Федоров як випробування: чи готова Україна до більш зрілого керівництва?

Протести, що виникли внаслідок усунення Михайла Федорова, стали найбільшими в Україні з початку повномасштабного вторгнення. Цю оцінку надала Reuters, наголошуючи, що за своїм обсягом і тривалістю ці акції перевершили навіть минулорічний "картонковий Майдан", який був спрямований на захист незалежності НАБУ і САП.

Персональне рішення, яке повинно було залишитися непоміченим у рамках загального перетворення уряду, раптово стало випробуванням для суспільства: чи готові ми вимагати не чергового всезнаючого лідера, а нової культури управління, що не придушує незалежних особистостей, а об'єднує їхній розум, відповідальність та моральну силу для досягнення спільного блага?

Зміна у складі кадрів, що втратила свій кадровий характер.

Середина липня ознаменувалася відставкою прем'єр-міністерки Юлії Свириденко, що автоматично призвело до розпуску всього Кабінету Міністрів. Це регулюється статтею 115 Конституції України, яка зазначає, що у разі втрати повноважень прем'єра уряд вважається відставленим, і його склад має бути сформовано заново. Для звільнення Михайла Федорова не було потреби в окремому рішенні — достатньо було просто не включити його кандидатуру до нового складу Кабміну.

Саме так технічне "оновлення" перетворилося на політичну кризу. Reuters назвав подальші акції найбільшими від початку російського вторгнення 2022 року.

У 2025 році протести проти контролю над антикорупційними органами сприймалися як унікальний феномен для воєнного часу: тисячі громадян вийшли на вулиці, змусивши президента відступити. Проте нинішня хвиля протестів виявилася більш масштабною, тривалою та політично витратною. Вона не лише змусила уряд детально пояснювати свої кадрові рішення, але й призвела до найбільшого перетворення військового керівництва за роки великої війни.

Протести не зупинилися після відставки Олександра Сирського і призначення Михайла Драпатого на посаду головнокомандувача. На 27 липня акції тривали вже тринадцятий день у Києві та в інших регіонах. Суспільне повідомляло про нові мітинги, які проходили у Львові, Дніпрі, Миколаєві, Рівному, Івано-Франківську та в багатьох інших містах.

Слогани "Федоров - міністр оборони", "Дрони замість крові" та "Нас доведеться вислухати до кінця" свідчать про те, що громадяни виступають не лише за конкретну особу на посаді. Вони асоціюють цю ситуацію з ефективністю військового управління, людськими витратами прийнятих рішень та правом суспільства отримувати обґрунтування.

Отже, основне питання, яке постає в умовах цієї кризи, має більш широкий контекст: чому вибір одного міністра став випробуванням для цілого механізму українського управління? І чи дійсно протестні настрої вказують на новий запит — на владу, що підтримує компетентних і незалежних особистостей, а також на суспільство, яке не покладає всю відповідальність за своє життя на чергового рятівника?

Коли справжня мета ховається всередині законної процедури

У відкритих джерелах відсутні прямі свідчення того, що уряд Свириденко був відправлений у відставку виключно для усунення Федорова. У підкилимовій політиці зазвичай не залишаються такі факти: мета маневру полягає в тому, щоб справжні мотиви розчинилися в цілком легітимній процедурі та кількох частково правдивих поясненнях. Отже, для виявлення прихованої логіки доводиться реконструювати її на основі обраного механізму, суперечностей в офіційних аргументах та реальних наслідків ухваленого рішення.

Окреме персональне звільнення Федорова означало б чітку відповідальність президента, необхідність назвати його провали й ризик миттєво перетворити популярного міністра на жертву системи. Загальна відставка уряду давала іншу комунікаційну конструкцію: ніхто нібито не звільняв Федорова - просто з'явився новий Кабмін, у якому для нього не знайшлося старої посади. Юридично це не було необхідністю. Політично це було зручним камуфляжем.

Якщо узагальнити непрямі індикатори, схема можливого вирішення виглядає наступним чином:

Цю реконструкцію посилює розслідування "Української правди". За даними співрозмовників видання, у владних колах Федорову приписували президентські амбіції, а протести намагалися пояснювати як проплачені. УП також описала конфлікти навколо оборонних закупівель і давню протидію його політичному посиленню. Це не судово доведений мотив, але це важливе свідчення способу мислення, у якому суспільна довіра до сильного чиновника сприймається не як ресурс держави, а як загроза центру влади.

Непосильне замовлення суспільства: знайти людину, яка все вирішить

Проблема персоналізованої влади виникає не лише в урядових кабінетах. Вона корениться в суспільному прагненні позбутися тягаря невизначеності. Війна, корупція, економічні труднощі та страх за майбутнє формують природну потребу знайти надійного лідера — особу, яка, здавалося б, здатна оцінити всю ситуацію, обрати правильний шлях, покарати винних і вивести країну до "перемоги завтрашнього дня".

