Той самий Віталій Марків: Коли я народився, мені в пологовому будинку не дали піксель замість пелюшки.

Віталій Марків, 35-річний чоловік, вже майже третину свого життя бореться за свої переконання. У віці 24 років він залишив Італію, де планував спокійне майбутнє, щоб приєднатися до Революції Гідності. У 2014 році він вирушив з Майдану прямо на фронт, де брав участь у звільненні Донбасу як член батальйону Національної гвардії, названого на честь генерал-майора Сергія Кульчицького.

Віталій став відомим у 2017-му, коли його заарештували в Італії. Результатом політично вмотивованої справи, за якою стояли інтереси РФ, був судовий вирок нацгвардійцю - 24 роки колонії суворого режиму. Його звинуватили в загибелі фотокореспондента Андреа Роккеллі під час бойових дій на Донбасі. Але Україна довела невинуватість Марківа, і 2020 року він повернувся на батьківщину.

Сьогодні Віталій є офіцером Першого батальйону оперативного призначення "Форпост", що входить до складу Першої бригади Національної гвардії "Буревій". Під час повномасштабного вторгнення він вирішив перейти з Головного управління Нацгвардії до бойового підрозділу. Віталій брав участь у захисті Київщини, а також у звільненні Святогірська та Лимана.

У розмові з УП офіцер ділиться історією, чому вирішив залишити затишне життя в Італії заради постійної боротьби в Україні. Він згадує про бойовий дух добровольців, а також про найяскравіші емоції, які пережив після 24 лютого 2022 року. Окрім того, він розповідає про найгірші моменти, які йому довелося пережити в колонії "Milano Opera", де утримували осіб, пов'язаних із наркотрафіком та мафіозними угрупованнями.

Перед початком Майдану у 2013 році я ніколи не уявляв себе в Україні і навіть не думав про військову службу, зокрема в Національній гвардії. Тоді я мешкав в Італії і мав зовсім інші плани на майбутнє: прагнув жити в Європі та багато подорожувати.

Я практикував параглайдинг, що означає спускатися на парашуті з гірських схилів. Моя робота була пов'язана з курортним містом Ріміні на узбережжі Адріатичного моря, де я трудився в компанії, що спеціалізується на виготовленні дерев'яних конструкцій. У вихідні я підробляв діджеєм, а також виконував обов'язки тренера у спортзалі.

Те, що я опинився на Майдані в кінці 2013 року, можна вважати моїм особистим відновленням. У 2003 році, коли я завершив дев’ятий клас в Україні, мама забрала мене до Італії. Після цього відбулася Помаранчева революція, але я не зміг приєднатися до своїх однокласників, які вирушили на події в рідній країні.

Тоді у нас ще не було поширене спілкування мобільними телефонами, тому ми переважно обмінювалися листами, які передавали "бусиками". Іноді я купував спеціальні картки, щоб поговорити по стільниковому зв'язку. Друзі казали: "Давай до нас!". Я тоді був юний, і мама мене, звісно ж, не пустила.

В листопаді 2013 року я повернувся додому після тренування в спортзалі і натрапив у своїй стрічці Фейсбуку на шокуючі кадри, де правоохоронці розганяли студентів під величезною стелею. В один момент вони вирвали з рук протестувальника український прапор, і це стало справжнім моментом пробудження моєї національної свідомості.

Три дні я спостерігав за трансляціями з Майдану онлайн, писав у чаті слова підтримки: "Італія з вами, тримайтесь!". Але потім зрозумів, що сидіти за кордоном, підтримувати протестувальників на дивані недостатньо.

Моє повернення до України стало справжнім покликом серця. Я спостерігав, як українці виходять на вулиці, аби боротися за те майбутнє і життя, яке я вже пережив в Італії. Мене переповнювало відчуття, що в цей момент саме в Києві вирішується доля країни. Кожен голос і кожен вчинок мали велике значення, тому я не міг залишитися осторонь і повинен був бути на Майдані.

Туди я потрапив, можна сказати, обманом. Я не казав мамі, що їду на Майдан. Так склалося, що тоді протягом десяти років я жодного разу не приїжджав на Різдво додому, у Хоростків на Тернопільщину. Зазвичай попадав туди в серпні, коли була відпустка. Але цього разу сказав мамі, що їду на Різдво та Новий рік.

Я прагнув особисто побачити, що коїться в Києві.

Читайте також: "Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів

У Маріїнському парку я вперше познайомився з людьми, яких називали "тітушками". До того, як я приїхав до Києва, я навіть не чув цього терміна і не знав, що він означає. Спочатку мене прийняли за одного з них через мою коротку стрижку та спортивну фізичну форму (усміхається). Мене запитували: "Ти - тітушка?". "Ні, - відповідав я. - А хто це взагалі?".

