The Telegraph: Путін зазнає поразки в найнезвичайнішій війні за останні півтора століття.

Конфлікт в Україні набуває ознак фарсу. Проте за цим димом стає все очевиднішим глибокий відчай Росії.

Лорд Палмерстон колись саркастично зауважив, що у війні, яка спалахнула між Данією і Пруссією в 1864 році, існувало лише троє людей, які розуміли, чому вона почалася: один з них помер, інший став божевільним, а третій просто забув. Якщо раніше той конфлікт виглядав як піковий прояв стратегічного абсурду, то війна Росії проти України перевершила всі очікування, зазначає геополітичний аналітик Марк Бролін у своїй статті для The Telegraph.

Погляньмо на поведінку головних сторін.

Розглянемо команду Путіна, яка намагалася продемонструвати свою силу і стратегічну витримку, захоплюючи Україну. Який же результат? Оточений радниками, що мислять категоріями XIX століття, кремлівський ватажок виявився настільки віддаленим від реального світу, що вплив Москви зменшився, охоплюючи лише Центральну Азію та Європу, тоді як Близький Схід втратив свою значущість. Фінляндія та Швеція стали членами НАТО, а сама Росія дедалі більше перетворюється на сателіт Китаю.

Втрачаючи західні ринки нафти, Москва, попри всі заяви про "могутність армії", змогла захопити лише незначну частину української території -- ціною колосальних людських і економічних втрат, без жодного переконливого пояснення, навіщо найбільшій країні світу були потрібні ще кілька сотень квадратних кілометрів.

Наступна тема – Україна та президент Зеленський. Героїчна боротьба Києва за звільнення своєї території не є чимось незвичайним. Проте виникає питання, як Україні вдається утримувати США на своєму боці. Київ часто висловлює свої вимоги прямо: "допоможіть нам зараз, інакше наслідки можуть бути катастрофічними, аж до загрози третьої світової війни". Однак сучасна Росія є значно меншою силою у порівнянні з США в усіх аспектах, окрім ядерної зброї, яку навіть Путін навряд чи наважиться використати. Перебільшення російської потужності не сприяє Україні в американському інформаційному дискурсі.

Далі -- Європа. Протягом багатьох років більшість європейських країн роззброювалися, водночас поглиблюючи енергетичну залежність від одного зі своїх головних противників і не звертаючи уваги на застереження Польщі чи України. Вони повчали інших про принципи, купуючи російську нафту і фактично фінансуючи військову машину, яку засуджували. І навіть тепер, маючи війну на власному континенті й застиглі економіки, європейські лідери продовжують моралізаторство, ніби саме вони винайшли рецепт миру та процвітання.

І нарешті -- Сполучені Штати та їхній президент. Дональд Трамп розпочав спробу досягнути миру в Україні з пропозиції, яку Москва вважала ідеальною: закликати Україну відмовитися від окупованих територій і від перспективи вступу до НАТО -- ще до початку переговорів. Потім стався епізод із "Томагавками": кілька днів Трамп натякав, що може надати Україні далекобійні ракети. Коли, здавалось, Кремль уже потягнувся за телефоном, загроза була раптово знята. Важіль тиску застосували -- і миттєво прибрали.

Усе це створює таку абсурдну картину, що будь-хто, хто цінує логіку, може збожеволіти.

Проте, попри всі зигзаги й відступи, сили розуму, схоже, починають перемагати. Крок за кроком Європа й США вперше діють більш-менш узгоджено. Європа переозброюється; її енергетична залежність від Росії стрімко знижується; заморожені російські активи розглядають як джерело фінансування для України; а останні рішення Вашингтона посилили тиск на російську нафту. Китайські та індійські енергетичні компанії стали обережнішими, остерігаючись вторинних санкцій. Захід продовжує постачати Україні критичну технологічну, логістичну й розвідувальну підтримку.

