Почуваєтеся виснаженими? Пригальмуйте й увімкніть режим енергозбереження, як смартфон
Кожна зимова пора під час війни була важкою для України. Проте поточна зима, згідно з багатьма прогнозами, може виявитися найскладнішою. З наближенням морозів уряд активно інформує про заходи підготовки — публікує статистику виконання планів щодо стійкості, а в Києві вже формують резерви продуктів харчування і води на випадок надзвичайних ситуацій.
Це має нас заспокоювати - влада завчасно дбає про людей? Чи, навпаки, лякати: якщо вже нагорі заворушилися, то все геть погано?
Укрінформ провів бесіду з соціальним і військовим психологом Олегом Покальчуком, де він поділився своїми думками про те, як підготуватися до майбутніх викликів, а також висловився щодо актуальних суспільно-політичних тенденцій.
ЛЮДИНА ЗНАЧНО СТІЙКІША, НІЖ ВОНА САМА ПРО СЕБЕ ДУМАЄ
- Пане Олеже, в Офісі Президента кажуть, що Путін не йде на мирні переговори, бо розраховує, що українці не переживуть наступну зиму і що навесні ми погодимося на всі його умови. Як ви наразі оцінюєте наш запас стійкості?
Концепція запасу стійкості, сам запас стійкості та фактична стійкість – це три окремі поняття.
Наше сприйняття стійкості значною мірою залежить від поглядів та висловлювань оточуючих. Завдяки процесу навчання через зовнішні впливи, ми надаємо цій складовій важливе, хоча й не єдине, значення.
Далі все залежить від типу особистості - у психології це називається локусом контролю. Або ми вважаємо, що все залежить від нас - це внутрішній локус контролю, або - що все залежить від зовнішнього світу: "На все воля Божа, я маленька українка чи українець і нічого не можу зробити".
У сучасному суспільстві ми спостерігаємо значний зріст зовнішнього локусу контролю.
Тому коли хтось приїде й похвалить нас: "Ви такі стійкі!", ми думаємо: "О-о, ми такі!". А коли якийсь чорт із-за поребрика скаже: "Ви завтра всі здохнете", ми: "О-о, напевно, це так".
А тепер щодо наших реальних запасів. Людина значно стійкіша, ніж вона сама про себе думає, бо основою виживання є гнучкість і здатність психіки адаптуватися.
Однак у цій ситуації виникає суперечність між біологічними аспектами і свідомістю. Для біології поведінка не має категорій добра чи зла, моралі або етики — це все людські вигадки. Хоча вони мають велике значення, оскільки формують нашу ідентичність. Проте під час стресу біологічні механізми також "висловлюють" своє бажання бути почутими.
Тобто, повторю свою думку: є зовнішні уявлення про стійкість і наші внутрішні припущення, наскільки ми стійкі. Але ми все одно озираємося на інших - принаймні на найближче коло людей, які переживають, або на екран смартфона, і це погана історія.
Може, варто не повертатися назад?
- (Посміхається) Найкраще озиратися на домашніх тварин, зокрема на котів - у цих істот треба вчитися, як ставитися до того, що вас безпосередньо фізично не торкається. Бо собаки все-таки більш антропоморфні - вони реагують, і ми від них заражаємося нервозністю: коли собака переживає, ми теж переживаємо. А коти "філософськи" до всього ставляться, бо собаки розумні, а коти мудрі.
Повернімося до теми людських взаємин. Якщо ми не є самодостатніми істотами, а значна частина людей потребує присутності інших, щоб підтвердити своє існування у світі, то ми звертаємо увагу на оточуючих, а вони, в свою чергу, спостерігають за нами. Тут починає діяти механізм психологічної індукції, коли тривога починає посилюватися.
Однак індукція не обмежується лише тривожністю. Із нашого нещодавнього минулого ми можемо спостерігати, як люди передавали одне одному сміливість, хоробрість і готовність допомагати. Це також має свою силу.
Проте різниця між героїчним, піднесеним станом і депресивним полягає в тому, що стрес виникає внаслідок втрати енергії, а не її накопичення. Якщо провести аналогію між людським організмом і психікою з двигуном внутрішнього згоряння, можна сказати, що цей двигун здатен працювати на високих обертах і демонструвати вражаючі результати, але лише протягом обмеженого часу, після чого він ризикує перегрітися.
