Алеппо за три дні: що відбуваєтсья в Сирії та чи можливе падіння режиму Асада?

#Політика

Протягом останнього тижня провідні світові ЗМІ активно висвітлюють успішний наступ сирійської опозиції проти режиму Асада та російських військових. Українці в захваті, а деякі експерти вже оголошують про неминучий крах сирійського режиму. Проте бажання спростити ситуацію заважає нам усвідомити всю складність подій. Спробуємо розглянути цю ситуацію більш детально.

Трохи про історію конфлікту

Після підписання Кемп-Девідських угод у 1978 році та зміщення Єгипту в бік нормалізації стосунків зі Сполученими Штатами та Ізраїлем, Сирія залишилася ключовим партнером Росії на Близькому Сході. Москва надавала всебічну підтримку Сирії, захищаючи її інтереси на міжнародній арені та спростовуючи звинувачення, пов'язані з участю Дамаска у війні в Лівані, підтримкою "Хезболли" та співпрацею з Іраном.

Громадянська війна в близькосхідній країні почалася з протестів у березні 2011 року, що були частиною Арабської весни. Значна частина сирійців була невдоволена режимом Башара Асада і вимагала його відставки через ряд причин: авторитаризм, низький рівень економічного розвитку та життя населення, заборону на притік іноземних інвестицій, жахливу аграрну політику.

Одним із ключових чинників, що викликали невдоволення, був дискримінаційний характер сирійського режиму, в якому переважали алавіти. Це підгрупа шиїтського ісламу, до якої належить родина Асадів, і яка становить приблизно від 9% до 12% населення Сирії. Алавіти займали більшість важливих посад у владі, практично не допускаючи до управління представників інших релігійних груп, зокрема сунітів, які становлять від 75% до 80% населення країни.

Алавіти здійснювали репресії щодо етнічних меншин, зокрема курдів, обмежуючи їхнє право на використання рідної мови, відмовляючи у реєстрації дітей з курдськими іменами та у наданні громадянства. Вони також змінювали назви курдських населених пунктів, закривали школи, де навчалися курдською, і забороняли публікацію книг на цій мові.

Протестні акції, що їх сирійська влада намагалася придушити силовими методами, за декілька місяців перетворилися на громадянську війну, яка триває й досі. Конфлікт поступово наростав, перетворюючись з внутрішнього протистояння між урядом та опозицією на регіональну війну, до якої так чи інакше залучені практично всі країни Близького Сходу, а також ключові глобальні гравці.

Іран виступив на підтримку режиму Башара Асада, почавши надавати військово-технічну й фінансову допомогу, а також організувавши навчання для сирійських військових. Крім того, країна перекинула свої сили, зокрема підрозділи "Кудс" з Корпусу вартових ісламської революції, а також бійців "Хезболли" — ліванської шиїтської парамілітарної організації, а також інших шиїтських формувань.

Саудівська Аравія, Катар і Туреччина активно підтримали сирійську опозицію. Вже в лютому 2012 року з цих країн, а також з Афганістану та Пакистану, до Сирії прибули бойовики-ісламісти. Навесні того ж року Саудівська Аравія та Катар почали відкрито забезпечувати військову та фінансову допомогу поміркованій опозиції, зокрема "Вільній сирійській армії" (ВСА). Таким чином, громадянська війна в Сирії перетворилася на продовження проксі-конфліктів між сунітськими державами, які підтримували опозицію, та шиїтським Іраном, що підтримував уряд алавітів.

Перше значне втручання США відбулося після того, як збройні сили Сирії, лояльні Башару Асаду, на початку червня 2013 року застосували хімічну зброю проти повстанців та цивільного населення. Президент США Барак Обама схвалив поставки озброєння поміркованій опозиції, що не була пов'язана з ісламістами, а Туреччина почала проводити активні бойові дії проти сил Асада.

Проте на той момент Асад уже отримував велику військово-технічну допомогу від Російської Федерації, включаючи бойові літаки та вертольоти. У той же час підтримка, яку надали противникам режиму з боку США, була явно недостатньою, внаслідок чого їхні сили не змогли витримати удари урядових військ. Башар Асад зміг зберегти контроль над країною, що призвело до радикалізації значної частини сунітського населення, яке жадало змін у владі, але вже не вірило в можливості поміркованої опозиції.

