Грядущие глобальные перемены

Щонайменше останні 2000 років, принаймні в Європі та в деяких сусідніх із нею регіонах, кожні приблизно 500 років відбувалися радикальні глобальні зміни. Вони не тільки суттєво змінювали політичний ландшафт регіону, а й вносили істотні зміни в соціально-економічний устрій місцевих суспільств, дуже помітно позначалися на їхній економіці та виробничо-технологічному апараті, який у своїй господарській діяльності використовували ці суспільства. І саме в наш час — час, до речі, небаченої досі глобалізації, світ, а разом із ним і наша країна вступили в черговий період цивілізаційного зламу.

Зазвичай плин таких змін ніколи не закінчувався дуже швидко, зміни в житті суспільств жодного разу не відбувалися рівномірно, ніколи процес таких суспільних змін не мав прямолінійного характеру, а головне те, що нікому з тих, кому довелося жити в епоху змін, не вдавалося передбачити, чим і коли це все закінчиться, хоча вони й намагалися це зробити. Тому не будемо намагатися вгадати, коли та чим закінчиться цей черговий період цивілізаційних змін, а спробуємо відмітити ті моменти, які, найімовірніше, спричинятимуть радикальні зміни в житті світової цивілізації, і спробуємо спрогнозувати, що може з цього вийти в більш-менш середньостроковій перспективі.

Ми живемо у світі, який використовує переважно форми суспільного життя, притаманні євроатлантичному регіону. Сам собою цей регіон дуже строкатий, для всіх країн, які до нього належать, немає єдиного центру ухвалення рішень. Вони з великими труднощами виробляють спільну політичну позицію навіть із найважливіших для них питань, але, попри це все, історично-культурна спільність та дуже тісна пов’язаність цих країн дають підстави вважати їх особливим і доволі цілісним географічним, економічним і політичним об’єднанням.

Панування євроатлантичного способу суспільного життя в усіх сучасних країнах планети визначається не тільки тим, що весь світ носить одяг європейського зразка, а також дивиться кінофільми, які зроблені в Голлівуді чи за тамтешніми взірцями. Перш за все євроатлантичне домінування проявляється в тому, що все світове виробництво промислових та сільськогосподарських товарів, весь транспорт та зв’язок, комп’ютери й інформаційні технології побудовані переважно на технологічних стандартах, розроблених та ухвалених у Північній Америці чи Європі; оплата в торгівлі здійснюється відповідно до правил міжбанківських розрахунків та платежів, затверджених Банком міжнародних розрахунків, який розташований у місті Базелі (Швейцарія); національні ринки капіталів сформовані за подобою американських та європейських фондових ринків і відповідно до наявних у євроатлантичному регіоні правил випуску цінних паперів і операцій із ними; інституціональні засади організації ринкових економік усіх країн світу створені за правилами, що відповідають євроатлантичним нормам. Урешті-решт, кожна країна світу намагається якщо не побудувати свою політичну систему відповідно до специфічних вимог ліберально-демократичних цінностей, ухвалених у євроатлантичному регіоні, то принаймні надати політичному ладу у своїх країнах певної схожості з тими формами політичного устрою, які існують у Європі та Північній Америці.

Зрозуміло, що у фундаменті панування євроатлантичного способу суспільного життя перебуває міць євроатлантичних національних економік і переваги великих, ємних і ліквідних ринків Північної Америки та Європи перед ринками інших регіонів світу. Міць будь-якої ринкової економіки перш за все залежить від технологій, які використовують місцеві виробники, розвитку банківської системи й торгівлі, кількості та якості робочої сили, на яку можуть розраховувати місцеві суб’єкти виробництва, кількості місцевих споживачів та рівня їхніх потреб і їхньої платоспроможності. Серед величезної кількості показників і визначень, за допомогою яких зазвичай описують становище конгломерату економік євроатлантичного регіону, суттєву специфіку їхнього сучасного стану відбивають два моменти — це фінансіалізація економік регіону та старіння їхнього населення (і, відповідно до цього, зменшення кількісних характеристик працездатної робочої сили).

Фінансіалізація

В офіційних матеріалах ООН зазвичай використовують дещо політкоректне визначення терміну «фінансіалізація», яке належить Джеральду Епштайну: «Зростальне значення фінансових ринків, фінансових мотивів, фінансових інститутів та фінансових еліт у функціонуванні економіки й інститутів управління нею як на національному, так і на світовому рівні». Взагалі-то з цими словами погодився б навіть Карл Маркс: приблизно це він мав на увазі, коли писав у своєму «Капіталі» про вплив на сучасну йому економіку тодішнього фінансового капіталу. Але в наш час усе стало значно серйозніше, ніж воно було навіть 50 років тому й тим більше в часи Маркса на початку другої половини ХІХ століття.