Отже, прояви героїзму, єдності та активізації всіх ресурсів можуть бути ефективними в короткостроковій перспективі. Еволюційно, ми усвідомлюємо, що тимчасове зусилля може забезпечити конкурентну перевагу в конкретних умовах, що дозволяє згодом насолоджуватися отриманими результатами.
Тривалий стрес, в якому ми живемо вже багато років, став для нас певною мірою звичним явищем. Найбільше труднощів відчувають ті, хто пам’ятає часи благополуччя "до", і проводить паралелі. Натомість молодше покоління, діти, які, на жаль, виростають у умовах війни, спостерігають за реакцією своїх батьків: якщо ті виявляють тривогу чи нервують, малеча реагує аналогічно. Якщо ж батьки зберігають спокій, діти можуть продовжувати насолоджуватися своїми іграми.
Отже, наші негативні емоції завжди виникають внаслідок порівняння. Це стосується не лише війни, а й усіх наших стресових ситуацій, очікувань та розчарувань.
Зазвичай ці процеси відбуваються циклічно, проте в умовах, коли ми застрягли в певній стадії, як, наприклад, у нинішній воєнній фазі, ми сподіваємося на відновлення циклічності, але цього не відбувається.
- І що з цим робити?
В основному, ми не в силах контролювати свої емоції, але здатні змінити своє сприйняття та ставлення до них.
Емоції є відображенням біохімічних процесів у нашому мозку. Коли хтось радить "перемогти свої емоції", це схоже на заклик "перестати дихати". Можливо, це вдасться ненадовго, але зрештою організм все ж візьме своє.
У НАС Є ДВІ АБСОЛЮТНО ВАЖЛИВІ ПОТРЕБИ - ЦЕ СОН І СПІЛКУВАННЯ З ЖИВИМИ ЛЮДЬМИ
Схоже, що нині ми переживаємо стадію емоційного застою – наша увага до постійних тривог зменшилася, ми не так чутливо реагуємо на звуки дронів і навіть на вибухи. Це може бути ознакою апатії, захисної реакції нашого організму або ж результатом емоційного виснаження.
Ні. По-перше, це процес навчання громадськості. Люди усвідомлюють, що наявність сигналу тривоги або обстрілу не завжди призводить до неминучого фізичного ураження.
Приведу військову аналогію: якщо вибух відбувається на відстані понад 300 метрів від вас, це може бути тривожним, але немає потреби піддаватися емоційним крайнощам.
Тут ситуація схожа: люди стали до цього звикати. Це вже частина нашої реальності. Також це можна вважати новою нормою. У межах цієї нової норми формуються різноманітні схеми, такі як комунікативні, адаптивні та інші.
Оскільки люди намагаються знайти своє місце в цій новій реальності, вони розмірковують про те, як визначити свою ідентичність, куди її вписати та як з нею взаємодіяти.
Якщо мова йде про зрілі особи, ми звикли усвідомлювати себе як суб'єкти, що займають певне місце в соціальному просторі, і розуміємо, як функціонує наша соціальна динаміка. Тепер же ця динаміка більше не існує.
У цьому стані існують два тривожних аспекти – дереалізація та дезадаптація. Це означає, що ми стаємо заплутаними. І коли ми заплутуємося, що відбувається? Ми починаємо діяти повільніше. Інстинкт підказує: "Залишайся нерухомим, краще не роби різких рухів або сповільни свою реакцію. Незважаючи на те, що тебе оточує, варто трохи зупинитися".
І ця наша "приторможеність" - природна фізіологічна реакція, яку свідомість не хоче приймати, тому що ми виховані в зовсім інших уявленнях про те, що таке людина, аніж те, чим ми є насправді.
Отже, цілком зрозуміло, що ми можемо сповільнюватися і що наша пам'ять може ставати менш гострою. Але що саме варто запам'ятовувати? Негативні моменти? Для чого це потрібно? Наш мозок підказує: "Чи дійсно це важливо для тебе? Відпочинь!".
Це нагадує енергозберігаючий режим на смартфоні, коли деякі функції вимикаються.
Коли людина вимовляє: "Ні, я цього потребую!" і продовжує існувати в тому ж ритмі, що й раніше, це нагадує ситуацію з комп'ютером: ваші "батарейки" втрачають заряд швидше, а "екран" затемнюється, поки ви не забезпечите свій організм необхідними ресурсами.
