При уважному розгляді основні заходи, запропоновані авторами дослідження/програми "Українська економіка майбутнього", є згубними для нашої економіки та призводять до економічної катастрофи.
Світовий банк у співпраці з Київською школою економіки, за дорученням українського уряду, створив прогноз економічного розвитку під оптимістичною назвою "Економіка України майбутнього". Видання ZN.UA звернуло увагу на недоліки цього документа ще на стадії його підготовки, підкресливши, що новий склад уряду не повинен публікувати результати без належного доопрацювання. Тим не менш, звіт все ж став доступним, що свідчить про те, що урядовці задоволені його змістом. Деякі аспекти, зокрема аналіз інноваційної екосистеми, дійсно виконані на високому рівні і містять доречні рекомендації (хоча важливість спрощеної системи оподаткування для інноваційного сектору була на жаль проігнорована). Проте, варто зазначити, що сам макроекономічний аналіз містить суттєві помилки, які роблять інші аспекти менш значущими.
Перша помилка: посилання на досвід країн Центрально-Східної Європи
Перша помилка, яку постійно повторюють іноземні радники, починаючи з 1990-х, -- це використання країн Центрально-Східної Європи як бази для порівняння.
Почнемо з якості інститутів -- чинника, яким тридцять років тому нехтували, бо не вміли вимірювати його кількісно. Тепер у дослідженні купа графіків, що ілюструють драматичне відставання України в цій сфері, а праці, які доводять вирішальний внесок інститутів у економічне зростання, удостоїлися Нобелівської премії. Проте жодних висновків із цього в дослідженні не зроблено, крім звичних закликів боротися з корупцією (важливою, але не головною проблемою) і покращувати верховенство права шляхом здійснення судової реформи. Причому в оптимістичному сценарії чомусь вважається, що реформи принесуть результат негайно, а так не буває.
Верховенство права -- справді головна проблема: за цим показником Україна перебуває десь посередині між Болгарією (найгіршою в Євросоюзі) та... Афганістаном. Зрозуміло, що за такого стану верховенства права і при цьому без конфуціанської меритократії зростання на 6% неможливе, як і вступ до Європейського Союзу. Але у визначеннях верховенства права, наприклад із Британської енциклопедії, або того самого індикатора Світового банку, який автори широко використовують, навіть не йдеться про судову систему за всієї її необхідності. Насправді поняття верховенства права набагато ширше й глибше, тому його встановлення потребує комплексного підходу на кшталт того, що допоміг свого часу Грузії, єдиній із пострадянських (не Балтійських) країн, наздогнати за цим показником хоча б Болгарію.
Дуже дивно і сумно, що Світовий банк, який колись був новатором у вивченні інститутів, настільки ігнорує їхню важливість сьогодні. Проте Україні не варто порівнювати себе з країнами, які стали членами ЄС у 2000-х роках, оскільки існує безліч економічних чинників, які це ускладнюють. Наприклад, якщо в 1990-х роках промисловий аутсорсинг процвітав завдяки дешевій робочій силі, то сьогодні ця перевага стрімко зменшується через впровадження роботизації. І не варто забувати про ризики безпеки, які тоді були відсутні.
Інша помилка: фінансова консолідація.
Друга, фатальна за своїми можливими наслідками, помилка -- це заклик до фіскальної консолідації нібито в ім'я зростання. Автори аргументують це величезним державним боргом України (формально понад 100% від ВВП) і посиланнями на літературу, що доводить його згубність для економіки. Але як рецепт пропонують подальше зростання податкового тиску -- з нинішніх 37% від ВВП (що вже надзвичайно багато для країни з такою якістю державного управління і більше, ніж було до повномасштабної війни) до 42-45% з одночасним скороченням соціальних виплат до 11% від ВВП (стільки зараз витрачається лише на виплату пенсій) або навіть менше, що є нереальним.
