Багато хто з президентів США мав власну зовнішньополітичну доктрину. Причому доктрина деяких з них визначала зовнішньополітичний курс держави на десятиліття вперед, наприклад зовнішньополітична доктрина президента Гаррі Трумена.
Доктрина Трумена заклала підвалини зовнішньої політики США в період холодної війни, що дало можливість врешті-решт перемогти СРСР і звільнити Східну Європу.
Можливо, ми стаємо свідками початку нової ери, яку в майбутньому можуть охрестити епохою Трампа. Сучасний світовий порядок перебуває на перехресті, і рішення та політичні кроки одного президента здатні суттєво вплинути на глобальну архітектуру на наступні десятиліття.
Внаслідок цього постає чимало суттєвих питань.
Наприклад, можна розглянути такі питання: якою може бути зовнішньополітична стратегія Трампа? Чи буде його зовнішня політика відрізнятися від курсу, який він обирав під час першого терміну президентства? Як зовнішньополітична доктрина Трампа узгоджується з загальною стратегією Сполучених Штатів?
І, що нас турбує найбільше, яке місце займатиме Україна в зовнішній політиці Трампа?
Почнемо з того, що ця стратегія, на думку деяких американських аналітиків, полягає в тому, щоб зберегти політичне, економічне, технологічне і військове лідерство (гегемонію) у світовій системі і одночасно не дати своєму основному конкуренту, яким є Китай, стати спочатку регіональним гегемоном, а потім кинути виклик лідерству США у світі.
Досягти цього можна шляхом стримування КНР у таких сферах, як політика, економіка, високі технології, а також за допомогою формування довкола Китаю коаліції держав, які зацікавлені у тому, щоб зберегти свою політичну і економічну незалежність від нього.
XXI століття є, по суті, століттям конкуренції між США та КНР за лідерство у світовій системі, і основним питанням цієї конкуренції є те, чи переросте вона у глобальний збройний, можливо, навіть ядерний конфлікт.
Історичні факти свідчать, що в минулому зміна світового гегемона нерідко відбувалася через військові конфлікти. У рамках теорії міжнародних відносин часто згадується концепція "пастки Фукідіда", яка описує ситуацію, коли позиції домінуючої держави підриваються амбіціями держави-претендента, що значно підвищує ризик збройного зіткнення між ними за контроль над гегемониєю.
Серед експертів у сфері зовнішньої політики США все частіше виникає дискусія про перехід від концепції "ліберальної гегемонії" до моделі "віддаленого балансування". Ця нова стратегія передбачає підтримку рівноваги сил у трьох ключових регіонах для США — Європі, Близькому Сході та Індо-Тихоокеанському регіоні — без значної присутності американських військових у цих зонах.
На думку американських експертів, дистанційне балансування може значно зменшити витрати ресурсів і фінансів для США.
Як зазначає Стівен Волт: "Замість того, щоб переробити світ за образом Америки, віддалене балансування переймається позицією Америки в глобальному балансі сил і зосереджується на тому, щоб завадити іншим державам використовувати свою силу в такий спосіб, який може загрожувати Сполученим Штатам".
Суть віддаленого балансування полягає в тому, що Сполучені Штати здатні застосовувати свою могутність лише у випадках, коли виникає пряма небезпека для їхніх ключових інтересів.
Якою ж була зовнішньополітична тактика Трампа під час його першого терміну на фоні цих подій?
На думку колишнього радника Трампа з питань національної безпеки Джона Болтона, зовнішня політика Трампа була достатньо хаотичною і їй бракувало певної цілісності та послідовності.
Одночасно важко вважати Трампа прихильником ізоляціоністської політики. Швидше, він виступав за односторонній підхід у вирішенні міжнародних проблем, уникаючи залучення таких глобальних організацій, як ООН.
Критики політики Трампа вказували на його нехтування важливістю міжнародних альянсів, які були сформовані Америкою, зокрема на недооцінку значення НАТО, а також на недостатнє застосування "мʼякої сили" США у ролі лідера демократичного світу.
По суті, Трамп вважав США головним провайдером безпеки для країн Європи та інших союзників США і намагався представити це в термінах економіки як своєрідну послугу, за яку треба платити.
На початку свого другого терміну президент Трамп, здавалося б, певною мірою ототожнює себе з президентом Вільямом Мак-Кінлі, чия політика відзначалася протекціоністськими заходами та прагненням до експансії.
Дивовижним чином зовнішня політика Трампа не вписується чітко ані в рамки ізоляціонізму, ані в інтервенціонізму. У своїй реальній діяльності нинішній президент Сполучених Штатів поєднує характеристики обох підходів.
Деякі стверджують, що "транзакційний" підхід Трампа ставить на перший план економічні вигоди, а не геополітичні стратегії. У цьому контексті бізнесмен, який оцінює ситуацію через призму витрат і доходів, опиняється в конфлікті з політиком, чия діяльність зосереджена на максимізації безпеки та боротьбі за вплив.