Це не обов'язково їжа. Здебільшого це комунікація. У нас є дві абсолютно важливі потреби - це сон і спілкування з живими людьми.
Ви говорили про зовнішні фактори. Наразі їх стає все більше...
- Ні, не стає більше.
Чи не можна вважати, що виникнення нових побутових труднощів є своєрідним збільшенням?
Зверніть увагу: три сюрпризи в одному шарі – це, по суті, один подарунок, якщо розглядати це в метафоричному сенсі.
Це не нові чинники, а ті ж самі старі. Ми вже протягом багатьох років стикаємося з цим. І через те, що наша пам'ять стає менш надійною, нам здається, що сьогоднішні обстріли відрізняються від тих, що були вчора. Насправді, вони не відрізняються!
Проте, наприклад, користування метро змінилося - жителям Києва тепер складніше переміщатися з лівого берега на правий і назад.
Ваше тіло не має уявлення про метро, і я говорю саме про фізіологію. Якщо ж ми розмірковуватимемо про те, як впливати на рух планет, уникаючи уваги санітарів, тоді, безумовно, роль метро стає надзвичайно важливою в цьому процесі.
Я не кажу, що її треба ігнорувати. Але це про локус контролю. Якщо ви переймаєтеся всім тим, що є назовні, в першу чергу, а потреби вашого тіла, здоров'я, комунікації для вас другорядні, ваш організм вам цього не простить. Це питання часу, коли він пред'явить вам свої вимоги, і тут немає кредитів. Це вам не банк. Тіло не працює в кредит. Ну, трошки є запас, але терпить воно недовго.
СТАБІЛІЗУЮЧИЙ ЗАРЯД ДЛЯ ПСИХІКИ - ЦЕ ТЕ, КОЛИ ВИ ЗБЕРІГАЄТЕ СВОЮ РОЗУМОВУ РІВНУВАЖЕНІСТЬ.
Згідно з інформацією від нашої розвідки, Росія має достатньо сил і ресурсів для ведення війни як у 2027, так і в 2028 роках. Яким чином нам варто оптимізувати наші запаси стійкості, щоб витримати "на один день довше" за Росію?
Як і в попередньому році, в мережі активно поширюють висловлювання Віктора Франкла, австрійського психіатра та автора книги "Людина в пошуках сенсу". Він зазначав, що в умовах німецького концтабору першими здавалися ті, хто сподівався, що все швидко завершується, а також ті, хто вважав, що це ніколи не закінчиться. Натомість виживали ті, хто щодня намагався знайти спосіб реалізувати свій день у рамках сценарію, який вони самі собі створювали.
З практичного або, більш точно, з історичного погляду, це є певною мірою суб'єктивним переживанням.
Не маю наміру оскаржувати це узагальнення: якщо люди звертаються до Франкла, це свідчить про його загальну ефективність.
Отже, важливо зосередитися на своїй повсякденності та індивідуальному графіку, а не порівнювати його з минулими днями. Сфокусуйтесь на моменті, що триває саме зараз.
Повторюся: подивіться на поведінку домашніх тварин або квітучі рослини. Це та емпатія, яка дасть вам конкретно емоційний заряд.
Ми розглядаємо стабілізацію психічного стану як процес, здатний наповнити нас ейфорією, подібною до викиду дофаміну та серотоніну.
Ні. Стабілізаційний заряд - це момент, коли ви не відчуваєте втрат, коли зникає відчуття, що у вас є "дірка" в кораблі, і ви опиняєтеся на межі затоплення.
Звичайно, ви вже не плаваєте так, як це було 20 років тому, коли ваша вага була на 30 кг меншою, але ви все ще у воді. Це виклик. І це абсолютно нормально.
Коли ви зрозумієте, що краще пливти, аніж красиво, як у кіно, тонути, тут організм і скаже: "От і правильно. Давай будемо пливти".
- Чи нам треба намагатися якось психологічно підтримати одне одного, щоб разом вижити?
Це тема, яку варто піднімати в храмі, адже те, що я маю на увазі, може не всім бути до вподоби.
Навіть у рамках християнської концепції та загалом авраамічних релігій, всі заклики до любові до ближнього стосувалися, в першу чергу, любові до тих, хто схожий на тебе — до одновірців, до своїх. І ця ідея дійсно мала свій вплив.
