи стимулом до посилення власної оборонної ролі.
Я можу зазначити, що, хоча ситуація є значно більш драматичною, схожу закономірність можна спостерігати й в Україні. Російська агресія, незважаючи на величезні втрати, викликала безпрецедентний підйом української національної свідомості. Це трагічний, але водночас історично важливий результат.
У даний час, коли президент Трамп закликає європейські країни активніше брати на себе відповідальність за свою безпеку, вони все більше усвідомлюють невідворотність цього кроку. Це призводить до зростання витрат на оборону в багатьох країнах Європи, з Німеччиною на чолі, а Польща та країни Балтії виступають важливими гравцями в цьому процесі.
Ця динаміка свідчить про те, що Європа поступово зміцнює свою спроможність компенсувати те, що часто сприймається як часткове скорочення американської присутності. Трамп не відмовляється від НАТО, а радше переглядає підходи до ролі США в Альянсі. Саме тому Путіну варто уникати надто спрощених або оптимістичних висновків із цього приводу.
Радянський Союз і сучасна Росія завжди використовували психологічні служби для аналізу. Зараз ми усвідомлюємо, що росіяни створили психологічний портрет Трампа. Водночас, цілком ймовірно, що американці також сформували уявлення про Путіна. Вони активно збирають інформацію, маючи у своєму арсеналі певні методики, які дозволяють їм ефективно впливати на вразливі аспекти. Це справді психологічний аспект.
Проте, не можна ігнорувати важливість команд. Кожен президент діє не в ізоляції, а має за собою групу людей, які підтримують та реалізують певні стратегії. Наприклад, якщо розглянути рівень обізнаності росіян щодо подій у Вашингтоні та в колах, що оточують американського президента.
Між російським і американським сприйняттям світу існує помітна асиметрія. З мого досвіду, росіяни значно більше зосереджені на Сполучених Штатах, уважно стежать за американською політикою та намагаються інтерпретувати поведінку американців.
Для більшості американців Росія, навпаки, не є постійним елементом повсякденної уваги. Така різниця у фокусі часто формує викривлені взаємні уявлення. У цьому сенсі обом сторонам нерідко бракує самосвідомості.
У контексті лідерів, президент Трамп виявляється складним і непередбачуваним гравцем на політичній арені. Спроби звести його логіку до простих формулювань або вважати її повністю зрозумілою можуть призвести до серйозних стратегічних помилок.
За моїми спостереженнями Владімір Путін значно еволюціонував з часу, коли вперше став президентом Російської Федерації.
Якщо поглянути на його ранні фотографії, ще до помітних змін у зовнішності, він справляв враження доволі звичайної публічної постаті. Він регулярно з'являвся на публіці та виглядав значно більш залученим у суспільне життя.
З роками, разом зі змінами у зовнішності, ймовірно трансформувався і його психологічний портрет. Він ставав дедалі більш ізольованим, що особливо проявилося в період пандемії коронавірусу. Багатьом запам'яталися показові кадри з надзвичайно довгим столом, які стали символом цієї дистанції.
Ізоляція, здається, стала не лише фізичним явищем, але й охопила більш широкий спектр, зокрема в аспекті сприйняття інформації та взаємодії з навколишнім світом. На мою думку, найближче оточення цієї особи поступово склалося з людей, які не бажають повідомляти йому неприємні або складні новини. Така динаміка, безумовно, підсилює відчуття ізоляції.
Щодо його ядерних висловлювань стосовно світу та Європи, я вважаю, що це свідчить про особу, яка явно переживає за свою безпеку, особливо під час пандемії. Якщо лідер настільки занурений у власні питання здоров'я та захисту, важко уявити, що він готовий ризикнути і почати ядерний конфлікт.
Складається враження, що ця риторика значною мірою розрахована на психологічний ефект і стримування. За відсутності прямої екзистенційної загрози для самого режиму такі заяви радше виглядають як інструмент тиску, ніж як намір.
У цьому контексті, на мою думку, Сполучені Штати і Європа повинні зайняти більш рішучу позицію стосовно Путіна.
Подібні психотипи можуть довго вести війну. Це люди з акцентуйованим підходом до життя, до війни. Путін виставив ультиматум, який стосувався не лише України, а НАТО і Сполучених Штатів - перед повномасштабним вторгненням вимагав виведення американської присутності з Центральної Європи, а це Естонія, Литва, Латвія, Польща, Чехія, Угорщина. Уже змінилося кілька урядів - у Словаччині, у Чехії, це є певна проблема, але це не означає, що ми не можемо протидіяти.