Сирія перетворилася на арену для радикальних ісламістських угруповань, які активно залучали місцевих жителів, переважно сунітів. Основними фінансовими та ідеологічними підтримками цих організацій були Саудівська Аравія та Катар. Коли найсильніша з них, ІДІЛ, захопила більше ніж третину території Сирії, США почали надсилати свої війська, які допомагали курдським формуванням у боротьбі проти "Ісламської держави", а також іноді протистояли урядовим військам та підрозділам РФ, зокрема ПВК "Вагнер". Яскравим прикладом протистояння з російськими силами стало бойове зіткнення під Хішамом, де американські війська завдали серйозної поразки росіянам, які намагалися захопити нафтогазові родовища.

Росія, прагнучи зберегти свого надійного союзника Асада та зміцнити свою позицію в арабському регіоні, вирішила безпосередньо втрутитися у конфлікт. Кремль обрав шлях ескалації, перемістивши частину Чорноморського флоту до порту Тартус, який став єдиною російською військово-морською базою за межами колишнього Радянського Союзу.

Коли стало очевидно, що Сирії бракує військово-технічної та фінансової підтримки для збереження режиму, під керівництвом Владіміра Путіна 30 вересня 2015 року Рада Федерації РФ ухвалила рішення про використання збройних сил за межами країни, зокрема в Сирії. В той же день до Сирії надійшли російські військові підрозділи та техніка. Російська Федерація активно залучила свою авіацію та флот для проведення бомбардувань і ракетних атак на позиції опозиції та ІДІЛ. Окрім цього, Росія направила свої сухопутні сили для підтримки урядових військ, проведення патрулювань, навчання сирійських військових, а також використала найманців з ПВК "Вагнер" для штурмових операцій і повітряної підтримки. Основною базою для ВПС РФ і загалом для російського військового контингенту в Сирії стала авіабаза Хмеймім, розташована в Латакії — регіоні, населеному переважно алавітами, що слугує надійним тилом для Асада.

Протягом усієї війни уряд Сирії, разом із російськими військовими і їхніми проксі-силами, систематично націлював удари на цивільних людей та інфраструктуру, включаючи лікарні, школи, ринки, табори для внутрішньо переміщених осіб та житлові райони міст. Вони навіть використовували хімічну зброю, щоб не лише знищити збройну опозицію режиму Асада, але й залякати місцеве населення.

Хоча Росія офіційно заявляла, що її війська перебувають в Сирії задля боротьби з терористами, зокрема ІД, значну кількість бойових дій вони проводили проти "Вільної сирійської армії" - поміркованої світської опозиції Асаду, яка до російського втручання мала всі шанси перемогти у війні. Уряд Сирії тоді перебував у важкому становищі - з одного боку його громила опозиція, з іншого боку - "Ісламська Держава". І саме Москва врятувала Асада від падіння, і спричинилася до пролонгації війни.

Протягом усього конфлікту Росія намагалася уникати відкритого конфлікту з курдськими силами, оскільки вони отримували військову підтримку від Сполучених Штатів. Ще одним важливим аспектом було бажання Кремля використовувати курдів як засіб стримування Туреччини та Ірану, який в Сирії має, можливо, навіть більший вплив, ніж Росія.

Москва прямо та опосередковано причетна до загибелі від 500 тисяч до 650 тисяч сирійців, з яких не менше 350 тисяч - мирні мешканці, до перетворення у біженців 6,7 мільйона сирійців, з яких близько мільйона дісталися Європи, та внутрішнього переміщення 6,8 мільйона жителів країни. Таким чином біженці та ВПО складають майже дві третини із 22,5 мільйона довоєнного населення.