Отже, в контексті невеликої соціальної групи, що формується в межах родини, важливо проявляти доброту, прихильність і підтримку. Коли ми отримуємо позитивний відгук на ці дії, це сприяє гармонії. Проте, якщо такого зворотного зв'язку немає, це може призвести до негативних наслідків.
Якщо ви приділяєте увагу тим, хто не відповідає взаємністю або навіть проявляє неприязнь до вашого інтересу, це може призвести до погіршення вашого емоційного стану. Ваша свідомість, а також виховання підказують вам: "Мабуть, я не зовсім правильно висловлюю свою любов цим людям. Можливо, варто любити їх ще більше".
І у вас "орган соціальної любові" починає страждати, тому що отримує не очікуване, а зовсім інше. І тут починаються проблеми.
Отже, важливо бути на боці тих, хто підтримує вас. Безумовно, ви можете надавати допомогу будь-кому, навіть усім людям на планеті, проте слід усвідомлювати, які можуть бути наслідки цього вибору.
Якщо в вас виникає природне бажання творити добро без очікування винагороди, це може бути ефективним шляхом — за умови правильного підходу. Бажаєте дарувати любов іншим? Це приносить вам радість? Ваша самооцінка від цього зростає? Чудово! Дійте, не вагайтеся.
Однак, якщо ви сприймаєте це як своєрідний "ринок", то існує значний ризик, що ви "продасте" себе на цьому майданчику.
У СОЦМЕРЕЖАХ УСІ МАЛОПРИЄМНІ РИСИ НАШОГО ХАРАКТЕРУ МАСШТАБУЮТЬСЯ
Проте в даний момент у соціальних мережах багато осіб діляться своїми тривогами та панічними переживаннями: мовляв, я більше не можу терпіти, потрібно ховатися, втекти і подібне. Хіба це не є криком про допомогу? Які наміри мають ці люди і як ми повинні на це реагувати?
- Для початку треба зрозуміти, що тут ключове слово "мережі". Оце така собі каналізаційна мережа. Вона потрібна, як у наших помешканнях потрібна каналізація для відведення продуктів життєдіяльності.
Але це не те місце, де можна щось шукати, тому що його функціонал інакший. Він створювався за іншими алгоритмами, і функціонує відповідно. Тобто це паразитування на людських слабкостях і посилення людських вад. Усі малоприємні риси нашого характеру там масштабуються.
Я не сприймаю соціальні мережі як щось негативне або зловісне. Однак важливо усвідомлювати, що їх основна мета полягає, насамперед, у спілкуванні між людьми.
І коли ви хочете напитися з цього джерела, то маєте розуміти, що це "продукт життєдіяльності", і ви можете цим отруїтися. Бо маркетинг соціальних мереж продає вам оце все лайно як чисту воду, як чистий продукт. І ми, в силу своїх людських слабкостей, це "купуємо", бо так простіше - вам це доставляють просто додому.
Піднятися, вийти з дому та поговорити з кимось - це справді нелегко.
І це світова проблема, вона не пов'язана з війною. Ця катастрофа відсутності живого спілкування триває вже принаймні 20 років. Про це написано достатньо цікавих книжок. Ми, безумовно, теж є частиною цього процесу.
Уряд будь-якої нації проголошує про об'єднання навколо себе.
Давайте обговоримо питання суспільної стійкості. В представників влади є думка, що Росія цього зимового періоду намагається підштовхнути до розколу українське суспільство, а нашою основною відповіддю на це має бути єдність. Чи це просто повторюване гасло з боку влади, чи справді сьогодні єдність є нашою найважливішою зброєю?
Єдність є позитивним аспектом, але в природі немає жодної сталості, що могла б бути зафіксована.
У живій природі є динаміка: зграя збирається, розбігається, потім знову сходиться.
Влада будь-якої нації завжди акцентує на важливості єдності навколо себе. Це пояснюється очевидними політичними причинами. "Збирайтеся навколо мене, об’єднуйтеся з нами" – ці слова лунають від усіх політичних сил. Коли ж їх запитують: "Чому це потрібно?" – відповідь звучить: "Таким чином вам стане легше!"
Але що ж таке результативне згрупування людей у соціальну спільноту? Це передбачає, що кожна особистість повинна відмовитися від певних аспектів своєї індивідуальності для досягнення оптимальної роботи групи.
І тут завжди починаються проблеми - і в середніх групах, й у великих. Бо кожен її член хоче зростати, розвиватися, розширювати свої права. А в групі йому кажуть, що твої обов'язки збільшаться, а права і можливості зменшаться, бо це заважає іншим членам групи.