На Антимайдані я став свідком того, як людям роздавали гроші, інструктуючи їх, з якими плакатами і куди йти, а також що вигукувати. Поряд діяли польові кухні військових. Це дало мені чітке усвідомлення, на чиєму я боці.

На Майдані я звернувся до людей із питанням, чим можу бути корисним, і запропонував свою допомогу як волонтер. Один дідусь з вражаючими козацькими вусами глянув на мене і з усмішкою промовив: "Ти хоч раз у дзеркало дивився? Чоловік з вагою у сто кілограмів буде сидіти та готувати бутерброди з чаєм? Краще запишись у самооборону!". Так я опинився у П'ятій сотні, стояв на Городецького, на п'ятій барикаді.

Коли Росія розпочала свою агресію після подій Майдану, час слоганів минув. Настав момент для дій. Моє перше бойове хрещення відбулося 2 травня 2014 року поблизу гори Карачун, неподалік Слов'янська. Це був час неймовірної напруги та страху. Проте в нас була стійкість, яка продемонструвала, наскільки ми сильні, коли єдині у розумінні того, що за свободу потрібно боротися до останнього подиху. Незважаючи на те, що у нас не було практично нічого, ми довели: якщо ми разом, то не падаємо у відчай і здатні самостійно вирішувати всі труднощі.

Звільнення Слов'янська стало першим доказом того, що Україна може самостійно захищати свої території. На той момент ми лише з фільмів, подібних до "Падіння "Чорного яструба", мали уявлення про те, як відбувається штурм міста. Ми опинилися в умовах, коли не знали особливостей місцевості, не мали чіткої інформації про дороги та не могли точно визначити, де приховувався ворог.

Наш перший батальйон стрільців Нацгвардії був створений із п'ятисот добровольців, які прийшли з Майдану. Ми всі навчалися на місці, прямо під час бойових дій. Наша мотивація була на висоті. Професійні військові, зокрема десантники з 95-ї бригади, не могли зрозуміти, чому ми тут і хто такі ці добровольці. Але в нас було палке бажання скоріше завершити все і повернутися до звичного життя.

Нам пощастило з 95-кою. В цілому армія на той момент була, як то кажуть, нижче плінтуса. Професійної армії як такої не було. Але 95 бригада брала участь у міжнародних навчаннях, місіях. Мені пощастило познайомитися з Героєм України, полковником Тарасом Сенюком, який загинув під час звільнення Слов'янська. Командир, справжній офіцер із мотивацією - він багато на що надихнув.

Читайте також: "Шукайте мене, бо ще трошки - і помру". Історія нацгвардійця, який повернувся з того світу й отримав Героя України

Судова saga в Італії стала для мене справжнім уроком життя, який я б не хотів переживати знову. Це, безсумнівно, було одне з найскладніших випробувань у моєму житті. Це був жахливий сон, що розгортався наяву. Проте він продемонстрував, на що здатна людина, коли вона вірить у свою справу, свою правоту та відчуває підтримку близьких і друзів.

Ті часи загартували, навчили по-справжньому цінувати особисту свободу, яку в мене намагалися забрати. І зараз я знаю, що станеться з усіма нами, якщо ми зупинимося, перестанемо воювати, капітулюємо. Ті, хто "за поребриком", заберуть все, не тільки нашу свободу. Ми боремося за те, ким ми є, ким хочемо далі бути - вільним народом з власною ідентичністю, культурою.

Перебуваючи в італійському ув'язненні, я усвідомив, що таке гібридна війна і яка справжня суть російської дезінформації. Прокурор, не включаючи камеру, порадив мені укласти угоду і визнати свою провину. Мене намагалися залякати, аби я підписав всі необхідні документи. Однак, якби я це зробив, це могло б створити серйозний юридичний прецедент, якого домагалася Росія — засудити Україну за нібито скоєний воєнний злочин через мою особу.

Контекст, що формувався Кремлем, був зрозумілий – їхня мета полягала не лише в окупації українських територій, а й у "захисті" російськомовних громадян від "жорстоких банд". Саме цей наратив переважав у італійських медіа, що ставило під загрозу подальшу підтримку України.

Можливо, ще під час першого допиту прокурор ненароком розкрив свої карти. Я зрозумів, звідки росли ноги, коли він вимовив щось на кшталт: "Одумайся, ти ще молодий. Тобі не слід більше брати участь у цій братовбивчій війні". Стало очевидно, що за цим усім стоїть Росія. Звинуваченням байдужі всі мої доводи, адже я - військовослужбовець Національної гвардії, а не якийсь "бойовик".