За даними ООН, 15,3 мільйона сирійців потребують термінової гуманітарної допомоги, з них 12 мільйонів людей страждають від голоду. Цілі міста виявилися зруйнованими, а економіка, яка вже більше десяти років піддається ударам війни, знаходиться в жалюгідному стані. Відсутність міжнародної підтримки через триваючі бойові дії значно ускладнила гуманітарну ситуацію, особливо на північному заході Сирії, де російські військово-повітряні сили регулярно здійснювали авіанальоти, викликавши одну з найсерйозніших гуманітарних криз в історії. Яскравим прикладом цього є запеклі бої за Алеппо, яке наразі звільнили повстанці і яке є другим за чисельністю населення містом Сирії.

На початку 2020 року конфлікт у Сирії значно вщухнув завдяки укладенню мирних угод між усіма основними учасниками. Проте умови для політичного вирішення війни все ще залишалися незадовільними.

Розподіл влади та контроль над територією Сирії перед наступом опозиційних сил.

Станом на початок російської інтервенції уряд Сирії контролював приблизно 20% території країни, переважно західні регіони, із значною часткою алавітського населення. З 2020 року під контролем Асада перебувало більше 60% території Сирії, в тому числі майже всі великі міста, однак лише третина від довоєнного населення - приблизно 7-8 мільйонів. Урядова армія Сирії має чисельність від 160 до 190 тисяч, іранські та інші шиїтські проксі - ще до 14 тисяч, російські військові - до 4 тисяч.

Курди, за підтримки американських спецпідрозділів, контролювали північно-східну частину країни, що становить майже чверть її території та включає більшість природних ресурсів, зокрема нафтові родовища, а також 4-5 мільйонів населення. Курдські "Загони національної самооборони" налічують від 45 до 80 тисяч бійців. Після виведення більшості американських військових сил з Сирії під керівництвом Трампа, курди змушені були укласти угоду про васалітет з режимом Асада.

Протурецька "Сирійська національна армія" (СНА), "Хайят Тахрір аш-Шам" та турецькі сили контролювали північний захід з 4 мільйонами населення. СНА має чисельність від 25 до 35 тисяч. "Хайят Тахрір аш-Шам" (раніше "Аль-Каїда в Леванті"), яка складається з "Джабхат ан-Нусри" ("Фронту перемоги") та ще понад 20 ісламістських загонів) має чисельність від 20 до 25 тисяч.

На півночі кордон фактично контролює Туреччина, створивши буферну зону на території Сирії, на півдні - на Голанських висотах присутні ізраїльські збройні сили.

Радикальна ісламістська "Ісламська держава", проти якої воювали усі сторони громадянської війни та зовнішні актори в країні, розбита, чисельність її загонів не перевищує тисячі осіб, контролює лише невеличкі анклави в малозаселених регіонах в центрі Сирії.

Усі решта сторін воювали між собою, об'єднувалися в короткочасні коаліції між собою та іноді й з урядом, однак, якщо все ж коротко систематизувати, то в останні роки "Сирійська національна армія" (СНА) здебільшого разом з ЗС Туреччини здійснювала обмежені бойові дії проти курдів та урядових військ. У боротьбі з останніми СНА співпрацювала із "Хайят Тахрір аш-Шам". Курди мали збройний нейтралітет з урядом, проте воювали з ісламістами та Туреччиною і СНА.

Що відбувається в Сирії зараз?

З 2019 року в Ідлібі спостерігається процес об'єднання ісламістських угруповань під керівництвом талановитого командира "Хайат Тахрір аш-Шам" - Абу Мохамеда аль-Джолані. З різноманітних бойових формувань він створив, по суті, регулярну армію, яка інтегрувала багато аспектів сучасних бойових дій, зокрема широке використання безпілотників, поєднуючи їх із традиційними невеликими мобільними підрозділами, характерними для сирійських конфліктів. Армія аль-Джолані вирізняється високим рівнем мотивації та гарним оснащенням, що стало можливим завдяки щедрим постачанням зброї з Туреччини.

Попередні військові кампанії, які підтримували режим Асада, здобули перемоги завдяки російській авіації, приватній військовій компанії "Вагнер", "Хезболлі", іранському Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) та іншим шиїтським угрупованням. Однак, наразі "Хезболла" зазнала серйозних втрат у конфлікті з Ізраїлем і була змушена відвести частину своїх сил з Сирії. КВІР та шиїтські формування в країні також ослабли через цілеспрямовані удари Ізраїлю. Росія, в свою чергу, перемістила частину своєї авіації на фронт в Україні, а "Вагнер" був витіснений Міністерством оборони РФ з Сирії, залишивши там лише професійних військових, яких контролюють офіцери, що були відправлені у вигнання через невдачі на українському фронті.

