Чому Ердоган обрав саме цей момент для "арешту" Нетаньягу?

Чи може антиізраїльська політика Анкари стати причиною нового регіонального конфлікту?

Минулої п'ятниці, за ініціативою Головної прокуратури Стамбула, було видано ордер на арешт прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу та низки інших високопосадовців. Прокуратура вважає, що їхні дії в Газі можуть бути кваліфіковані як злочини, що підпадають під визначення "геноцид" та "злочини проти людяності" згідно з Кримінальним кодексом Туреччини. Крім того, ізраїльським керівникам інкримінують злочини, пов'язані з Глобальною флотилією Сумуд — групою активістів з різних країн, які минулого літа намагалися морським шляхом дістатися до Гази, охопленої конфліктом.

У заяві, що була опублікована з цього приводу, наводиться приклад злочинів – "напад на баптистську лікарню 'Аль-Ахлі' 17 жовтня 2023 року, внаслідок якого загинуло 500 осіб". Однак, залишається безліч запитань щодо достовірності цієї цифри, а також щодо того, чи дійсно Ізраїль має відношення до цієї трагедії. Інша версія подій свідчить, що вибух стався поблизу лікарні через невдалий запуск ракети, яку випустили бойовики "Ісламського джихаду" з території Сектора Гази. Проте, у пропалестинських колах ця подія стала символом злочинних дій ізраїльських сил. Після цього інциденту два роки тому турецький президент Реджеп Таїп Ердоган відкинув спроби зобразити себе як нейтрального потенційного посередника і чітко висловив свою підтримку ХАМАС.

Видача ордера на арешт глави уряду іншої держави національними слідчими органами є кроком, що не має суттєвого практичного ефекту. Враховуючи, що Міжнародний кримінальний суд видав відповідний ордер, а Туреччина не визнає його юрисдикцію, малоймовірно, що Головна прокуратура Стамбула зможе реально притягти ізраїльського прем'єра до відповідальності за всі його реальні та уявні правопорушення. Це скоріше політичний жест. З одного боку, звинувачення на адресу Нетаньягу стало кульмінацією тривалої кризи у двосторонніх відносинах. З іншого, варто розглянути, чому Анкара вирішила зробити цей символічний крок саме в цей момент.

Нині в це важко повірити, але колись відносини між двома країнами були більш ніж непоганими. Турецька Республіка стала першою державою з мусульманською більшістю населення, яка офіційно визнала Державу Ізраїль та відкрила там своє посольство.

Геополітичне партнерство між цими двома державами частково виникло внаслідок їхнього розташування на одному боці глобального протистояння під час Холодної війни. Туреччина, яка справедливо побоювалася агресивних дій з боку Радянського Союзу, приєдналася до НАТО всього через три роки після утворення Альянсу. Ізраїль, хоча й не відразу, здобув статус ключового союзника США за межами НАТО. Як світська країна, яка щиро вважала себе частиною західного світу та прагнула до європейської інтеграції, Туреччина вибудовувала свої відносини з Ізраїлем на основі прагматизму.

На співпрацю також вплинуло регіональне середовище. У період піднесення арабського націонал-соціалізму, яке настало після революцій баасистів, Туреччина стикалася з конфліктами з Сирією під керівництвом Хафеза Асада та Іраком за правління Саддама Хусейна. Ці країни стали найважливішими опонентами Ізраїлю після підписання мирної угоди з Єгиптом на початку 80-х років XX століття.

Найбільш вдалим часом для відносин між Анкарою та Тель-Авівом були 90-ті роки XX століття. У той період ізраїльські військові повітряні сили отримали можливість здійснювати тренувальні польоти над територією Анатолії, а турецькі літаки та танки проходили модернізацію на ізраїльських заводах.

З моменту приходу Реджепа Тайїпа Ердогана до влади в 2003 році ситуація в Туреччині почала погіршуватися. Після тривалого періоду офіційного секуляризму релігія знову стала грати значну роль у політичному та суспільному житті країни. Якщо раніше турки, на відміну від арабів, не відчували особливої національної єдності з палестинцями, то зараз релігійна ідентичність почала набувати все більшого значення. Ісламська солідарність має великий потенціал для мобілізації. Для правлячої Партії справедливості та розвитку було природно відчувати симпатію до своїх однодумців, ісламістів. Після того, як ХАМАС прийшов до влади в Газі і розпочалися криваві збройні конфлікти з Ізраїлем, відносини між Туреччиною та Ізраїлем значно погіршилися.

Спочатку Ізраїль намагався активізувати зусилля для зміни негативної тенденції у своїх відносинах з Туреччиною. Зокрема, варто згадати вибачення, які висловив Нетаньягу Ердогану за загибель турецьких громадян під час перехоплення Флотилії свободи в 2010 році — події, що стала передвісником майбутніх конфліктів. На певному етапі ці дії навіть наблизили країни до нормалізації відносин. У 2022 році президент Ізраїлю Іцхак Герцог здійснив державний візит до Анкари, а у вересні 2023 року Біньямін Нетаньягу зустрівся з Реджепом Ердоганом під час Генеральної асамблеї ООН. Проте терористичний акт, вчинений ХАМАСом менш ніж за місяць, а також війна, що спалахнула після цього, зруйнували всі досягнуті успіхи.

