"Турецький палац" і "міністерство підривної діяльності". Відповідь на "антиумєрівські статті".

На початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну я виїхав до Туреччини. Моїм завданням від української влади було забезпечити термінове постачання в Україну турецького озброєння, насамперед славнозвісних безпілотників "Байрактар", та пояснити турецьким медіа суть кривавої війни.

Наша перша зустріч відбулася з президентом концерну "Байкар" Халюком Байрактаром. Ми з командою передали йому список, що містив близько 20-30 позицій необхідного озброєння. Халюк Бей, не гаючи часу, сів за телефон і почав дзвонити до різних депо та відомств, щоб дізнатися, скільки з цих видів озброєння вони можуть терміново надати для продажу.

Мені чітко запам'яталася розмова між ним і його заступником. Халюк Бей запитує про кількість "Байрактарів", які можна поставити в Україну. Президент концерну називає певну цифру, на що той відповідає, що цього недостатньо. Він просить заступника зв'язатися з Міноборони, щоб вони надали наявні "Байрактари" зі своїх запасів, обіцяючи незабаром компенсувати цю кількість. Заступник відповідає:

До речі, українська сторона ще не завершила оплату за попередні поставки.

- Виконуйте вказівки, які вам дають. Фінансові питання вирішимо пізніше. Зараз важливо, щоб люди не страждали, - відповідає Халюк Бей з роздратуванням.

І ось я уявляю, яке на нього, до речі, двічі нагородженого Україною орденом "За заслуги", справить враження публікація в українській пресі матеріалу ""Міністерство саботажу" Умєрова", де пояснюється, що в нас у Міністерстві оборони все так погано, тому що там засіли типи на чолі з міністром оборони, які мають тісні зв'язки з ворожою для нас Туреччиною. І було б дуже дивно, якби цією та подібною публікаціями одразу ж не скористалася у своїх цілях російська пропаганда.

У такі хвилини не можеш не задуматися: чи це всього лише недогляд творців, чи, можливо, має місце певне замовлення?

Мова зовсім не про те, щоб ігнорувати порушення та зловживання, якщо вони мають місце в оборонному секторі. На самісінькому ділі, це навіть протилежно, адже зловживання в умовах війни можуть призвести до загибелі багатьох наших солдатів. Проте для розслідування таких випадків існує безліч відповідних органів, а також сам президент країни, до яких можна звернутися безпосередньо з власними думками та підозрами, а не через засоби масової інформації.

Ще одним неприємним моментом у публікації стало використання фрази "турецький двір". З тексту виглядає так, буцімто кримські татари, цілком імовірно, впроваджені у владні структури України ворожою Туреччиною, займаються шкідництвом у тилу України.

Не лише я, а й багато наших співгромадян в окупованому Криму відчули обурення від цієї цитати. Вони були свідками серії публікацій, які намагалися зганьбити міністра Рустема Умєрова та його радників, що належать до кримськотатарського народу.

Щось подібне я відчував під час правління Віктора Януковича. В Криму основною силою, яка виступала проти його режиму, були кримські татари та Меджліс, який я очолював. Напередодні парламентських виборів 2012 року Янукович прямо сказав мені: "Я можу створити вам чимало проблем, адже в мене є для цього значно більше ресурсів..."

Тоді я не надав великого значення його погрозам. Мовляв, живемо, в демократичній країні, і спробуй тільки-но влаштувати якусь пакість, побачиш таку реакцію, яка слабкою тобі не здасться.

Вже пізніше з'ясувалося, що Янукович дав розпорядження СБУ будь-якими засобами підшукати проти мене компромат або підставу для арешту. Там почалася гарячкова робота, але завершити її до втечі самого Януковича з України на початку 2014 року вони не встигли.

Оскільки майже все керівництво Управління СБУ в Криму, а також 87% співробітників кримської Служби безпеки виявилися зрадниками, які перейшли на бік ФСБ Росії, вони намагалися використати свої досягнення вже після анексії Криму.

На початку квітня 2016 року, у період, коли окупаційна влада ухвалила рішення про заборону діяльності Меджлісу кримськотатарського народу, у багатьох російських медіа та інтернет-ресурсах з'явилися матеріали, що посилалися на обсяги фінансової допомоги Туреччини кримським татарам. Зокрема, йшлося про приблизно 2,5 мільйона доларів, виділених на реставрацію "Зинджирли Медресе" в Бахчисараї, а також близько 1 мільйона доларів, витрачених на організацію всесвітнього конгресу кримських татар у Анкарі в серпні 2015 року. У світлі цих фактів, а також моїх зустрічей із різними політичними діячами Туреччини, з'явилися підозри про мою можливу співпрацю з турецькою розвідкою.

Я знайшов близько ста публікацій на російських та деяких проросійських українських сайтах з заголовками на зразок "СБУ звинуватила Джемілєва в шпигунстві на користь Туреччини та сепаратизмі", "Україна оголосила Джемілєва турецьким шпигуном", "Кримський меджліс - агентура Туреччини" та подібними.