Приклади економік, що демонструють річне зростання щонайменше на 3% за податкового навантаження, можна знайти переважно у Скандинавських країнах, які славляться своїми зразковими інститутами, визнаними найкращими у світі. Тридцять років тому, коли у Світовому банку працювали згадані спеціалісти, було встановлено важливу закономірність: країни з високим рівнем держуправління здатні витримувати високі податки. Більш того, існує безліч досліджень, які підтверджують негативний вплив податків на економічне зростання, принаймні після досягнення певного рівня (близько 30% ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет). В Україні до початку великої війни цей показник перевищував зазначену межу на третину і більше.
Отже, якщо чесно врахувати вплив пропонованого підвищення податків на темпи економічного зростання, то, напевно, виявиться, що вони у результаті обнуляться, якщо не підуть у мінус. Відповідно, модель, найімовірніше, розвалиться, а проблема з виплатою боргу лише поглибиться. Зокрема, прогноз ґрунтується на припущеннях про те, що в Україну повернуться від 1,9 до 3,1 мільйона мігрантів (тобто практично всі, хто виїхав саме через війну) і масово надходитимуть іноземні капітали. Але як це узгоджується з пропозицією встановити один із найвищих у світі рівнів оподаткування за умови якості інститутів суттєво нижче середньої (а їх неможливо швидко покращити)?
Це свідчить про те, що завдання погашення боргу, описане в дослідженні, неможливо вирішити тільки власними зусиллями. Аналогічно, як і проблема захисту від ворога, чия економічна потужність в 12 разів перевищує нашу, а військові витрати приблизно дорівнюють нашому ВВП без урахування міжнародної допомоги. Звісно, всім хотілося б, щоб Україна стала фінансово незалежною, але це можливо лише за умови суттєвих змін на півночі та сході, або ж через багато років — внаслідок "економічного дива". Однією з умов такого дива є, зокрема, зниження податків. У довгостроковій перспективі кредиторам вигідніше зменшити тиск на Україну зараз, незважаючи на можливу політичну непопулярність цього кроку у їхніх країнах, щоб в результаті отримати стабільну і самодостатню економіку з великим споживчим ринком, здатну виконувати зобов'язання за боргами.
Трохи заспокоює те, що автори залишили поза увагою, принаймні, два важливих аспекти, які значно зменшують напруженість ситуації з боргом. Можливо, якщо ці моменти будуть враховані, результати моделювання і, відповідно, рекомендації виглядатимуть зовсім інакше.
По-перше, справжній борг приблизно на 25% менший за номінальний, оскільки ERA та частина позики в розмірі 90 млрд євро, яка ще не була виділена, не потребують повернення з українського бюджету: їх фінансування забезпечується доходами від заморожених російських активів або ж вони підлягають виплаті лише за рахунок можливих репарацій. Крім того, низка менших кредитів була надана на фактично безповоротній основі.
По-друге, борг сам по собі не є перешкодою для економічного розвитку, а скоріше через те бюджетне навантаження, яке виникає внаслідок його обслуговування, а також пов'язані з цим податкові зобов'язання. Однак, у випадку України, наші міжнародні партнери надавали фінансування під дуже вигідні відсоткові ставки та з тривалими пільговими періодами, що робить зовнішній борг достатньо помірним для бюджету. Основне навантаження лягає на виплати за внутрішнім боргом, з яких понад дві третини знову повертаються до бюджету у вигляді прибуткових перерахувань від Національного банку України (близько третини облігацій внутрішньої державної позики) та державних банків (більше половини). Більш того, за сприятливих умов цю частину можна перекредитувати під нижчі відсотки або перевести в зовнішній борг, сподіваючись на часткове списання з боку кредиторів, як це неодноразово робила Польща на початку 1990-х років.
Способи, які автори пропонують для підвищення податків, виглядають абсолютно відірваними від реальності. Зокрема, прогресивний податок на доходи фізичних осіб — це стара "граблі", на які Україна вже наступала двічі, і від яких знову відмовилися, адже вони не виправдали себе. Також згадується фактичне скасування спрощеної системи оподаткування (ССО), яке автори безпідставно називають "детінізацією", сподіваючись отримати 3-5% додаткових надходжень до ВВП. Навіть якщо вся легальна мікробізнесова сфера почне сплачувати податки за загальною системою, це навряд чи дасть більше ніж 2% від ВВП замість поточних 1%. Реально ж можна очікувати, що бізнес реагуватиме так само, як на "реформу" Азарова: частина знову піде в тінь, і в результаті бюджет може не отримати жодних додаткових надходжень.