Тепер лідери змагаються в різких висловлюваннях на адресу один одного. Ердоган стверджує, що між Нетаньягу та Гітлером немає різниці, а ізраїльський прем'єр називає турецького лідера "антисемітським диктатором". Звинувачення в геноциді палестинського народу давно стали частиною стандартної риторики Ердогана. Оскільки в Туреччині немає особливих підстав припускати незалежність правоохоронних і судових органів від виконавчої влади, по-своєму логічно, що політична риторика набула сили формальних юридичних обвинувачень.

Анкара вдалася до підвищення ставок у контексті досить інтенсивної динаміки навколо створення нової архітектури регіональної безпеки.

Від моменту оголошення про припинення вогню в Газі та підписання декларації в Шарм-аль-Шейху, що мала на меті узаконити мирний план Дональда Трампа, минув уже більше місяця. Американський президент не лише запросив Ердогана долучитися до документу з одним із чотирьох підписів. Відзначають, що через рішучу позицію турецького лідера прем'єр Ізраїлю не був запрошений на урочисту церемонію в Єгипті.

Протягом останніх двох років Туреччина фактично була виключена з переговорного процесу, в якому домінували Катар і Єгипет, що конкурували за роль посередників. Однак повернення Туреччини до цього процесу стало помітним завдяки її тісним зв'язкам з ХАМАС, які мають давню історію. Це, безсумнівно, посилило позицію Туреччини в політичних переговорах щодо припинення конфлікту в Газі та формування нової архітектури для повоєнного відновлення цього регіону.

Ізраїль, безумовно, висловлює занепокоєння з приводу цієї ситуації. Нетаньягу вже підкреслив, що турецькі військові не будуть залучені до жодного майбутнього миротворчого контингенту. Проте наразі залишається абсолютно незрозумілим, хто ще може бути частиною цього контингенту. Туреччина, в свою чергу, активно підтримує ініціативу щодо резолюції Ради безпеки ООН, яка повинна надати легітимність участі міжнародних сил у процесі стабілізації обстановки навколо Гази.

Ще одна арена, на якій Анкара проводить свою складну геополітичну гру з Тель-Авівом, — це Сирія. Після зміни влади в Арабській республіці приблизно рік тому вплив Туреччини в регіоні значно зріс. Це, безумовно, є одним з факторів, які змушують Ізраїль вжити заходів проти спроб нової влади відновити контроль Дамаска над усією територією. Тель-Авів надає перевагу розділеній Сирії, що складається з етноконфесійних "кантонів". Ізраїль активно підтримує автономістські амбіції частини друзької меншини на південно-західному заході країни, неподалік від свого кордону.

Багато в чому боротьба за вплив у регіоні сьогодні набуває форми конкуренції за вплив і симпатії Вашингтона. Своєю допомогою в досягненні угоди про припинення вогню в Газі Ердоган явно вирвався в цьому змаганні вперед. Анкара має сьогодні шанси просунути в Овальному кабінеті своє бачення сирійського майбутнього. Принаймні міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан цього тижня супроводжував перехідного президента Сирії Ахмада аш-Шараа в поїздці до Вашингтона й навіть був присутній на його зустрічі з Дональдом Трампом у Білому домі.

Анкара запропонувала Вашингтону всеосяжну угоду щодо безпеки на території Сирії. У короткому викладі, її основна ідея полягає в тому, що уряд у Дамаску має взяти на себе відповідальність за управління таборами, де утримуються колишні бойовики Ісламської держави та їхні сім'ї. Наразі ці табори контролюються курдськими силами, які є союзниками США. Така схема, в якій офіційний Дамаск, за підтримки Анкари, стає головним гарантом безпеки в Сирії, дозволить американським військовим покинути країну та водночас зменшить автономістські амбіції курдів. Це питання є вкрай важливим для Туреччини.

Виходячи з результатів візиту Ахмада аш-Шараа до Вашингтона, можна стверджувати, що Сирія офіційно увійшла до антитерористичної коаліції, що, наразі, цілком влаштовує Вашингтон. Цей сценарій передбачає централізацію Сирії, що суперечить ізраїльській стратегії.

Раніше ізраїльсько-іранські відносини описувалися у метафоричному ключі, вказуючи на те, що Іран не має спільного кордону з Ізраїлем, тоді як Ізраїль межує з Іраном, зокрема через ліванську Хезболлу та інші проіранські проксі-групи. Наразі ізраїльські аналітики висловлюють занепокоєння з приводу наближення Туреччини до ізраїльського кордону. Ще на початку року експерти Громадської комісії з аналізу військової сили та оборонного бюджету ("Комісія Нагеля") при уряді Ізраїлю попереджали про можливість прямого військового конфлікту з Туреччиною, підкреслюючи важливість готовності до такого сценарію.

Протягом останніх семи десятиліть багато політичних діячів Близького Сходу були переконані, що справжній шлях до лідерства в цьому регіоні полягає в конфлікті з Ізраїлем. Використання гасел про звільнення Палестини від сіоністського контролю дозволяє легше мобілізувати підтримку, ніж досягнення впливу на геополітичній арені через економічний розвиток, наукові досягнення та покращення життєвих стандартів. Однак, надмірна рішучість може призвести до непередбачуваних наслідків. Ті, хто серйозно ставиться до боротьби з Ізраїлем, могли б почути попередження від Реджепа Ердогана, адже уроки історії надають багато прикладів – від арабських націоналістів середини ХХ століття до іранських священнослужителів.