Таким чином союзники Асада зменшили військову присутність в Сирії через власні проблеми, а урядова армія деградувала навіть із того невисокого рівня, який мала станом на перемир'я 2020 року, через корупцію та відсутність мотивації.

Вранці 27 листопада бойові підрозділи "Хайят Тахрір аш-Шам" (ХТШ) розпочали наступальні дії в бік Алеппо, оголосивши цю акцію операцією "Стримування агресії", відповіддю на загострення обстрілів мирних жителів з боку режиму Асада. Однак, очевидно, що дана операція була ретельно спланована за декілька місяців. Туреччина, ймовірно, свідомо чекала на перемир'я в Лівані, стримуючи ХТШ від активних дій, аби наступ на Алеппо не виглядав як підтримка Ізраїлю.

Урядові збройні сили швидко почали відступ, не виявляючи значного опору. Протягом перших десяти годин наступу ХТШ захопили 20 населених пунктів. Вже 29 листопада сили ХТШ без суттєвих боїв увійшли до Алеппо. Режим Асада витісняв повстанців з цього міста протягом чотирьох років, і в 2016 році це було визнано як ключовий момент у сирійській громадянській війні. Однак повстанці відновили контроль над містом всього за кілька днів, включаючи райони, які урядові сили утримували з початку конфлікту. До того ж, на початку війни загинули командувачі КВІР в Сирії та кілька високопоставлених офіцерів сирійської армії, що призвело до серйозного зниження ефективності управління.

30 листопада передові загони ХТШ підійшли до Хами - ще одного провінційного центру, і вже майже повністю звільнили провінцію Алеппо. Однак урядові війська, які до того панічно відступали через низький морально-психологічний стан і якісну інформаційно-психологічну кампанію ХТШ (включно із чутками в соцмережах про те що в урядових сил вибухають рації, а союзні сили Ірану та РФ тікають з країни), під Хамою завдяки підкріпленням з Дамаску та південних регіонів змогли вибудувати оборону та відновити керованість сил.

Що буде далі?

Урядові сили досі мають серйозний людський та матеріальний ресурс, кількісно переважають сили повстанців у кілька разів, окрім того режим Асада буде рятувати Іран, який боїться втратити сухопутний коридор до Лівану, що означало б крах "шиїтського півмісяця". Уже 1 грудня почали прибувати бойовики шиїтських угруповань із Іраку, додаткові проксі сили Ірану та КВІР зможуть в найближчі дні прибути в Сирію та вступити в бій.

Ситуація з Росією є більш складною. Хоча російська авіація зараз діє в меншій кількості, ніж до початку вторгнення в Україну, вона продовжує завдавати авіаударів по підрозділам ХТШ, а також по тиловій інфраструктурі та житловим районам Ідлібу й Алеппо. В умовах масштабної війни з Україною навряд чи можна очікувати, що РФ направить значні додаткові сили до Сирії. Знищення українськими силами десантних кораблів "Азов", "Ямал", "Новочеркаськ", "Саратов", "Мінськ" та "Цезар Куніков" ускладнює для Росії можливість швидкого перекидання великих контингентів до Сирії. Тим не менш, навіть у цих умовах урядові сили, отримуючи підтримку від Ірану та його проксі, а також російської авіації, здатні не лише стримувати наступ ХТШ, а й перейти в контрнаступ.

ХТШ представляє собою обмежене за ресурсами та чисельним складом формування, яке вже зазнає протидії з боку урядових військ у районі Хами. Турецькі проксі, відомі як "Сирійська національна армія", почали свою активність лише на четвертий день наступу ХТШ, запустивши операцію під назвою "Світанок свободи". СНА фактично не вступала в відкритий конфлікт з урядовими військами, а лише займала території, що залишилися без контролю. Замість цього, активніше бойові дії турецькі проксі вели проти курдських формувань.