Зараз я помічаю дуже схожі наративи в різних публікаціях проти Умєрова. Бо навіщо ж тоді авторам матеріалів перераховувати, коли і з якими турецькими фірмами співпрацював міністр і які в нього були турецькі бізнес-партнери.

Мені важко судити про успіхи або невдачі нинішнього міністра оборони Умєрова. Та, за даними ЗМІ, з його приходом на посаду оборонне відомство очищується від корупційних схем. Суттєво зросло виробництво власного озброєння, зокрема для цього залучають й іноземних інвесторів. А виробництво вітчизняних дронів збільшилося в десятки разів.

В публікаціях проти Рустема Умєрова наголошується, що "нехороші радники" з-поміж кримських татар мало того що мали бізнес у Туреччині та ще й в окупованому Криму, можливо, отримували російські паспорти. Ну а те, що ФСБ зараз на них веде полювання і, якщо вони з'являться в Криму, то одразу ж їх заарештують або просто вивезуть кудись і вб'ють, як це часто там практикується, для авторів матеріалів подібна "дрібничка" абсолютно не має значення.

Що стосується кадрових призначень у Міністерстві оборони, то більшість з них здійснюються лише після ретельного проходження перевірок у відповідних структурах. Якщо виникають підозри щодо можливого співробітництва з противником, ініціюється відповідне розслідування.

Одна річ, якщо хтось, проживаючи у вільній частині України, раптом заради свого бізнесу або ще з якихось міркувань отримує паспорт країни, яка на нас напала, то, зрозуміло, є підстави для розслідування або щонайменше для недовіри до цієї людини. Зовсім інша - коли примушують взяти російський паспорт в окупованій частині України.

У Криму, якщо ви не бажаєте отримувати російський паспорт, доведеться звертатися до загарбників з проханням про отримання "дозволу на проживання" на власній землі. Навіть якщо окупанти погодяться видати цю "дозволу", вона буде дійсна лише протягом 90 днів. Після цього вам знадобиться залишити Крим і знову повернутися, щоб знову подати заявку на отримання "дозволу" на наступні 90 днів.

Чи отримають такі звернення позитивний результат, залишається під великим знаком питання. Існує ймовірність, що людям можуть просто відмовити з вигаданої причини, або ж, що ще частіше трапляється, знайдуть підставу для затримання. Це особливо ймовірно, якщо особа колись висловилася чи залишила коментар у соціальних мережах, наприклад, на Фейсбуці, який міг бути критичним щодо окупантів, Росії, Путіна або його оточення. Також можуть враховувати наявність контактів із представниками забороненого в Росії Меджлісу та подібні факти.

Особа без російського паспорта стикається з численними труднощами: вона не зможе знайти роботу, навчати своїх дітей навіть у початковій школі, оформити нерухомість, отримати пенсію чи звернутися по медичну допомогу. В лікарнях спочатку вимагають пред'явити паспорт, і лише потім запитують: "Які у вас проблеми?"

Отже, перед людьми постає непроста дилема: або ж отримати паспорт окупаційної влади, або залишити півострів, чого саме й прагнуть агресори стосовно кримських татар. Я знаю кілька осіб, які, не в змозі змиритися з цим, все ще проживають у Криму, але досі не отримали російський паспорт. Вони намагаються, наскільки це можливо, уникати виходу з дому, адже навіть найменша прогулянка може призвести до затримання міліціонером через відсутність "дозволу на проживання". Наслідки можуть бути серйозними – від депортації до інших неприємних ситуацій, про які вже згадувалося.

Автори публікацій, що критикують антимірову позицію, з задоволенням вказують на те, що деякі мешканці Криму, які нині живуть у вільній частині України, колись отримали російські паспорти. Вони, напевно, вважають, що всі кримські татари повинні були б залишити свою рідну землю на радість загарбникам. Але в такому разі окупанти могли б нарешті вільно дихати. Проте кримські татари не мають наміру надавати окупантам таку можливість.

Окрім цього, слід зазначити, що в разі, якщо особи не подавали заяву на добровільний вихід з українського громадянства, паспорти, які їм були нав'язані окупаційними силами, не мають жодної юридичної сили. Це означає, що такі особи продовжують залишатися повноправними громадянами України без жодних правових обмежень.

Автори матеріалів, напевно, не здогадуються, що самі підіграють пропагандистським прагненням окупанта, який нав'язує громадянам України на окупованих територіях свої паспорти (причому процедура відмови від них доволі забюрократизована і практично нездійсненна за поточних умов).

Хоча Туреччина з певних причин не завжди відкрито демонструє всю свою підтримку Україні, однак відомо, що країна використовує кожну можливість для цього. Це підтверджується регулярними заявами Міністерства закордонних справ Туреччини, виступами турецьких депутатів у парламенті, а також на міжнародних майданчиках, таких як ПАРЄ, ПА НАТО та численних конференціях. Президент Ердоган не раз підкреслював важливість невизнання російської окупації українських територій на всіх чотирьох самітах "Кримської платформи" і в своїх виступах на Генеральній асамблеї ООН, закликаючи до повернення цих територій Україні.