Проблема Нарви залишається на порядку денному. Як ви вважаєте, наскільки ймовірно, що Путін вирішить активізувати другий фронт через провокації, спрямовані на Польщу або Естонію?
Саме тому війна в Україні має таке значення. На мою думку, це не лише конфлікт між двома державами, а протистояння двох систем цінностей.
З одного боку, ми маємо принципи демократичного Заходу, а з іншого — автократичні моделі, які символізує Росія. Варто лише звернути увагу на її союзників: Північну Корею, Іран та Китай. Я іноді жартую, що це не той клуб, до якого мріють потрапити.
Щодо ризику розширення війни, події в Україні мають визначальне значення. Якщо Путін досягне своїх цілей і отримає відчуття безкарності, це потенційно може стимулювати подальшу ескалацію, зокрема у напрямку країн Балтії.
Він може дивитися не лише на Нарву, переважно російськомовний регіон Естонії, але й на ширші геополітичні конструкції, зокрема можливість створення сухопутного коридору між Росією та Калінінградом через Литву, у зоні так званого Сувальського коридору.
Саме тому результат війни в Україні має критичне значення. Йдеться не лише про долю України, а про стримування потенційної експансії Росії в інших частинах Європи. Переконлива поразка Кремля є ключовим фактором стратегічної стабільності.
Парадокс ситуації полягає в тому, що Путін довгий час виправдовував свої дії прагненням зупинити розширення НАТО. Однак саме російське вторгнення призвело до зворотного результату. Альянс розширився, і новими членами стали, зокрема, Швеція та Фінляндія. Приєднання Фінляндії, яка має значний кордон із Росією, яскраво ілюструє суперечливість вихідної логіки Москви.
Таким чином, війна в Україні вже давно вийшла за межі локального конфлікту. Її результати суттєво позначаються на системі безпеки всього Західного світу.
А тепер я розповім вам неймовірну історію. Жив колись президент Венесуели Ніколас Мадуро. Увечері він насолоджувався чашкою чаю або какао, одягнувши свій сірий спортивний костюм. Системи протиповітряної оборони та охорона президента діяли відповідно до встановлених протоколів. Ці заходи безпеки були узгоджені з китайськими, російськими та кубинськими експертами.
Він не допив своє горнятко какао - сталося щось. Вимкнули світло, і президент Мадуро опинився в навушниках, окулярах у незрозумілому місці - в американському літаку, який його віз до американського суду.
Після того ми почули американського президента, який розкрив деякі деталі. Я не знаю, хто порадив президенту Трампу це озвучити - що було застосовано нову, надсекретну, незрозумілу якусь зброю в цій операції.
Я усвідомлюю, що існує десять ступенів секретності та конфіденційності. Проте, чи могли б ви поділитися інформацією, яка не є таємною?
Отже, по-перше, я вважаю, що спортивний костюм Мадуро отримав уже після того як був схоплений у своєму палаці.
Я хочу відзначити своїх колишніх колег із ЦРУ за їхню виняткову роботу зі збору розвідувальних даних, що дозволила реалізувати цю операцію, а також поблагодарити співробітників Об'єднаного командування спеціальних операцій, які успішно виконали завдання без втрат з боку США. Сподіваюся, що Путін звернув на це увагу, враховуючи обмежені можливості його сил у подібних ситуаціях.
Щодо розмов про "секретну зброю", варто зважати на риторику й стиль самого президента Трампа, якому властиве іронічне подання подібних тем. Чи йшлося про буквальне твердження, чи про образний вислів, сказати складно. Водночас у повідомленнях згадувалося про значні втрати серед охорони. Подібні тактичні ефекти цілком досяжні звичайними засобами, зокрема світло шумовими гранатами.
Світло шумова граната не створює осколків, однак на близькій відстані може викликати сильну дезорієнтацію та відчутні фізичні наслідки. З того, що мені доводилося чути від колег, жодної "секретної технології" не застосовувалося. Ймовірніше, сили безпеки були просто перевантажені характером атаки.
Не зважаючи на великий медійний інтерес, я вважаю, що в цій справі немає підстав для сенсаційних тверджень.
Головний аспект, здається, в тому, що терпіння Вашингтона в політичному плані досягло свого критичного рівня, після чого було ухвалено рішення про активні дії. Наступний розвиток подій у значній мірі буде визначатися більш широким геополітичним фоном, зокрема роллю іноземних радників у Венесуелі. У рамках стратегічної логіки подібні процеси, як правило, не обмежуються лише одним інцидентом.