Зараз фінансіалізація економіки — це перш за все перетворення товарних і сировинних ринків переважно на фінансові ринки, на яких фінансові спекулянти торгують ф’ючерсами, опціонами й іншими похідними фінансовими інструментами, по суті лише частково забезпеченими відповідним товаром. Обсяги торгівлі такими інструментами на ринках багаторазово перевищують обсяги постачань фізичного товару, тому в більшості випадків фінансовим спекулянтам, щоб отримати прибуток, реальне постачання товару не потрібне взагалі. Відповідно, змінилися й принципи ціноутворення стандартизованих промислових та сільськогосподарських товарів, право на які стало предметом спекулятивної біржової та позабіржової торгівлі. Тепер ціни на них визначаються не витратами на їхнє виготовлення, вирощення чи їхній видобуток і не співвідношенням попиту та пропозиції цих товарів, а обсягами кредитних грошей, доступних фінансовим спекулянтам, процентними ставками за такими кредитами, курсом долара США відносно інших основних валют та поточним станом інших фінансово-грошових показників світового фінансового ринку. Зрозуміло, що в цих умовах різко зросла амплітуда коливань та швидкість зміни цін на такі біржові товари, що зробило їхнє виробництво, вирощення або їхній видобуток ще більш ризикованою справою, ніж це було раніше. Відповідно до цього в тих галузях промисловості та сільського господарства, які споживають фінансіалізовані біржові товари (наприклад, нафтопродукти), ризики того, що в будь-яку мить можуть відбутися різкі й непередбачені зміни вартості тих чи інших статей калькуляції собівартості їхнього виробництва, зросли також. У цих умовах конкурентні переваги отримали ті виробничі корпорації, які були цікаві великим фінансовим угрупуванням, були згодні грати за їхніми правилами й тому отримали оперативний доступ до надійного, фактично необмеженого та недорогого фінансування. Як наслідок, практично в кожній сучасній виробничій галузі домінує олігополія декількох світових виробників, тісно пов’язаних із певними фінансовими групами, а колишню конкуренцію замінило зниження виробничих витрат, яке досягається завдяки побудові глобальних світових виробничих ланцюжків та масштабуванню виробництва.

Але було б помилкою вважати, що фінансисти терпляче чекали, доки до них звернуться керівники великих промислових корпорацій. Одним із суттєвих аспектів фінансіалізації стало те, що за ініціативи фінансистів змінили стару організаційну структуру промисловості. Великі та впливові фінансові групи провели реструктуризацію старої промисловості, виділивши з неї ті виробництва й технології, капіталізацію яких можна було в короткі терміни збільшити в сотні разів. Усім іншим надали можливість самостійно випливати в бурхливому морі фінансіалізованої економіки. Саме так, приміром, відбулося перетворення підрозділів, які на замовлення держави займалися дослідженнями й розробками в галузі цифрових технологій, у самостійні достатньо добре капіталізовані компанії, цінні папери яких отримали досить високе біржове котирування. Після цього, як розповідає Джеймс Гелбрейт-молодший, такі компанії «фактично перетворилися на хижаків та паразитів, що живуть коштом великих інтегрованих промислових корпорацій, частиною яких вони колись були». Тому Microsoft та Apple стали компаніями з ринковим оціненням у трильйони доларів США, в той час як General Electric та IBM борються за своє виживання. У цих умовах великі промислові корпорації перенесли фокус своїх зусиль із розробки та запуску в масове виробництво нових конкурентоспроможних виробів, які мають великий термін окупності вкладених коштів, на продаж своєї продукції та її сервісне обслуговування, що дало змогу суттєво збільшити грошові надходження.

Усе це спричинило те, що частка прибутку фінансового сектору в процентному вираженні від загального прибутку всіх корпорацій за 20 років, приміром, у Сполучених Штатах, зросла втричі з 14% у 1981 році до 42% у 2002 році, тобто фінансіалізація, крім іншого, спричинила перерозподіл сукупного бізнесового прибутку на користь фінансового сектору (і, відповідно, втрату прибутку в галузях виробництва). Тому не дивно, що промислові корпорації прагнуть створювати власні фінансові підрозділи. Ті, кому це вдається, і ті, у кого виходить налагодити роботу таких підрозділів, отримують із цього непогані доходи. Так, General Motors, який щорічно втрачає гроші на продажу своїх авто­мобілів, у 2004 році на фінансових операціях заробив $2,9 млрд, фінансовий підрозділ фірми Siemens заробляє для своєї компанії стільки ж грошей, скільки вона отримує від випуску своєї основної продукції.