Туреччина заблокувала проходження російських військових кораблів через протоки Босфор і Дарданелли, що суттєво зменшило морський обстріл нашої території з боку Росії. Країна також регулярно обмежує доступ до цих проток для російських торгових суден, якщо отримує переконливі дані про транспортування ними зерна, викраденого з окупованих земель.

Ключову роль у запуску та експлуатації "зернового коридору" відіграла Туреччина, а особливо її президент. Завдяки цьому, незважаючи на те, що Росія зухвало перетворила Чорне море на майже своє приватне водоймище, вдалося не лише реалізувати десятки мільйонів тонн зерна та поповнити державну скарбницю на кілька мільярдів доларів, але й уникнути глобальної продовольчої кризи, що загрожувала світу через дії Росії.

Тут будують кораблі для нашого військово-морського флоту, зокрема вже спущено на воду два фрегати "Іван Мазепа" та "Іван Виговський". Після багатьох років скрупульозної роботи нарешті підписано угоду про вільну торгівлю між нашими країнами.

Турецькі будівельні фірми, незважаючи на воєнні виклики та загрози ракетних атак з боку Росії, активно залучені в процес відновлення інфраструктури України, займаючись зведенням мостів і доріг.

Зрозуміло, що ми хотіли б від нашого сусіда ще більшого. Наприклад, щоб вони приєдналися до міжнародних санкцій проти країни-агресора. Але кожна країна, як і Україна, незалежно від своїх симпатій чи антипатій, насамперед керується своїми національними інтересами.

Цю тему я піднімав неодноразово, практично з перших днів анексії Криму, у розмовах з Ердоганом та його найближчим оточенням.

У 2014 році Туреччина отримувала близько 60% свого природного газу з Росії, як для промислових потреб, так і для забезпечення населення. Хоча зараз ця залежність значно зменшилася, припинення постачання російського газу виявиться для країни катастрофічним кроком. Особливо це загострює ситуацію, оскільки Туреччина не є членом Європейського Союзу, звідки могла б отримати економічну допомогу у критичні моменти.

Крім газу там ще дуже багато інших чинників (туризм, експорт турецької сільськогосподарської продукції тощо), що пов'язують економіки двох країн. І ще помічено таку закономірність: щойно ускладнюються відносини Туреччини з Росією, то дуже скоро частішають терористичні акції з боку курдських, лівацьких та різних інших покірних Росії угруповань і організацій.

Зрозуміло, нас непокоїть те, що Ердоган має зустрічі з військовим злочинцем, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд, і навіть вживає термін "друг" щодо нього.

Мене турбує, що план мирного врегулювання, запропонований Ердоганом, не включає термінового виведення російських військ з анексованих земель, не передбачає відшкодування матеріальних збитків, завданих нашій країні, а також не передбачає притягнення до відповідальності всіх військових злочинців, включаючи Путіна. Проте, у цих питаннях, на мою думку, слід уникати радикальних висновків.

Близько двох місяців тому, 25 жовтня цього року, я мав нагоду зустрітися з міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом на виставці "Експо-24" в Стамбулі. Він тільки-но повернувся з Казані разом із Ердоганом, де брали участь у конференції "Брікс". Я запитав його: "Ну і як? Напевно, тиснули руку тому злочинцеві та обмінювалися люб’язностями?"

Він каже: "Не зовсім розумію вас, Мустафа Бей. Ви постійно звертаєтеся до нас з проханнями скористатися нашими контактами з росіянами, щоб допомогти в звільненні ваших політв'язнів, маріупольців, 'азовців', а також сприяти обміну військовими. Ми намагаємося робити все можливе, іноді це приносить результати. Але як, на вашу думку, це можливо, якщо ми не будемо йти на контакт?".

Досить кумедно читати в цих "антиумєрівських публікаціях" твердження про те, що близькість міністра Умєрова до Туреччини, його часті візити до цієї країни підривають довіру до України нашого основного союзника, тобто США, оскільки відносини США з Туреччиною в деяких питаннях доволі напружені, та є підстави вважати, що через Туреччину можуть проходити до країн "БРІКС", зокрема до Росії й Китаю, важливі західні технології.

Рустем Умєров дуже часто зустрічається з міністром оборони США Ллойдом Остіном, передзвонюється з ним майже щотижня, а іноді й частіше. У нього досить тісні контакти і в держдепартаменті США, і з іншими високопоставленими особами в Америці, зокрема з високопоставленими людьми з оточення новообраного президента Дональда Трампа, з якими знайомий ще відтоді, коли він навчався в США.

Якщо б вони дійсно переживали через зв'язки з Туреччиною, то могли б безпосередньо висловити свої занепокоєння Умєрову, але навряд чи ділилися б ним з тими, хто створює ці матеріали.