Отже, зазвичай заклики до єдності завершується лише словами.
Справжня єдність виникає лише в умовах катастроф чи серйозних труднощів. Це явище не підлягає жодним закликам і є спонтанним. Яскравим прикладом цього стала ситуація у 2022 році.
Проте жодна держава не бажає, щоб події розгорталися без її втручання. На жаль, така структура властива всім країнам з моменту виникнення нашої цивілізації.
ДВОЯКІ І ТРІПЛІ НОРМИ - ЦЕ ТАКОЖ ЧАСТИНА ЛЮДСЬКОЇ ПСИХОЛОГІЇ
- Зараз ми всі є свідками викриттів корупційних схем посадовців високого рівня. Як це впливає на нашу стійкість?
- Ніяк не впливає.
Якщо ви введете в пошукову систему запит на зразок: "Коли вперше в історії людства з'явилася письмова згадка про корупцію?", ви, ймовірно, натрапите на інформацію, що це сталося приблизно у 2300 році до нашої ери. Виглядає так, що мова йде про суддів і випадки зловживання владою.
Тобто як тільки з'являється поняття казни, з'являється і поняття казнокрадства. Це явище - частина людської природи. Я його не виправдовую, щоб ви зрозуміли, але це такий тип економіки в різних формах. Я не фахівець, у нас є спеціальні люди, антикорупціонери, які в цьому дуже добре розбираються. Я можу говорити тільки про людську поведінку.
Звісно, ми розуміємо, що подвійні та потрійні стандарти є невід'ємною частиною людської природи. Коли корупція проявляється на верхніх щаблях, у нас спалахують почуття справедливого гніву. Але якщо ми самі щось "узгодили", то чому б нам турбуватися про корупцію? По-перше, це зовсім інша ситуація. По-друге, масштаби тут зовсім інші. По-третє, кому від цього стало гірше? І, зрештою, відбувається масове виправдання таких дій.
Це охоплює не лише фінансові аспекти, але й усі види поведінки, які пов’язані з дотриманням законодавства в цілому.
Це суперечність між поняттям закону та справедливості. Ці два аспекти суттєво відрізняються. Справедливість є надзвичайно суб'єктивним поняттям, і кожен індивід вважає: "Що стосується мене, я знаю, що є правильним, і це справедливо". Однак те, що закон є універсальним для всіх, може здаватися нудним. Коли людина стикається з цим, вона часто думає: "Це якось несправедливо", розумієте?
Суспільний договір, як і будь-яка інша угода, передбачає рівність між сторонами.
Сьогодні все ще можна почути думки про те, що через корупцію в уряді, важку ситуацію на фронті та інші виклики необхідний новий суспільний договір між громадою та владою. Чи є це просто політичною абстракцією, чи справді існує потреба в такому підході?
Існує безліч істориків та політологів, а також сотні досвідчених і мудрих експертів, які здатні пояснити, що таке суспільний договір і які кроки потрібно зробити для його укладення.
Але в історії питання ніколи ці хороші ідеї не реалізувалися в тому вигляді, в якому ці люди про це говорять. Тому що суспільний, як і, по можливості, будь-який договір, передбачає рівність суб'єктів.
Розглянемо, наприклад, Велику хартію вольностей, укладену королем та баронами (історичний документ 1215 року, який вперше обмежив абсолютну владу монарха в Англії). Отже, сьогодні я можу бути бароном, а завтра — королем, і навпаки. Можемо зібратися разом і обговорити, як уникнути конфліктів між нами. В цьому, здається, є певна логіка, і це може спрацювати.
Суспільні концепції, що виникли ще за часів Джона Лока, англійського філософа епохи Просвітництва і вважаються основоположниками класичного лібералізму, мають в основі абстрактні ідеї. Самі ж автори цих соціально-філософських теорій не змогли втілити їх у життя на практиці, оскільки реальність має інші механізми. Це все звучить дуже красиво, але...
Тому суспільний договір можливий у локальних спільнотах, умовно кажучи, на рівні місцевого самоврядування.
Коли мова заходить про корупцію, я вважаю, що її корені сягають на рівень головів сільських рад. Це не новий феномен — така система функціонує вже давно. Усі технології виборів тісно переплетені з практиками підкупу на місцевому рівні.