Ця операція виявилася справжнім тріумфом, і я впевнений, що багато хто був вражений її результатами. Напевно, зараз російські та китайські служби також переглядають свої безпекові протоколи. Можливо, варто було зосередитися не на Мадуро, а на Росії. Наша спецоперація "Павутина" пройшла успішно, і росіяни не були готові до подібного розвитку подій.
Як ви бачите готовність росіян до охорони своїх стратегічних активів? Вони вважають Путіна своєю головною метою, а сам Путін прагне уникнути судів в США або Україні.
Операція "Павутина" дійсно вирізняється своєю унікальністю як у виборі цілей, так і в реалізації. Її можна з упевненістю порівняти з найзначнішими та найскладнішими спецопераціями останніх років.
Водночас я хотів би підкреслити для американської аудиторії, що, окрім безпосередніх бойових результатів, найбільше враження справляє рівень секретності. Як для людини, яка мала досвід взаємодії з українськими та іншими службами, для мене ключовим фактором є те, що операцію вдалося зберегти повністю закритою, забезпечивши ефект повної несподіванки для російської сторони.
У перші роки після розпаду Радянського Союзу співпраця між західними державами та українськими службами відзначалася значною обережністю. Західні партнери часто демонстрували стриманість через побоювання щодо можливого впливу або вторгнення російських структур. Хоча мова не йшла про прямий контроль, ризик сприймався як серйозний фактор. З цієї причини обмін найбільш чутливою інформацією зазвичай залишався обмеженим.
Переважала думка, що будь-які передані дані могли виявитися в Москві.
Операція "Павутина" продемонструвала, що українські спецслужби змогли суттєво зменшити ризики. Витоків інформації вдалося уникнути. Елемент несподіванки був повністю досягнутий. ФСБ виявилася неспроможною до такого сценарію. Це стало не лише черговою поразкою для її іміджу, але й важливим досягненням для України.
Я від щирого серця схиляю голову перед українськими службами.
Ми усвідомлюємо, що "Орешник" може виступати в ролі потенційного носія ядерної зброї, і наразі російські військові проводять його випробування. Одночасно вони перевіряють американські системи протиповітряної оборони, які розгорнуті в Україні. Це свідчить про те, що вони намагаються щось продемонструвати. Щодо запасів додаткової зброї, яка могла б стати справжнім переломним моментом, ми розуміємо, що подібні технології можуть бути в арсеналі не лише росіян, а й китайців, американців та навіть України, зокрема, мова йде про фламінго та інші інновації. Яка мета історії про російський "Орешник"?
На мою думку, використання "Орешника" вказує на відсутність ефективних альтернатив. Незважаючи на роки ракетних та дронових атак, Росії не вдалося досягти своїх стратегічних цілей. Особливо яскравими стали нещодавні масовані удари — сотні дронів, поєднані з ракетними атаками. Вони були націлені на виснаження оборонних сил, але не призвели ані до порушення суспільної стійкості, ані до знищення ключового промислового потенціалу.
Україна навіть в умовах колосального тиску демонструє здатність до розвитку та зміцнення власних спроможностей.
Я б застеріг росіян, що майбутні українські системи озброєння, хоча й не є жодною міфічною wunderwaffe, неминуче посилять тиск як на російські військові можливості, так і на економіку. Саме тому для Заходу критично важливо нарощувати інвестиції, щоб Україна могла розгорнути ці спроможності якомога швидше.
Приблизно годину тому ми стали свідками яскравого прояву української стійкості. Ми знайшлися в кафе у Львові, коли раптом прозвучала повітряна тривога. Незабаром після цього пролунав вибух, що свідчив про ракетний удар, і згодом з'ясувалося, що це був "Кинжал". Реакція оточуючих вразила: ніхто не впав у паніку. Ті, хто відчував потребу, поспішили до укриттів, тоді як більшість людей спокійно продовжували свої справи.
Українське суспільство залишається стійким і незламним. Ключовий висновок очевидний: Захід має не просто зберігати, а послідовно посилювати підтримку України, створюючи умови, за яких переговори стануть для Росії необхідністю, а не тактичним вибором.
