Роман Пацовський – кандидат наук у галузі історії, експерт з музейної справи та охорони пам'яток, а також професіонал у сфері музейного управління.
Українські музеї потребують не тільки фінансової підтримки, але й сучасної системи управління, розширеної автономії та фокусу на суспільних досягненнях.
Коли директорів музеїв запитують про їхні виклики, вони майже завжди вказують на брак фінансування. Це дійсно так. Але це не єдина проблема.
Якщо уважно подивитися на європейський досвід, виникає незручне питання. Чому музеї, які ще двадцять-тридцять років тому мали не кращі стартові умови, сьогодні стали драйверами розвитку міст, туристичними магнітами та впливовими культурними інституціями?
Відповідь не зводиться до грошей. Вона починається з системи управління. Ми досі керуємо музеями за правилами середини минулого століття. Українська музейна система історично будувалася як система збереження. Головним її завданням було обліковувати, охороняти, реставрувати та звітувати. І у цьому немає нічого поганого. Погано інше.
Світ зазнав значних змін, і ми вже перебуваємо у середині ХХІ століття, але управлінські системи залишилися незмінними. Сучасний музей не може бути лише сховищем культурних цінностей. Він повинен перетворитися на освітній центр, привабливий туристичний об'єкт, платформу для суспільного діалогу, а також співпрацювати з освітніми та науковими установами, стаючи частиною креативної економіки. Основна функція музеїв минулого тепер є лише однією з багатьох ролей, які виконує сучасний музей.
Однак для реалізації таких перетворень необхідно впровадити нові принципи управління.
Ми звертаємо увагу на те, що не є справжнім пріоритетом. У багатьох українських музеях досі оцінка ефективності базується на кількості організованих подій, оформлених документів і кількості відвідувачів. Хоча ці аспекти мають своє значення, вони лише відображають процеси зберігання і не відображають суттєве.
* Чи став музей важливішим для громади?
* Чи збільшився туристичний потік?
* Чи допоміг місцевому бізнесу?
* Чи залучив грантові та наукові програми?
* Чи став майданчиком для освіти?
* Чи налагодив нові співпраці?
Саме ці показники все частіше застосовують у країнах Європейського Союзу. У цих країнах музеї розглядаються не лише як культурні установи, а й як інвестиції в суспільство. Європа не просто підтримує музеї, а інвестує у досягнення їхнього впливу.
І це принципова різниця. OECD та ICOM пропонують оцінювати музеї за тим, який вплив вони створюють на розвиток територій. Не скільки вони витратили, а що змінилося завдяки їхній роботі.
Отже, в сучасній Європі музей виконує набагато більше функцій, ніж просто збереження колекцій. Він бере на себе відповідальність за освітні програми, розвиток туризму, соціальну інтеграцію, міжнародні ініціативи, покращення міського простору та підтримку місцевої економіки. Це абсолютно новий підхід до управління.
Головною проблемою українських музеїв є брак управлінської автономії, стратегічного бачення та професійних навичок у керівників установ.
Ми звикли говорити про дефіцит фінансування. Але майже не говоримо про інший дефіцит.
Брак професійних навичок та відсутність управлінської незалежності.
Директор музею несе відповідальність за безліч аспектів: від управління фондами і підтримки будівлі до керівництва колективом, проведення перевірок і ведення документації.
Проте, у багатьох випадках він майже не в змозі: впливати на кадрові рішення, оперативно змінювати організаційну структуру, формувати ефективну професійну команду, генерувати доходи та гнучко їх використовувати, а також швидко впроваджувати нові ініціативи.
Насправді, він несе відповідальність за результат, хоча часто йому бракує необхідних інструментів та іноді навіть професійних навичок для його досягнення.
Приклад Польщі демонструє, що успіх полягає не тільки в фінансових ресурсах. Часто можна почути, що Польща досягла успіху завдяки фінансам, отриманим від Європейського Союзу. Це дійсно так, але це лише частина картини. Кошти стали інвестицією в розвиток країни.
Реформа управлінських процесів стала ключем до досягнення цього результату.
Польські музеї перетворилися на сучасні інституції XXI століття: вони здобули більшу автономію, навчилися взаємодіяти з місцевими громадами, почали активно залучати фінансування через гранти, формувати партнерства та інтегруватися в міські стратегії розвитку.
Саме тому вкладені кошти почали працювати. Без зміни моделі управління навіть великі бюджети не гарантують розвитку.
Найважливішим ресурсом музею є не його експонати. Це може здаватися дивним, але справжньою цінністю сучасного музею є довіра відвідувачів і висококваліфікований колектив.
Саме вони змушують людину прийти, повернутися, порадити музей іншим, стати волонтером, зробити пожертву, купити квиток, підтримати новий проєкт.
Колекції можуть мати свою неповторність. Проте, якщо музей не знає, як взаємодіяти з відвідувачами, ці експонати залишаються лише об'єктами в запасниках.
Після війни Україна буде відновлювати музеї. Це безсумнівно.
Але що саме планується відновити? Архітектурні споруди? Або ж організації та установи?
Якщо ми інвестуємо мільярди гривень у ремонти, але не змінимо підходи до управління, то через кілька років знову стикнемося з проблемами нестачі фінансів та неефективністю роботи музеїв. Натомість, якщо спочатку проведемо реформу управлінської системи, кожна вкладана гривня буде працювати набагато ефективніше як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі.
Отже, основне питання, яке постає сьогодні, формулюється інакше: яку суму фінансування потребують музеї?
Іншими словами: Яку концепцію музею ми прагнемо реалізувати для України в XXI столітті?
Відповідь на це запитання має значно більший вплив, ніж просто величина чергової бюджетної програми. Адже фінансові ресурси можуть сприяти створенню нової експозиції, тоді як сучасна професійна система управління може дати друге життя музею.
#туризм #Українська гривня #Європа #Економіка #Україна #Дефіцит #Інвестиції #Бізнес #Польща #Гроші #Стратегія #Модель #Світ #Діалог #ОЕСР #Кандидат наук #Ремонт #Музей #Логічно #Європейський Союз #Автономія #Міжнародна рада музеїв #Музеєзнавство