Якщо головна ціль капіталістичної діяльності — максимізація грошового прибутку на одиницю капіталу, то фінансіалізація дала змогу не тільки заробляти дуже й дуже великі гроші, а й робити це в найкоротший термін. Тому в умовах фінансіалізації економіки найбільший пріоритет отримали ті витрати, які дозволяють заробляти не просто максимальний прибуток, а такий, який можна отримати якнайшвидше. Саме такі витрати (прямі інвестиції) в умовах фінансіалізованого суспільства вважають повною мірою виробничими. Усі інші витрати вважають як тією чи іншою мірою невиробничими. Не останньою чергою це стосується витрат на розвиток фундаментальних наук та відповідної освіти. Приміром, купівельна спроможність заробітної платні, яку отримують сучасні професори університетів розвинених країн євроатлантичного регіону, помітно нижча того, що отримували їхні попередники в 1950–1960-х. Також значно зросли реальні витрати, пов’язанні з отриманням вищої освіти. Усе це не могло не мати відповідних наслідків для розвитку сфери виробництва матеріальних благ.

Зазвичай історичний цикл розвитку будь-якого виробу описують за допомогою Z-подібного графіка, який характеризує зміну в часі витрат (прямих інвестицій) на розробку виробу й прибутку (або потрібного ефекту), який отримали в цей час від продажу виробу або його використання.

Візьмемо, для прикладу, автомобіль. Один із перших автомобілів, а саме Motorwagen, який у 1885 році виготовив Карл Бенц, був не дуже ефективним засобом пересування та коштував доволі багато грошей, тому не мав великий попит. Можна вважати, що на нашому графіку його місце на відрізку АВ ближче до точки А. Удосконалення конструкції автомобіля, його двигуна й таке інше вимагало відносно небагато грошей, але все ж таки минув певний час, поки автомобіль не досягнув точки В, поки не став схожим на сучасні автомобілі, а головне, поки конструкція й технологія виробництва автівок дозволила отримувати стабільні й хороші прибутки від масового випуску цього засобу пересування. Після цього інвестиції в удосконалення конструкції автомобіля та в автомобілебудування почали швидко окупатися — це відбувалося протягом 1920–1960-х, що відповідає відрізку ВС нашого графіка. Але зрештою настав момент, коли потенціал поліпшення автомобіля й технологій, що використовуються в галузі, майже вичерпався. Витрати на вдосконалення автомобілів та їхнє виробництво стали приносити дедалі менше прибутків — цю ситуацію відбиває відрізок CD на нашому графіку. На цій стадії життєвого циклу виробу падіння норми прибутку зазвичай компенсують завдяки концентрації долі ринку та масштабуванню виробництва.

Якщо звернути увагу на наявні промислові й сільськогосподарські засоби виробництва, то майже все, що використовують у сучасній промисловості та сільському господарстві, винайшли або наприкінці ХІХ, або в перший половині ХХ століття, і практично все давно вже вичерпало потенціал свого вдосконалення. Використання електроніки й цифрових технологій у виробництві дозволило дещо підвищити продуктивність використання засобів виробництва наявного типу, але не дало справжніх проривних результатів. Потрібні нові наукові відкриття й відповідні їм винаходи. Проте так звана четверта промислова революція поки що демонструє дефіцит нових знань і винаходів, тому ця «революція», якщо вона справді відбувається, по-справжньому поки що не проявила себе.

Приміром, сучасний стан технології 3D-друку не забезпечує своїм виробам тих експлуатаційних властивостей, які мають такі самі продукти виробництва, що виготовлені з традиційних матеріалів і за допомогою традиційних технологій. Автоматизація промислового виробництва (зокрема розвиток промислової робототехніки) після бурхливого старту в 1980-х істотно уповільнився. Двигун на водні — це була б хороша ідея, якби він сам виробляв водень із води і сам би його спалював. Тоді в бак можна було б заливати будь-яку воду, що дало б автомобілям таку саму перевагу над традиційними авто, яку має сучасний автомобіль над возиком, що запряжений кіньми. Але щоб досягнути справді революційних результатів у розвитку технологій промислового виробництва, у науку (і перш за все у фундаментальну науку) треба протягом досить тривалого часу вкладати достатньо великі гроші. Це дасть можливість не тільки створити засоби пересування, більш ефективні, ніж сучасний автомобіль, а й отримати доволі великий масив винаходів, на базі яких вдасться створити засоби виробництва нового типу, що дозволить змінити систему організації виробництва так само, як це відбулося внаслідок попередніх промислових революцій. Але зараз на заваді науково-технічному прогресу стоїть тривале недофінансування фундаментальної науки, причиною чого є така істотна властивість сучасного суспільства, як його фінансіалізація.