Я провів двадцять днів у слідчому ізоляторі, а потім мене перевели до колонії суворого режиму, відомої як "Milano Opera". Мене помістили в перший блок, на четвертий поверх, у секцію "Б", де відбували покарання особливо небезпечні злочинці. У цій секції було двадцять п'ять камер, кожна з яких розрахована на одну особу, але в них мешкали по двоє. Житловий простір складав лише чотири квадратних метри, без душу, холодильника та навіть Playstation – умови зовсім не порівнянні з тими, що існують у тюрмах Данії чи Норвегії (сміється).

Моя стаття передбачала двадцятирічний термін ув'язнення. Протягом усього цього часу я жодного разу не бачив ні зелені, ні дерев. Лише безмежний бетон. У в'язниці був окремий блок для керівників мафії різних рівнів. Я особисто з ними не зустрічався, але атмосфера була напруженою. На моєму поверсі перебували представники одного з найкривавіших мексиканських наркокартелів, яким керував Ель Чапо. Там були серйозні чоловіки з різних злочинних угруповань: сербської, албанської, а також представники румунських рекетирів.

Один мій хороший друг, колишній командир по батальйону імені Сергія Кульчицького, Герой України Сергій Ткаченко, який, на жаль, загинув, написав мені тоді листа. Я завжди пам'ятав ті слова: "Італієць (позивний Віталія - УП), це твоя особиста битва. Дивись, не зганьби мене!".

Одного разу мені з одним листом передали маленьку фотографію Сергія Кульчицького. Так вона і висіла в мене у камері, разом із фото дружини та побратимів. Це те, що надавло мені сили. Те, за що я боровся.

Мене справді пощастило зустріти Сергія Кульчицького у своєму житті. Він є справжнім лідером, який вніс значний вклад у створення перших добровольчих батальйонів. Його вміння мотивувати та вселяти впевненість було безцінним. У найважчі часи він демонстрував на власному прикладі, як слід діяти.

Кульчицкий — справжній патріот, який до останнього залишався верним Україні. Його смерть сталася буквально на моїх очах. Я спостерігав, як цей вертоліт був знищений. Мені також належало летіти разом з ним, але в останній момент Кульчицкий попросив: "Залишайся".

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Я - людина, яка дотримується своїх рішень. Коли в кінці 2013 року я вирішив приєднатися до протестів на Майдані, я був налаштований залишатися там до досягнення мети. Падіння влади Януковича стало перемогою, але не в загальному контексті. Ми розбудили справжнього монстра, що ховався за цим режимом. Тому в 2014 році я вирішив стати добровольцем у Національній гвардії. Я продовжив свою службу, коли повернувся з Італії після виправдання і звільнення.

В лютому 2022 року я став свідком повномасштабного вторгнення, яке супроводжувалося гучними звуками ракет і вибухів неподалік від мого дому. Я був підготовлений: всього за тиждень до цього зібрав усе необхідне спорядження, яке вже чекало біля дверей. Мені було зрозуміло, що ворог щось замислив, і що ця напруга в повітрі ось-ось призведе до вибуху ситуації.

То були дні максимальної напруги, всі розуміли, що Україна впаде, якщо впаде Київ. Були перші розчарування, втрати, біль. Ми приїжджали у київський морг шукати побратимів. Бачили там людей, які не могли знайти рідних.

Коли я знову опинився на Донбасі у 2022 році, в мені виникло одне відчуття: "Ось і знову". Я звільняв Слов'янськ у 2014 році, а тепер, у 2022-му, вже займався його захистом (усміхається).

На початку повномасштабного вторгнення я займав досить почесну позицію в Головному управлінні Нацгвардії України. Спочатку керівництво не бажало відпускати мене до бойового підрозділу до моїх товаришів, з якими я служив у батальйоні імені Кульчицького. Проте я вирішив написати рапорт на переведення, і зрештою мене відпустили.

З побратимами, з якими воювали в 2014 році, ми брали участь у першій кампанії контрнаступу 2022-го. Я заходив у Святогірськ, це була дуже складна операція, така, про яку військові кажуть: "Задача 200" - коли мало шансів вижити. Але наша нахабність, дух добровольців зробили свою справу.

Ми вельми швидко і з великими труднощами переправилися через річку Сіверський Донець. В неділю вранці, на надувних човнах, ми потрапили в різні райони, здивувавши ворога. Я навіть не знав точну кількість наших. Як з'ясувалося пізніше, ми неодноразово опинялися в самому серці ворога, навіть не підозрюючи про його присутність. Після перехоплень ми дізналися, що їхні укріплення знаходяться прямо у нас під носом (посміхається). Це було вражаюче. Вони спостерігали за нашою впевненістю і вважали, що нас тисячі, хоча насправді нас було в 10 разів менше.