З точки зору інтересів України це, зокрема, означає, що зовнішньополітичною мовою, зрозумілою для Трампа, є не стільки апеляція до абстрактних цінностей на кшталт цінностей демократії чи прав людини, скільки апеляція до конкретних економічних інтересів і вигід, наприклад, до використання стратегічних ресурсів країни.
Окремі американські аналітики, які вивчають зовнішню політику Трампа, характеризують його світогляд у цій сфері як "консервативний американський націоналізм". Цей підхід акцентує увагу на потужності Сполучених Штатів, патріотизмі та важливості національного суверенітету.
Слоган Трампа "Америка понад усе!" інтерпретується, зокрема, як визнання того, що інші країни, включаючи союзників, часто скористалися допомогою США.
Загалом, зовнішня політика Трампа все більше орієнтується на дистанційоване балансування, що краще узгоджується з його уявленнями та підходами у міжнародних справах.
Які ризики стоять перед Україною в контексті різних тлумачень нового політичного курсу Сполучених Штатів?
По-перше, на думку деяких членів команди Трампа, Україна не становить для США стратегічної цінності, не входить у "безпековий периметр" США, а є питанням європейської безпеки.
Інакше кажучи, прихильники цієї точки зору стверджують, що російська агресія щодо України не є загрозою для безпеки Сполучених Штатів, оскільки їх захищають два океани від будь-яких небезпек на європейському континенті. Тому, на їхню думку, США не зобов'язані нести витрати на ліквідацію цієї загрози.
Оскільки питання України є питанням європейської безпеки, то платити за вирішення цього питання, тобто за захист України, має Європа, а не США.
Згідно з думкою даних теоретиків, обмеженість ресурсів у США ускладнює можливість ведення боротьби на трьох фронтах одночасно: в Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні. Внаслідок цього, країна повинна зосередити свої зусилля на найбільш стратегічно важливому для неї напрямку — протидії Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Проте існує й інша, більш ризикована трактовка віддаленого балансування, яку підтримують у США союзники Кремля.
Згідно з цією інтерпретацією, для США більш важливим, ніж доля України, є стримування Китаю. І тому у цьому протистоянні для США важливо перетягнути на свій бік Росію з її ресурсами, навіть якщо ціною цього стане потрапляння України у сферу впливу РФ.
Цілком очевидно, наскільки небезпечною для України є така інтерпретація, яку просуває в США Кремль через свою агентуру впливу в американському зовнішньополітичному середовищі.
З огляду на це, перед Україною стоїть надважливе завдання, яке полягає в тому, щоб переконливо довести адміністрації Трампа і наближеним до нього експертам з питань зовнішньої політики стратегічну важливість для США України.
Які контраргументи може висунути Київ щодо цієї концепції?
Одним із таких аргументів є теза колишнього радника Трампа з питань безпеки Герберта Макмастера стосовно того, що оскільки Китай і Росія координують свої дії на міжнародній арені, почергово відіграючи ролі то палія, то пожежника в конфліктах повсюди, то "замість розділяти Сі й Путіна, вільний світ має розглядати двох диктаторів як єдине ціле".
Ще одним доводом є те, що невдача Росії стане водночас і поразкою для Китаю.
На думку певних прихильників цього підходу, поразка Кремля відкриває можливість відокремити Москву від Пекіна. З геополітичної перспективи саме сусідній Китай представляє реальну загрозу для Росії, а не віддалені США чи Європейський Союз.
Проте, ймовірно, найрозповсюдженішим аргументом на сьогодні є наступний: невдача Росії в Україні стане суттєвим стримуючим чинником для можливих агресорів, включаючи ті, що діють у Індо-Тихоокеанському регіоні.
В цілому, "прагматичний" підхід до зовнішньої політики Трампа робить можливим обґрунтування того, що Україна є важливим стратегічним активом для США, і відповідно, її інтереси повинні отримувати більше уваги та підтримки.
Виходячи з цього, українська дипломатія і дипломатія наших союзників можуть і повинні знайти креативні способи впливу на зовнішньополітичний світогляд Трампа.
#НАТО #Дональд Трамп #Китай #Європейський Союз #Європа #Росія #Економіка #Україна #Президент (державна посада) #Київ #Москва #Китай (регіон) #Північна та Південна Америка #Московський Кремль #Радянський Союз #Володимир Путін #Конкуренція (економіка) #Організація Об'єднаних Націй #Стратегія #Політика #Близький Схід #Національна безпека #Пекін #Зовнішня політика #Лібералізм #Геополітика #Сполучені Штати #Зовнішня політика Сполучених Штатів Америки #Армія США #Еліта #Міжнародні відносини #Вільям МакКінлі #Ізоляціонізм #Світогляд #Доктрина #Термін повноважень #Гегемонія #Баланс сил (міжнародні відносини) #Доктрина Трумена #Стівен Волт #Фукідід #Гаррі С. Трумен