До речі, щодо науково-технічного прогресу. Той застій, який утворився в останні щонайменше 20–30 років у розвитку сфери нових технологій, у створенні принципово нових засобів виробництва, у винаході якісно нових матеріалів та конструкцій і тому подібне, крім всього іншого, дозволив Пекіну майже догнати в розвитку своєї промисловості країни євроатлантичного регіону. Чи зможе КНР перегнати Північну Америку та Європу у сфері науково-технічного прогресу? Історія, яка трапилася із засновником компанії Alibaba Джеком Ма, дає підстави для серйозних сумнівів у тому, що комуністичний Китай здатний перегнати країни Заходу в науково-технічному розвитку. Зрозуміло, що проблеми, які постали перед групою компаній Alibaba в їхніх відносинах із державою, виникли не тільки через промову, яку Джек Ма оголосив у присутності заступника голови КНР Ван Цишаня та Ікерівника Народного банку Китаю І Гана  на економічному форумі Bund у Шанхаї в жовтні 2020 року. Найімовірніше, нам мало що відомо про справжні причини конфлікту, але дуже важливо те, що саме стало публічним приводом для керівництва КНР провести «виховну» роботу з, мабуть, найвідомішим китайським мільярдером і лідером національної фінтехіндустрії.

Джека Ма піддали публічній критиці за те, що він заявив, що ризикоорієнтований нагляд за банківською системою, який відповідає базельським стандартам, ухваленим ще в 1980–1990-х, застарілий та істотно заважає пошуку можливостей для розвитку китайської економіки. Те, що за останні 30 років в економіці багато чого змінилось і що наявні базельські стандарти не сприяють пошуку можливостей для розвитку економіки, розуміє будь-який банкір, який хоча б трохи розбирається у своїй справі. Як відомо, для сучасної китайської економіки характерний недостатньо розвинений внутрішній ринок й орієнтація промисловості переважно на експорт своєї продукції за кордон. Керівництво Піднебесної у своїй економічній політиці давно вже проголосило курс на перенесення акценту з експортної орієнтації промисловості країни на задоволення потреб внутрішнього ринку. Виконати це завдання можливо за умови інтенсивного розвитку високопродуктивного виробництва товарів, зорієнтованих на задоволення потреб внутрішнього ринку, тобто настільки високопродуктивного виробництва, щоб можна було платити китайським робітникам достатньо велику зарплату для того, щоб вони могли купувати все те, що здатні виробляти китайські підприємства.

Обов’язковою умовою виконання цього завдання є такі системи торгівлі й така фінансово-банківська система, які відповідають умовам досягнення мети розвитку високопродуктивних галузей виробництва товарів, зорієнтованих на задоволення потреб внутрішнього ринку. Таким умовам відповідає високоефективна торгівля та фінансово-банківська система, яка зорієнтована на задоволення різноманітних потреб учасників ринку, а не на уявлення державного регулятора про те, як повинна працювати банківська система. Група компаній Alibaba, яка займається електронною комерцією на внутрішньому ринку й там же надає фінансові та платіжні послуги через свою платіжну систему Alipay, і подібні фінансово-технічні компанії КНР як ніхто інший здатні допомогти становленню китайських промислових галузей, зорієнтованих переважно на внутрішній  ринок країни.

Але на заваді їм стала система малоефективних місцевих державних банків із їхніми відсталими базельськими підходами до надання своїм клієнтам необхідного фінансування — усе це китайські банки скопіювали в банків євроатлантичного регіону. Якщо керівники КНР не зможуть цього зрозуміти й не зможуть розв’язати проблеми відсталості своєї банківської системи, то це буде ознакою того, що китайські комуністи навчилися блискуче організовувати успішне копіювання та масштабне тиражування всього, що вдалося скопіювати, але не здатні створити умови для прояву креативності та приватної ініціативності. Без них їм ніколи не вдасться знайти розв’язання тих сучасних проблем, які стоять перед економікою Піднебесної, бо в євроатлантичному регіоні це розв’язання ніхто вже не шукає, мабуть, років 50, і тому скопіювати це в когось китайцям не вдасться. Тому й не вдасться перегнати застійні економіки фінансіалізованих Північної Америки та Європи й у науково-технічному розвитку також. Усе, чого зможе в цьому випадку досягнути Китай, — екстенсивне збільшення обсягів виробництва орієнтованої переважно на експорт промисловості й пов’язане з цим подальше загострення внутрішніх соціально-економічних проблем.