Ми виконували свою місію відповідно до уроків, які нам дав Кульчицький, а також під впливом всього досвіду, здобутого за час цієї тривалої війни. Основу нашої операції складали ветерани, які пройшли через події 2014 року. Бої були жорстокими, але знання того, що ми повертаємося на рідну землю, відчуття того, що нас чекають люди, надавали нам сили, навіть коли години сну ставали справжньою розкішшю.

Найпотужніша емоція - коли ти підіймаєш український прапор у звільненому населеному пункті. Коли заходиш, бачиш очі людей, які обіймають тебе. Коли бачать маленький прапорець на твоєму плечі й розтоплюються у сльозах. Коли ти зустрічаєш цих людей, розумієш, заради кого й чого воюєш.

Потім були доволі складні бої на Луганщині. Ми почали рухатися у бік селищ Соснове, Новоселівка, потім на Дробишеве. Бій за Лиман був дуже виснажливим. Противник почав збирати раму докупи, мав значну перевагу в артилерії, і це було великим випробуванням на нашу міць. Я знов побачив там, як росіяни нищать все на своєму шляху. Своїх чи чужих - їм байдуже. "Русскій мір" залишає по собі суцільні руїни.

Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

Я приєднався до армії у віці 24 років, і майже все своє молоде життя присвятив службі. Міг би насолоджуватися розвагами, відвідувати клуби, але більшість своїх днів народження святкував на фронті, серед посадок і окопів. Чи відчуваю я жалку? Ні, зовсім. Навіть якби мені сказали одинадцять років тому, що війна затягнеться на такий тривалий час без видимих перспектив, я б не змінив своїх рішень.

Безумовно, я вичерпав свої сили. Як і всі ті, хто бореться з 2014 або 2022 року. Але ми вистояли і продовжимо триматися, адже це наша відповідальність.

Час від часу мене охоплюють спогади. Пам’ятаю, як усе розпочиналося у 2014-му, коли ми вирушали на схід. Люди зустрічали нас на узбіччях з прапорами, дякуючи за захист. Проте згодом, у 2017-2020 роках, відбулося певне зниження інтересу — багато хто став байдужим, вважаючи: "Це не наша війна".

Те саме було в 2022-му: "Ви - наші котики". А тепер ми все частіше чуємо: "Я не народжений для війни". Але ж і нам у пологовому штамп на лоба не ставили, не надівали MultiCam чи піксель замість білої пелюшки.

Люди часто не уявляють, що на них чекає, коли ворог увірветься в їхній дім. Хоча не кожен народжується з покликом на війну і не всі можуть стати справжніми бійцями, важливо знайти свій спосіб бути корисним і робити все можливе для підтримки армії.

Мене часто запрошують на різні зустрічі з молоддю, семінари у військові виші. Якщо є можливість, я ніколи не відмовляю. Я бачу азарт, вогонь в очах покоління, яке, по суті, виросло у війні. Є дуже багато вмотивованих, патріотичних людей, яким у 2014 році було всього десять.

Вони мають глибокі знання в сучасних технологіях і швидко освоюють нові навички. Я справді вражений відвагою молодих людей, які вирушили на фронт з 2022 року. Це покоління чітко усвідомлює свої прагнення щодо майбутнього країни і готове активно боротися за їх реалізацію.

Звичайно, існують люди, яким це не цікаво. Вони живуть своїм життям і вважають, що немає значення, під яким символом існувати та якою мовою спілкуватися. Проте основна мета тих, хто пережив війну з її початку, полягає в тому, щоб надати можливість тим, кому не байдужа доля, підготуватися до збереження всього, що українці згодом відновлять.

Нам всім потрібно постійно навчатися, нам потрібні новітні технології та адаптація. Це - війна розуму. Вона виснажлива, надскладна для психологічної стійкості бійців та народу, але це виклик, який ми маємо витримати.

Я вірю, що ми обов'язково переможемо, з часом зможемо звільнити всі наші території. Я бачу майбутню Україну в ЄС, в усіх провідних західних структурах. Хочу, щоб Україна стала сучасною державою з сильною економікою й армією, високим рівнем життя, верховенством права. Зі своїми унікальними ідентичністю і культурою.

Проте для того, щоб це здійснилося, необхідно щоденно докладати зусиль в кожній з обраних сфер. Важливо усвідомлювати і приймати відповідальність за свої дії.

Нам слід підтримувати спільність і не піддаватися на обман супротивника.