Росіяни застосовують звірячу просто тактику. Вони вибивають нашу цивільну енергетику, для того щоб люди страждали. Для чого їм потрібно, щоб люди страждали, - вони сподіваються, що в такий спосіб отримують певний психологічний настрій у суспільстві, змінений. Але якби вони добре працювали з історією, то повинні були згадати, що блокада Ленінграда нацистами не закінчилась здачею Ленінграду. Звіряче, варварське бомбардування Дрездена не закінчилось капітуляцією німців. Люди страждають, але загалом військова тактика і стратегія відповідають, що це не має спричинити результату. Але вони це роблять.
Як ви вважаєте, які можливості є в України? Ми здатні завдати удару по росіянам, щоб вони усвідомили, що їхні атаки на нашу цивільну інфраструктуру мають свої наслідки, коли люди гинуть від холоду?
Я впевнений, що це цілком реалістично, адже сучасні суспільства значно відрізняються від своїх попередників. Сьогоднішні росіяни вже не ті, що жили в часи Радянського Союзу у 40-х роках. Інтернет, глобалізація та доступ до інформації безперечно трансформують очікування, поведінку та сприйняття навколишнього світу. Це особливо стосується і російського суспільства.
Водночас не можна ігнорувати масштабні втрати, яких зазнають російські війська на полі бою.
Переважно це не стосується еліти. Значна частина політичного та економічного класу, зокрема мешканці найбільших міст, все ще не відчувають повного впливу війни на собі. Це призводить до виникнення ефекту відстороненості, своєрідної психологічної оболонки, яка зменшує усвідомлення реальних наслідків конфлікту.
Гадаю, українцям вдасться порушити цю бульбашку, створити відчутний дискомфорт і стимулювати суспільний тиск на еліти, це потенційно могло б змінити внутрішню динаміку в Росії. За певних умов така логіка теоретично може сприяти появі додаткових стимулів до переговорів. Водночас на даний момент я не вважаю це ймовірним.
Протягом наступних шести місяців або року, якщо бойові втрати продовжать зростати, а тиск на ситуацію посилиться – зокрема через обмеження діяльності тіньового флоту, що займається перевезенням російської нафти, та зменшення закупівель нафти з боку деяких країн – загальний ефект може стати помітно більш значним.
Ми вже бачимо, як країни Європи поступово зменшують свою залежність від енергетичних ресурсів з Росії.
На мою думку, накопичений вплив на Росію може з часом стати очевидним. У той же час, Захід повинен дотримуватися послідовності та рішучості, продовжуючи свою політику тиску. Ескалація з боку Кремля не повинна викликати паніку чи бездіяльність. Правильним кроком буде подальше збільшення тиску та стратегічна витримка.
Історія з генералом Алєксєєвим, який займає посаду заступника начальника головного управління російського генерального штабу, є досить серйозною. Ми стали свідками дивного випадку, коли двоє літніх людей, віком понад 65 років, були завербовані для виконання завдання, але навіть не змогли влучити в ціль. За чутками, генерал нібито виходив від своєї коханки, але ця історія виглядає досить сумнівно.
Однак мова йде про реалізацію політичних вбивств з певними намірами. Якщо розглядати такі ситуації в загальному контексті, вони стосуються як нашого ворога, так і нас самих. В Україні також мали місце кілька резонансних та незвичних вбивств. Використовуються методи, подібні до близькосхідних тактик: «люди-торпеди», які замість поясів смертників отримують інструкції через месенджери та беруть зброю з прихованих місць. Яка ж може бути серйозність та масштабність цих явищ?
У Європі дедалі частіше говорять про так звану "сіру зону". Йдеться про інциденти в Польщі, Німеччині та інших країнах. За наявною інформацією, російські спецслужби використовують онлайн-вербування, іноді із фінансуванням через криптовалюти, для організації актів саботажу. Подібні процеси спостерігаються і в регіоні війни, хоча на значно жорсткішому рівні.
Щодо повідомлень про замах на генерала Аліксєєва, остаточні висновки робити передчасно. Поки що залишається невизначеним, чи йдеться про зовнішню операцію, чи про прояв внутрішньої боротьби в російських владних колах. Після подій, пов'язаних із Пригожиним, дії окремих представників силових структур викликали помітну напругу.
Присутність Аліксєєва в Ростові та його поведінка викликали багато дискусій. У таких випадках справжня ситуація зазвичай стає зрозумілішою лише з течією часу.
Мали місце як невдалі, так і вдалі напади, що ілюструє розвиток нової парадигми сучасних конфліктів. Це також слугує важливим сигналом для західних країн.