Тому я не вірю в суспільний договір. Бо якщо його укладають ті самі люди, що й учора, то вони просто зроблять усе те саме, тільки назвуть це по-іншому.
ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ НЕ ВИБОРИ ЯК ТАКІ, А ЗМІНА СИТУАЦІЇ
- Де ж нам знайти інших людей? Колишній міністр оборони України Михайло Федоров закликав до пошуку легального та безпечного способу проведення виборів, навіть якщо війна з Росією затягнеться. Тим часом військовий експерт Костянтин Машовець на своїй сторінці у Фейсбуці зазначив: "Якщо почуєте заклики щодо виборів під час війни - реагуйте на це з обережністю". Чия точка зору вам ближча?
Необхідно завжди звертати увагу на те, хто саме висловлює певні думки, які його попередні висловлювання та на чому базується його існування.
Виборчий процес - це одна з небагатьох переваг демократії.
У демократії, з моєї точки зору, більше вад, аніж переваг, але завдяки циклічності виборчого процесу вона має можливість виправляти недоліки, які виникають у неї з огляду на її природу.
Отже, вибори є процесом, який суспільство розуміє та приймає.
Чи вважаєте ви, що наше суспільство ще не усвідомлює необхідності в проведенні виборів?
На мою думку, відчуття все ж є, адже ми звикли до певної соціальної активності. Проте, наразі суспільство ще не переживає гострої потреби у проведенні виборів.
Це необхідно чітко відділяти. Наприклад, необхідність усунення Януковича була надзвичайно важливою, оскільки він дійсно всіх дістав, і це зрештою сталося.
У нас наразі існує необхідність на культурному та політичному рівнях, а також багато інших факторів, які вимагають проведення цих виборів. Однак ми усвідомлюємо, що є певні обмеження через війну, і це викликає певне занепокоєння.
Зараз цей тиск не є критичним. Так, він існує і потрошку наростає. Що робить влада? Як у кавоварці "еспресо" - намагається цю пару стравлювати і, в принципі, робить це більш-менш ефективно.
Але ми ж не знаємо, який "вогонь" під цим розгорається і наскільки збільшується тиск. Це важко прорахувати. Ніяка соціологія вам докладно цього не скаже, бо це глибинні процеси.
Найбільше емоцій бурлить у тих, хто не висловлює свої думки, а не у тих, хто активно обговорює в соцмережах. Таких людей чимало. І мова йде не тільки про політичну опозицію — це очевидно, хоча саме це не є головним чинником. Проте бажання змін наявне.
Люди не прагнуть виборів самих по собі; їм важлива зміна обставин і певна ротація. Спосіб, яким це буде здійснено, насправді не має для них великого значення.
Але, розумієте, в чому справа? Коли напруження дійде до якогось високого рівня, що вже нарешті відбудуться вибори, то зовсім не факт, що це дасть той електоральний результат, якого ми чекаємо.
Зверніть увагу на Німеччину. Це зовсім інша держава, з власними законами і порядками. Нехай вони діють так, як вважають за потрібне, однак загальна соціальна динаміка залишається подібною.
Якщо президент почне вести діалог із суспільством на зрілому рівні, то його слухачі стануть більш обмеженими.
Президент регулярно звертається до громадян України, ділячись переважно позитивними новинами. Однак деякі політики та аналітики вважають, що з суспільством варто вести більш зрілий діалог, обговорюючи не тільки досягнення, а й виклики, труднощі та загрози. Як ви гадаєте, чи справді українці прагнуть дізнатися про реальний стан справ у країні?
Технологічно, Президент діє вірно. Не так важливо, що саме він говорить, як те, що його присутність і звернення до народу мають значення.
А якщо він почне висловлюватися як дорослий, скажімо, "умнічити", це теж позитивно, проте в такому випадку коло слухачів стане меншим.
Він висловлює прості думки, які викликають роздратування у тих, хто має знання, адже вони усвідомлюють, що є певні зауваження до його слів. Проте, зверніть увагу на демографічну ситуацію в Україні, на вікові та соціальні аспекти тощо.
Запустили "Єдиний марафон", і з часом він почав викликати в людей певне роздратування. Але, що з того? Людина просто вмикає телевізор, а він собі тихенько говорить, нічого негативного не транслює, лише позитив. І що ж, нехай собі!
Тобто пропаганда завжди примітивна. Так, Президент у даному випадку є частиною пропаганди.