Курди, спостерігаючи колапс оборони Алеппо урядовими військами, задіяли свої сили аби сформувати коридор між своїм анклавом в Таль Ріфат, курдськими районами Алеппо та основною територію на півночі Сирії. Курди також зайняли аеропорт Алеппо, який покинули асадівці, та західні і північні околиці Алеппо і міста вздовж траси М4 аби забезпечити вихід своїх сил із потенційного оточення.

Сили турецьких проксі, замість наступу на урядові війська, зосередилися на витісненні курдів із зайнятих ними районів. Спочатку СНА захопила аеропорт Алеппо та Таль Ріфат, до речі разом із силами ХТШ, потім міста вздовж траси М4. ХТШ заявили, що дозволять безпечно усім курдським формуванням зі зброєю вийти з півночі Алеппо, Таль Ріфату та навколишніх територій до зони контролю курдів на півночі. За словами речників ХТШ, вони мають намір воювати з армією Асада та іранськими збройними формуваннями, а не курдами та пообіцяли безпеку усім місцевим курдам та християнам на півночі Алеппо. Курди поки не виходять із своїх етнічних районів в Алеппо, ще не відкрився коридор із Таль Ріфату, і тривають бої місцевого значення між курдами та СНА.

Тож, якщо підсумовувати, то ситуація така: урядові сили зупинили ХТШ під Хамою, а СНА не вступає в бій з урядовими військами. Туреччина поки не хоче кидати всі сили своїх проксі в повномасштабний наступ проти Асада, відрізати Латакію, де проживає алавітська меншість, де розташовані й російські військові бази, і наступати із ХТШ на Хаму.

Туреччина активно втрутилася в сирійську громадянську війну, в першу чергу через зростаючий вплив курдських сил у регіоні та можливість створення незалежної держави Курдистан, яка могла отримати визнання з боку міжнародної спільноти. Від початку операції "Щит Євфрата" в 2016 році, основні бойові дії Анкари були спрямовані проти курдів. Наразі курдські війська були витіснені з Таль Ріфату та прилеглих територій, які тепер контролюють турецькі проксі-сили.

Поки не схоже, що Анкара ставить за мету розбити Асада і захопити всю Сирію силами своїх проксі та власної армії. Проводячи лише обмежену військову операцію, Анкара послабила позиції курдів, розширила свій вплив в Сирії - ХТШ та СНА уже контролюють Алеппо та майже всю однойменну провінцію, що посилює як позиції Туреччини. Також ослаблені позиції Ірану та Росії, що може підштовхнути Асада до початку нового раунду переговорів щодо завершення війни, на яких Туреччина зможе виторгувати вигідні для себе умови, наприклад формування перехідного уряду за участі проксі Анкари і розширення присутності турецьких збройних сил в прикордонних із зоною контролю курдів територіях.

Анкара, ймовірно, сподівається на успішні переговори з новим президентом США Дональдом Трампом, намагаючись переконати його відмовитися від підтримки курдів в обмін на зміцнення турецьких позицій та послаблення впливу Ірану.

ХТШ, можливо, має і глобальніші цілі, однак без підтримки СНА ця організація не зможе наступати далі. США та Ізраїль завдають обмежених авіаударів по іранських проксі, однак навряд чи серйозно допомагатимуть наступу організації, яку вони вважають ісламістською та терористичною. Це попри те, що ХТШ - доволі поміркована організація, лідер якої Абу Мухаммад аль-Джулані неодноразово заявляв, що її метою є повалення уряду Асада, і що не хоче воювати із Заходом, а під час наступу на Алеппо закликав не чинити жодної шкоди шиїтам, курдам та християнам в місті "яке завжди було і залишається місцем зустрічі цивілізацій і культур, з давньою історією культурного та релігійного розмаїття".

Отже, незважаючи на надії на падіння режиму Асада та серйозні втрати Росії в Сирії, ймовірно, що найближчим часом ми станемо свідками поступового згасання бойових дій. Це пов'язано з виснаженням обмежених сил ХТШ та з недостатнім бажанням Туреччини активно підтримувати наступ великою кількістю ресурсів.