Третя помилка: використання "пріоритетних економічних секторів" як рушійної сили для зростання.
Третя помилка полягає у підтримці "пріоритетних секторів" як основи для економічного зростання. Світовий банк вже мав негативний досвід у цій сфері, підтримуючи індустріальну політику в країнах Латинської Америки та інших регіонах. Це призвело до боргової кризи 1980-х років і виникнення "Вашингтонського консенсусу" як наслідку тих подій. Нажаль, нове покоління, здається, не враховує ці уроки. Водночас, можна погодитися з думкою про важливість відкриття можливостей для експорту у тих секторах, які автори вважають найбільш перспективними. Але абсолютно неприпустимо підтримувати протекціоністські тенденції нашого уряду та використовувати кошти платників податків для стимулювання "вітчизняних виробників" у будь-яких формах — це те, за що міжнародні кредитори заплатили дорого у 60-70-х роках минулого століття. Крім того, в дослідженні відсутні будь-які фінансові оцінки, що є великим упущенням: саме ці витрати можна було б безболісно скоротити для економії бюджетних ресурсів.
Цьому є альтернатива. Україна, ймовірно, може створити своє "економічне диво", як вже створила "військово-інноваційне", але для цього потрібно створити для економіки, насамперед для інноваційного сектора (не тільки ІТ), сприятливі безпекові, інституційні та податкові умови.
По-перше, необхідно вирішити питання безпеки. Якщо наші партнери рішуче відкидають можливість "значних потрясінь" на території Росії, то їм, так само як і нам, доведеться мати справу з Росією, яка прагне до величі. Це означає, що для забезпечення стабільності України їм слід буде інвестувати в підтримку великої професійної армії "коаліції охочих" — навіть якщо вона не буде повністю українською, то, принаймні, значною мірою. Ці витрати не будуть просто "допомогою Україні з метою зниження податків", а стануть інвестиціями у їхню власну безпеку.
Усі реформи слід зосередити не на формальному узгодженні з ЄС, а на створенні умов для суттєвого покращення інституцій, зокрема на забезпеченні верховенства права, як зазначено в аналітичному звіті "CASE Україна". Для ефективної реалізації європейських норм важливо, щоб вони базувалися на добре закріплених "європейських принципах". Інакше ситуація може повторити досвід із загальною податковою системою, яка також була запозичена з "найкращих європейських практик". Тому спочатку треба впроваджувати принципи, а вже потім переходити до норм, особливо в тих випадках, коли вони створюють простір для дискреційних рішень. Такі норми (зокрема податкові) варто відкласти не лише до моменту вступу в Євросоюз, а й на триваліший період з переходом. Це має стати ключовим аргументом українських переговорників. У сфері оподаткування, включаючи детінізацію, необхідні реформи разом із фіскально-відповідальним зниженням податків детально описані в Дорожній карті Економічної експертної платформи.
Нарешті, застаріла галузева політика повинна поступитися місцем політиці, спрямованій на підвищення конкурентоспроможності. У дослідженні вірно підкреслено, що нинішні конкурентні переваги України в інноваційній сфері (яка є єдиним можливим рушієм розвитку в умовах постіндустріальної епохи) значною мірою базуються на наслідках асиметричного розвитку, що відбувався в період СРСР, і ця спадщина невпинно зникає. Саме в цьому контексті важлива активна участь держави. Проте найголовніше – не вносити зміни до спрощеної системи оподаткування, оскільки вона залишається єдиним елементом політики конкурентоспроможності, який має однакове значення для всіх галузей інновацій, а не тільки для ІТ-сектора.
Зрозуміло, що всього цього буде важко досягти, але принаймні цей шлях веде до привабливого майбутнього -- на відміну від описаного у дослідженні.
#