Президентські вибори в Україні яскраво ілюструють динаміку політичних змін у країні. У 2004 році Віктор Ющенко здобув перемогу у повторному голосуванні, отримавши 51,99% голосів виборців. У 2010 році Віктор Янукович набрав 48,95%. У 2014 році, під впливом післямайданних сподівань, Петро Порошенко виграв вже в першому турі з 54,70%. А у 2019 році Володимир Зеленський встановив новий рекорд, отримавши 73,22% голосів, що стало не лише перемогою, а й символом загальнонаціональної надії. Його обрали як альтернативу традиційним політикам-популістам, які протягом років обіцяли, але не виконували своїх зобов'язань.

Суспільство повірило, що проста, відома й нібито не зіпсована політикою людина зможе розірвати цей цикл. І саме це робить подальше відтворення знайомої схеми - ідеалізація нового лідера, передача йому надмірного обсягу відповідальності, а потім неминуче розчарування - ще більш драматичним.

Уявімо собі автобус, що мандрує крізь війну, економічні труднощі та невизначене майбутнє. Пасажири вимагають від водія впевненості, що він точно знає, куди йти. Їм не хочеться заглиблюватися в карту, обговорювати маршрут або брати на себе частину відповідальності за вибір. Водій приймає це завдання на себе і обіцяє впевнене керівництво. Однак, коли шлях виявляється набагато складнішим, ніж він запевняв, пасажири починають його звинувачувати та шукати нового водія, не змінюючи при цьому саму суть своїх відносин.

Так формується взаємопов'язана політична динаміка. Суспільство делегує не лише владу, а й надмірну відповідальність за свою долю. Лідер отримує величезні повноваження, але разом із цим - і непосильний тягар очікувань. Важливі помилки неминуче призводять до розчарування, "розриву" з попереднім рятівником та пошуку нового. Україна неодноразово обирала нових керівників через демократичні процеси, але значно рідше змінювала саму суть вимог: не "працюй і координуй відповідальних осіб", а "гарантуй результат і звільни нас від страху складного вибору".

Драматична ситуація лідера, його команди та партії, яку важко передбачити.

Важливо уникати спрощеного стереотипу "г ruler добрий, бояри злі". Жоден президент не є безневинним жертвою своїх радників. Він сам формує своє оточення, вирішує, яку інформацію заохочувати, як реагувати на критику та якою мірою дозволяє владі впливати на своє мислення. Однак також варто пам'ятати, що уявлення про лідера, який має змогу охопити всю країну й самостійно оцінює всі наслідки своїх рішень, є небезпечним міфом.

Політичне управління в умовах війни можна порівняти з шаховою грою, де після кожного ходу з’являються нові фігури та змінюються правила. У таких умовах необхідно одночасно враховувати фронт, мобілізаційні процеси, економічну ситуацію, дипломатичні зусилля, внутрішню опозицію, союзників, суспільну мораль та реакцію озброєного супротивника. З кожним новим етапом складність ситуації зростає практично експоненційно, що робить неможливим точний підрахунок усіх можливих сценаріїв до завершення конфлікту.

Тому лідер неминуче створює невелике коло довіри, яке допомагає йому бачити реальність і розділяє тягар складних рішень. Політика завжди є змаганням, а під час війни ставки стають екзистенційними: можна втратити рейтинг, державу, життя мільйонів і власне фізичне життя. Частину механізмів управління справді доводиться приховувати від ворога, опонентів і навіть від суспільства, яке часто не хоче чути складних відповідей. Але об'єктивна потреба в таємності легко зливається із суб'єктивними страхами керівника та його команди.

Навколо політичного лідера можна умовно виділити три рівні взаємодії. Перший рівень складає найближче оточення, яке є основним тлумачем реальності та формує спільне сприйняття ситуації. Другий рівень охоплює кілька спеціалізованих центрів експертизи, до думки яких звертаються з питань оборони, економіки, дипломатії чи законодавства. Третій рівень представляє собою широку формальну периферію чиновників, які створюють інституційний імідж, але не завжди залучені до формування справжньої політики.

Небезпека полягає не лише в тому, що хтось із радників може навмисно обманювати лідера. Значно частіше система рутинізується: рішення проходять через одні й ті самі фільтри, успішні схеми переносять на нові обставини, помилки накопичуються, а когнітивні викривлення групи взаємно підтверджують одне одного. Чим довше команда перебуває при владі, тим більше апаратний досвід заміщує живу реальність. Вона починає бачити суспільство через рейтинги, сильних людей - через загрозу конкуренції, критику - через нелояльність, а протести - через питання "хто це організував?".