Ці конфлікти вже не зупиняються на межах країн, які беруть участь у них. Головний висновок з подій у сірій зоні полягає в тому, що Росія дедалі частіше сприймає Україну та Європу як частини більш масштабного протистояння. В таких умовах Захід повинен точно розуміти суть цієї динаміки та реагувати адекватно і злагоджено.
Як ви оцінюєте потенційний розвиток українських диверсійних служб і спецслужб загалом? Ми підвищили чисельність особового складу спеціального підрозділу Служби безпеки України "Альфа", який продемонстрував високу ефективність у різних ситуаціях. Наразі командир "Альфи" виконує обов'язки начальника Служби безпеки України. Проте варто зазначити, що російські служби також вдосконалюються, і я вважаю, що у них є свої досягнення. Було б цікаво порівняти динаміку розвитку обох сторін.
Якщо мова йде про американську допомогу, не помічаєте, що її обсяги починають дещо зменшуватись? Колись президент Джозеф Байден, який не завжди був активним, надав нам значну підтримку. Я залишаюсь вдячним президентові Байдену за те, що він зробив для нас — це стосується динаміки нашої підтримки. Яка ваша думка з цього приводу?
Допомога Сполучених Штатів Україні не зупинилася. Хоча вона була зменшена, підтримка залишається. Як мені відомо, в бюджеті все ще закладено приблизно 500 мільйонів доларів, які підтверджені для витрат, пов'язаних з Україною. Це свідчить про те, що допомога продовжується.
Коли мова йде про конкуренцію між розвідувальними агентствами, українці мають дві ключові переваги. Перша полягає в тому, що вони швидко здобули цінний досвід за відносно короткий проміжок часу. Друга перевага — це те, що умови війни змусили їх діяти з максимальною ефективністю, адаптивністю та результативністю.
Російська сторона, в свою чергу, час від часу виявляє певну гордовитість. Російські служби іноді мають тенденцію перебільшувати свої можливості — принаймні, це враження склалося у мене на основі попереднього досвіду.
Вони, безперечно, залишаються спроможними, і недооцінювати їх було б серйозною помилкою. Водночас окремі успіхи українських служб виглядають справді вражаючими, і "Павутина" є лише одним із багатьох прикладів.
Однією з постійних рис розвідувальної роботи є асиметрія в її публічності: провали швидко потрапляють у поле зору суспільства, тоді як досягнення, як правило, залишаються непоміченими.
У рамках конкуренції між собою російські спецслужби - ФСБ, СВР та ГРУ - на протязі історії демонстрували значну конкуренцію, що іноді межувала з відкритими протистояннями.
З української перспективи доцільно дотримуватись обережного оптимізму стосовно рівня міжвідомчої співпраці. Конкуренція, безсумнівно, присутня, а враховуючи внутрішні особливості держави, чутки про зміни в впливі та динаміці середовища постійно супроводжують ситуацію.
Водночас призначення Кирила Буданова, колишнього керівника військової розвідки, на посаду глави Офісу Президента відкриває нові можливості. Йдеться про фігуру, здатну посилити координацію та сприяти максимально ефективній, результативній і узгодженій роботі українських служб.
Коли країна має менші масштаби, ніж її опонент, цей самий фактор може стати перевагою. Це забезпечує можливість більшої адаптивності, тіснішої координації та зменшення повторення зусиль, особливо в таких сферах, як націлювання, оперативна діяльність та обмін даними.
Здається, українські відомства володіють усіма необхідними умовами для максимально ефективного використання цих можливостей. Тому цілком логічно очікувати нових здобутків у найближчому майбутньому.
#НАТО #Дональд Трамп #Литва #Європа #Росія #Україна #Москва #Китай (регіон) #Польща #Німеччина #Кремль (фортифікаційна споруда) #Росіяни #Радянський Союз #Володимир Путін #Вашингтон, округ Колумбія #Західна Європа #Суспільство #Риторика #Джо Байден #Геополітика #Фінляндія #Естонія #Експансія #Туристична віза #Чеська Республіка #Еліта #Психологія #Пандемія #Венесуела #Протиповітряна оборона #Орешник #Федеральна служба безпеки #Гренландія #Ніколас Мадуро #Розвідувальна інформація #Америка #Сполучені Штати Америки #Президент (урядова посада) #Логічно #Прибалтійські країни #китайці хань #Грана #Теоброма какао #Нарва #Спільне командування спеціальних операцій #Альфа-Група (Україна)