Мабуть, найзначнішим є те, що нарешті розвінчується міф про "велику державу" Росію. Саме цей міф надавав Кремлю можливість ходити з гордо піднятою головою, тоді як Європа поводилася як боягуз. Він дозволяв прихильникам Москви вимагати від України "підлаштуватися під реальність", зручно ігноруючи істинну реальність самої Росії. Ось кілька фактів:

У вересні рівень інфляції досяг приблизно 8% у річному вимірі, а ціни восени знову починають зростати. Це є типовою ознакою зростаючих витрат в умовах війни, а не свідченням стабільної економічної сили. Центральний банк підтримує облікову ставку на рівні близько 17%, що виглядає як показник для бананової республіки.

Бюджетний план на 2025 рік передбачає виділення близько однієї третини всіх витрат на оборонні потреби, що становить приблизно 6% від валового внутрішнього продукту. Такий підхід може суттєво обмежити інші сектори економіки та сприяти формуванню бідності в майбутньому.

За найбільш скромними оцінками, від лютого 2022-го до серпня 2025 року загинуло понад 200 тисяч росіян, а загальні втрати (убиті й поранені) перевищили 1,1 мільйона станом на жовтень. НАТО оцінює, що лише у 2025 році загинуло близько 100 тисяч. Якими б не були цифри, втрати явно перевищують здатність до відновлення.

Позитивні показники економіки забезпечуються лише державними замовленнями й ціновими стрибками -- паливом для сьогоднішньої інфляції й завтрашнього занепаду. Навіть російські банкіри попереджають про загрозу, адже удари по нафтопереробних заводах і падіння цін на нафту з'їдають прибутки з головного активу країни.

Безробіття рекордно низьке -- не через успіх, а через нестачу робочої сили: після 2022 року країну залишили близько мільйона людей, що лише поглибило кадровий голод.

Росіяни продовжують залишатися однією з найбільш бідних і хворих націй у Європі; середня тривалість життя чоловіків тут на десять років нижча, ніж у країнах ЄС. Свобода слова в Росії виглядає як ілюзія, що супроводжується економічними труднощами. Невипадково, що найбільш освічені та забезпечені громадяни шукають вихід із країни, забираючи з собою свої капітали та таланти.

Близько 35-40% російської торгівлі припадає на Китай, який є головним покупцем енергоносіїв. Але навіть це співробітництво гальмується через платіжні обмеження, що демонструє слабкість Москви. Відсутність доступу до конкурентних ринків б'є по всіх галузях: авіаперевізники розбирають свої літаки на запчастини, і до 2026 року понад половина західних літаків може бути списана. Це і є технологічна ізоляція.

Навіть без "Томагавків" українські далекобійні удари -- дронами, Storm Shadow/SCALP, ATACMS -- регулярно дістають російські авіабази, нафтопереробки, логістичні вузли та чорноморське узбережжя. Чорноморський флот Росії розсіяно, ослаблено і відтиснуто на схід; Крим із колишнього притулку став полігоном. Війна прийшла до них додому.

Усе це вказує на те, що "нагороджувати агресію територіями" — це невірна стратегія, і що Росія не може "безтурботно вести війну роками". Навпаки, необхідно ще більше посилити тиск: дотримуватися цінових обмежень на нафту, завдавати ударів по перевізникам і страховим компаніям, блокувати постачання обладнання та товарів подвійного призначення, а також дозволити Україні активніше атакувати російські логістичні маршрути. На щастя, це вже починає реалізовуватися.

Справжня небезпека для України полягає в тому, що становище Росії настільки критичне, що Путін може просто прагнути затягнути війну -- будь-якою ціною. Адже щойно увага повернеться всередину країни, відкриється картина власноруч створеного хаосу: інфляція, дефіцит, брак робочих рук і клептократія, нездатна до модернізації. Якщо він продовжить воювати, рахунок за це зростатиме, кількість жертв -- також, а внутрішнє обурення -- тільки вибухне, коли замовкнуть гармати. Але так він принаймні відкладе розв'язку ще на якийсь час.