Влада і суспільство створюють одне одного

Голова держави виступає в ролі управлінця, у той час як суспільство є тим, для кого здійснюється влада. Але це не означає, що громадяни позбавлені відповідальності. Коли особа потрапляє на операційний стіл, хірург виконує свою роботу, а пацієнт довіряє йому своє здоров'я. Однак активна роль пацієнта проявляється ще до цього моменту - у виборі лікаря, перевірці його кваліфікації та етичних якостей, а також у розумінні можливих ризиків.

Суспільство також несе відповідальність за рівень морального інтелекту, з яким воно підходить до виборів, за тих кандидатів, яких висуває в публічну сферу, а також за стиль управління, який обирає. Якщо громадяни прагнуть лише до простих обіцянок, авторитарних лідерів і швидких рішень, то в списках кандидатів переважатимуть популісти. Справжня розумна та порядна людина може виявитися поза конкуренцією, адже політичне середовище не заохочує такі якості.

Лідер також залежить від суспільства, яке його формує, обирає і легітимізує. Він не падає з Місяця. Російське прагнення царя породжує Путіна, а Путін поглиблює звичку громадян бути підданими. Суспільство, яке шукає прості відповіді, підносить популіста, а популіст зміцнює культуру спрощення. Влада і громадяни створюють одне одного в колі взаємного підсилення.

Отже, вислів "тиранів народжують раби" не знімає провини з тирана. Він перенаправляє частину відповідальності на тих, хто формує культурні умови для його виникнення. Лідер залишається відповідальним за свої дії, особливо на вищих щаблях влади, де він може або відтворювати недоліки суспільної культури, або сприяти їх подоланню. Однак, зміна лише особи на вершині не є достатньою - необхідно реформувати культуру взаємної відповідальності між владною елітою та громадянами.

Федоров як загроза старій моделі - і ризик нового культу спасителя

Федоров став проблемним для персоналізованої системи, оскільки перестав виконувати лише роль виконавця. Він здобув власну довіру, асоціював своє ім'я з технологічними змінами у війні, налагодив співпрацю з військовими та оборонним сектором, а також став видатним представником альтернативного підходу до управління. Згідно з опитуванням Gradus Research, проведеним 16-17 липня, 61% респондентів виступили проти його відсторонення, а 49% вважали, що це може ослабити обороноздатність країни.

Після цього активувався політичний механізм протидії. До своєї відставки Федоров користувався значною популярністю як технократ. Однак після його непрозорого усунення він перетворився на символ несправедливості. Пропозиції інших високопосадовців підтвердили, що причина не полягала в його некомпетентності.

Звільнення Сирського усунуло основне публічне обґрунтування конфлікту. А наступна відмова повернути Федорова до Міністерства оборони лише підкреслила, що влада побоюється не його слабкості, а його потенціалу справді змінювати правила гри.

Призначення Драпатого виглядає як кризовий крок, спричинений суспільним тиском. Reuters назвав його частиною найбільшого військового переформатування за час великої війни.

Система, яка раніше замінила суб'єктного Валерія Залужного на лояльнішого Сирського, тепер була змушена пожертвувати Сирським і поставити генерала, відомого готовністю брати особисту відповідальність та підтримкою технологічного оновлення. Це більше схоже на панічне виправлення погано прорахованої комбінації, ніж на спокійну реалізацію початкового плану.

Спроба зменшити політичний вплив Федорова виявилася контрпродуктивною. Чим більше влада намагається запобігти його поверненню до Міноборони, тим яскравіше демонструє суспільству, що саме в цій сфері він мав реальну здатність змінювати систему. Його образ трансформувався з ефективного міністра в потенційного національного лідера – не завдяки його власним зусиллям, а внаслідок опору, який він викликає.

У даному контексті виникає загроза для суспільства в цілому. Коли ми намагаємось захистити Федорова від несправедливого усунення, є ризик перетворити його на нового рятівника, відтворюючи стару модель, але з новим прізвищем. Важливо не ставити питання: "Чи готові ми замінити Зеленського на Федорова?", а зосередитися на більш суттєвому: чи підтримуємо ми в ньому принципи — здатність держави залучати сильних особистостей, розподіляти відповідальність, слухати критику і виправляти помилки, чи знову шукаємо когось, хто вирішить всі наші проблеми за нас?

Що насправді показали протести

Протести стали позитивним сигналом. Люди вийшли не лише за популярне прізвище. Вони захищали компетентність, технологічне оновлення, повагу до військового, відповідальність за кадрові рішення та право суспільства вимагати пояснень. Після призначення Драпатого вони не розійшлися, бо одна з головних вимог залишилася невиконаною. Учасники пояснювали, що їм потрібен не Федоров як декоративна постать, а реформатор із реальними повноваженнями.

