Поки на європейських просторах тривають масові протести молоді, це чудова можливість звернути увагу на революційні події, які відбувалися в історії.
Цієї осені ми відзначаємо 70-річчя угорського повстання – однієї з найзначніших та найемоційніших подій в епосі Холодної війни.
З 23 жовтня по 11 листопада 1956 року жителі Будапешта встигли побачити чимало. Спершу - мирну студентську демонстрацію, стрілянину агентів держбезпеки по мітингувальниках та переростання ненасильницького антисталіністського протесту у вуличні бої.
Наступним етапом стали створення нового уряду під керівництвом Імре Надя, виведення радянських військ із столиці, фактичний розвал комуністичної системи та оголошення про вихід Угорщини з Варшавського договору.
І, зрештою, жорстоку каральну акцію "Вихор", внаслідок якої крихка угорська свобода була знищена під гусеницями іноземних танків.
Здавалося б, країна з таким історичним бекграундом мала стати найрішучішою та найпослідовнішою союзницею Києва після 24.02.2022.
Чи може спогад про російські танки, які зрівнювали вулиці Будапешта, не надихнути нас підтримати українців, які у XXI столітті знищують ці самі танки?
Проте, як виявилося, ситуація була зовсім іншою.
Угорщина нещодавно звільнилася від явно прорахованого прокремлівського прем'єра Віктора Орбана, але все ще залишається провідним імпортером російських енергоносіїв серед країн ЄС та відмовляється долучатися до колективного фінансування військових потреб України.
Проте, це не єдиний випадок, коли наслідки історії Холодної війни створюють непередбачувані ситуації. Спогади про вторгнення радянських військ у Чехословаччину не стають перешкодою для зростання популярності таких політиків, як Роберт Фіцо та Томіо Окамура.
Спогади про розділену Німеччину та Берлінську стіну не заважають зростанню популярності партії AfD, яка виступає з проросійськими заявами. Так само, як пам'ять про Гаррі Трумена та Рональда Рейгана не стримує теперішнього президента США Дональда Трампа та його команду у прагненні налагодити вигідні зв'язки з Москвою.
На перший погляд, все це виглядає як парадокс. Однак, якщо придивитися уважніше, можна побачити, що будь-яку віху Холодної війни можна аналізувати через призму різних морально-етичних систем.
Існує певна логіка у конфлікті, коли протистояння західного демократичного світу кремлівській імперії зла набуває великого значення. Це війна з комунізмом, що розгорталася в різних куточках світу: від В'єтнаму до Афганістану.
Існує певна логіка в співіснуванні, коли західний світ прагне знайти спільну мову з комуністичною імперією, яка неодноразово проявляла агресію. Це прагнення зумовлене бажанням уникнути глобального ядерного конфлікту та взаємного знищення.
Існує сенс у боротьбі, коли цінуються зусилля пригноблених народів, які прагнуть звільнитися від кремлівського гніту. Навіть якщо ці зусилля виявляються безрезультатними на практиці.
Існує концепція виживання, що підкреслює важливість адаптації пригнічених народів до обставин, які вони не в змозі змінити. Зокрема, це стосується їх тривалого існування під впливом Кремля.
Яскравим прикладом цієї різниці в підходах є Угорське повстання, яке відбулося сімдесят років тому.
У парадигмі протистояння тодішній американський президент Дуайт Ейзенхауер виглядає безпринципним і малодушним негідником - таким собі Трампом 1950-х.
Публічно розмірковуючи над темами "відкидання комунізму" та "освобождення поневолених народів", він рішуче відмовився надати підтримку повстанській Угорщині. Угорці, слухаючи радіопередачі "Вільної Європи", сподівалися на прибуття американських військ будь-якої миті, в той час як Білий дім передавав Кремлю сигнали про свою відмову від втручання.
Під час запеклих вуличних сутичок в угорській столиці ЦРУ двічі виступало з пропозицією скинути з літаків гуманітарну допомогу та зброю для повстанців, але Ейзенхауер щоразу відхиляв цю ініціативу. Лише через три роки після придушення революції він особисто зустрічався з Микитою Хрущовим у своїй заміській резиденції Кемп-Девід, де потискував руку людині, відповідальній за насильство в Будапешті.
Проте в контексті співіснування Ейзенхауер постає як розумний і відповідальний політик. Він був обґрунтовано стурбований тим, що будь-яка активність Вашингтона щодо угорських подій може дестабілізувати крихкий баланс сил, викликати пряме протистояння між НАТО та СРСР і спровокувати глобальний конфлікт, відомий як Третя світова війна.
З точки зору американського керівництва, було б безглуздо й ризиковано ставити на карту ядерний апокаліпсис заради сумнівної можливості підтримати угорських повстанців. Як зазначив сам Ейзенхауер, "знищення Угорщини в разі, якщо вона перетвориться на поле запеклих боїв, зовсім не означало б надання їй допомоги".
У контексті боротьби, повстання 1956 року постає як символ національної гордості та визначне досягнення для волелюбного угорського народу. Які ще радянські сателіти в середині ХХ століття змогли хоча б на короткий час скинути комуністичну диктатуру, захопити столичну партійну будівлю та організувати справжнє полювання на співробітників державної безпеки, яких можна було впізнати за їх характерним жовтим взуттям?
Вражає мужність і рішучість угорців, які піднялися на протест. У той же час, багаторічний генеральний секретар Янош Кадар, що прийшов до влади завдяки радянському втручанню, виглядає як зрадник нації, якому не виправдати своїх дій.
Однак у парадигмі виживання антикомуністичне повстання 1956-го видається не так героїчною, як трагічною сторінкою угорської історії. Стає очевидно, що при колосальній нерівності сил воно було приречене на невдачу.
Спочатку сподівання повстанців на підтримку колективного Заходу виявилися ілюзією та безпідставними. У таких умовах постать Яноша Кадра почала виглядати менш негативно. За роки його правління він суттєво покращив умови життя своїх співгромадян: здійснив лібералізацію угорської економіки, зменшив рівень цензури та спростив процедури виїзду за кордон. Угорщина в 1960-1970-х роках стала відомою як "найвеселіший бардак соцтабору". Можливо, досягти більшого, залишаючися в межах московського впливу, було просто неможливо.
Після 24 лютого 2022 року в Україні панує атмосфера протистояння та боротьби. Усі сучасні та історичні події аналізуються крізь призму цієї логіки, що є цілком зрозумілим для держави, яка переживає війну.
Проте на п'ятому році масштабного конфлікту нам важко прийняти, що багато людей за межами нашої країни продовжують розглядати ситуацію лише через призму співіснування та виживання.
Схожі погляди можуть бути досить поширеними навіть у тих державах, які в XX столітті зазнали наслідків агресивної експансії з боку Кремля. Згадування про російські танки, що знищили угорське повстання 1956 року, іноді спонукає людей не до боротьби з Москвою, а до пошуку шляхів для компромісу з нею.
#