Ця поправка має велике значення для тих, хто вірив, що українці можуть відстояти незалежність антикорупційних установ, але навряд чи масово виступлять за реформу армії. Причини - мобілізація, страх перед смертю та бажання зберегти можливість "вирішувати питання" стосуються кожного особисто. Протести на підтримку Федорова продемонстрували, що існує недооцінений попит на повагу до військових, зміни в радянській моделі командування та осмисленість жертви.

Але сам факт підтримки хорошого міністра ще не доводить глибинного дорослішання. Чи готові ми вимагати однакових правил для всіх? Відмовлятися від власного "порішати"? Приймати непопулярні, але справедливі рішення? Бачити не лише прізвища, а інституції? Не перекладати весь тягар відповідальності на нового лідера?

Справжня політична зрілість не визначається наявністю доброго лідера, а виникає тоді, коли суспільство розробляє такі принципи, які функціонують незалежно від особистостей на ключових посадах. Підтримка ефективного керівника є важливим кроком уперед. Проте наступним етапом має стати формування культури, в якій компетентність, етика та активність громадян не залежать від волі одного центру влади, а стають звичайною практикою в державному управлінні.

Моральний інтелект як колективна здатність.

Моральний інтелект – це вміння усвідомлювати не тільки співвідношення сил, миттєві вигоди та юридичну правильність рішень, а й людську ціну, тривалі наслідки несправедливості, силу взаємної довіри та відповідальність за тих, хто залежить від наших рішень. Це не просто додатковий аспект професійної компетентності. Без нього наш інтелект стає здатністю створювати все більш складні схеми, не помічаючи, що ці самі схеми руйнують те середовище, для якого вони були розроблені.

Для влади моральний інтелект означає не боятися сильних людей, не підміняти державний інтерес страхом політичної конкуренції, не закриватися від незручної інформації та визнавати помилки до того, як вони перетворяться на кризу. Він означає розуміти: лояльність, що позбавляє керівника чесного зворотного зв'язку, є не захистом, а повільною формою зради.

Моральний інтелект у суспільстві означає здатність розрізняти компетентність від харизми, не піддаватися магічним обіцянкам і не відмовлятися від власної суб'єктності на користь лідера. Важливо формувати попит на порядних та розумних кандидатів. Не можна роками підтримувати популізм, а потім дивуватися відсутності зрілих державників у виборчих бюлетенях. Неприпустимо вимагати чесної мобілізації, залишаючи за собою право на особисті винятки. Також не можна прагнути до відповідальної влади, ухиляючись від відповідальності в своєму оточенні.

Я не знаю, чи готове українське суспільство почути голос морального інтелекту. Але без його розвитку ми знову й знову змінюватимемо прізвища, не змінюючи самих відносин між владою та громадянами. Це питання не лише до президента, уряду чи протестувальників. Воно до кожного з нас - як громадянина: чи готові ми вимагати відповідальності не лише від найвищого керівництва, а й від себе та власного середовища?

Не нового спасителя, а нову культуру влади

Україна витримала випробування не лише завдяки централізованій владі. Її стійкість забезпечили добровольці, волонтери, підприємці, місцеві громади та лідери, які взяли на себе відповідальність у той час, коли система не могла впоратися. Наша сила полягає не в єдиному безпомилковому центрі, а в здатності численних відповідальних особистостей об'єднувати зусилля задля досягнення спільної мети.

Держава стає дійсно сильною не через придушення інакодумців, а завдяки здатності залучати їхній інтелект і моральну силу до спільного розвитку. Зрілий лідер не зобов'язаний знати абсолютно все. Його завдання полягає у створенні атмосфери, в якій компетентні особи можуть без страху висловлювати істину, де сильні не руйнують одне одного в боротьбі за домінування, а помилки виявляються і виправляються до того, як їх наслідки призведуть до великих втрат.

Зріле суспільство також не є пасивним пасажиром. Воно обирає водія, дивиться на карту, контролює маршрут, готове почути правду про небезпечну дорогу й не вимагає чарівної гарантії. Воно не лише карає керівника за помилки, а й формує моральне та інтелектуальне середовище, з якого можуть вирости інші керівники.

Протести на підтримку Федорова ще не свідчать про те, що Україна досягла зрілості в своїй політичній культурі. Проте вони можуть вказувати на те, що громадськість починає вимагати не лише нового лідера, а й змін у підходах до управління. Наше завдання полягає не в тому, щоб закохатися в чергового рятівника, а в тому, щоб відстояти ті принципи, які роблять його привабливим: професіоналізм, відповідальність, готовність до змін, повага до людської гідності та здатність служити загальному добру.