- Тобто запиту на дорослу розмову в суспільства немає?
У певній частині суспільства, яка активна в соціальних мережах, він має місце, хай Бог простить.
Фактично, у соціальних мережах вони вже визначили нового президента та ведуть зовсім інше життя.
Люди в соціальних мережах - однодумці, вони вважають, що "їх багато, їх не подолати". А насправді це не так. Це дуже невеличка кількість людей, які вміють читати й писати, і то не факт, що без помилок.
Отже, ще раз підкреслю, що Президент діє в технологічно правильному напрямку.
Це точно не те, що мені цікаво, але я не дратуюся через те, що це існує. Мені воно реально по барабану. Але якщо це, скажімо так, дратує меншу частину людей, а заспокоює більшу - хай воно буде.
МИ ОБГОВОРЮЄМО ПИТАННЯ МОБІЛІЗАЦІЇ ЯК ЇЇ ЗАВАЛ, ОДНАК ЦЕ ГРУБЕ НЕНАВИГАЄ ВІД ІСТИНИ.
- Однією з найбільш гарячих і водночас найбільш непрокомунікованих тем є мобілізація і пов'язані з нею ухилянство, напади на військовослужбовців ТЦК, СЗЧ тощо. Дехто вважає, що ми програли цю інформаційну війну Росії. Це справді так?
- Ні. Інформаційну війну Росії ми програли понад 30 років тому, коли відбувся альянс "Народного руху" з комуністами, по суті, і вічні компроміси, такі як багатовекторність. Ми тоді її програли, а зараз - із кров'ю, зі слізьми, з бідою, але ми з цього вигрібаємо. Я бачу якраз позитивні процеси. А все, що було раніше, оце був програш.
Щодо мобілізації, я не можу висловити свою думку з упевненістю. Якщо ж ви зможете конкретизувати питання в межах моєї експертизи, я буду радий допомогти.
Хто саме – який орган або установа – має вести діалог з громадськістю щодо питання мобілізації, щоб ми змогли подолати ту ситуацію, в якій зараз знаходимося?
Історичний контекст свідчить, що це питання ніколи не було донесене з верхів і зазвичай розвивалося саме так, як ми це спостерігаємо.
Є закони, за якими її мають проводити органи місцевого самоврядування, наскільки я пригадую.
Але ми вже догребли до того місця, коли не тільки ми, а всі демократії світу заграють із найнижчими верствами народних мас - із плебсом, ідіотами, колаборантами, невігласами, злочинцями і так далі, бо це ж усе "наші люди".
Отже, ці особи тепер формують електоральні вподобання, і жоден політик не наважується висловити свою думку, адже це може призвести до втрати підтримки виборців.
Це огидна ситуація. Я думаю, що вона патова.
Вона може завершитися, як це траплялося в інших країнах, шляхом, який не користується особливою популярністю і є досить жорстким.
Очевидно, що супротивник максимально використав наші труднощі, досягнувши значних успіхів у створенні, на мій погляд, фактично антидержавного руху, що спирається на первісні інстинкти.
Я не в змозі уявити, яким чином можна змінити ситуацію, оскільки, напевно, багато досвідчених спеціалістів вже працюють над цим. Проте я помічаю лише механізм, який призвів до цього безвихідного стану.
Необхідно не лише спілкуватися, а й діяти, шукати нові підходи, адже поведінка людини завжди визначається двома основними факторами: бажанням отримати винагороду та побоюванням перед покаранням.
Під час розробки цієї мобілізаційної системи бракувало як стимулів, так і санкцій, внаслідок чого вона виявилася неефективною. Адже, якщо у людини є обов'язок, навіщо їй пропонувати винагороду? Вона й так зобов'язана виконувати свою частину. А покарання, якщо воно існує, не є настільки обов'язковим.
Отже, це призвело до того, чим воно стало. Можливо, існує інший підхід, проте комунікаційний аспект вже безнадійно втрачений.
Зрозумійте, ми часто трактуємо ситуацію з мобілізацією як її провал, але це зовсім не відповідає дійсності! Процес триває, навчальні заклади функціонують, а контракти "18-24" активно реалізуються. Однак, коли виникають окремі проблеми, ми схильні їх перебільшувати.
Очевидно, що це реалізується за підтримки кацапів, але ситуація відразу ж підхоплюється, і ми вже готові до цього. Таке "масове обурення з цього питання" справляє враження, ніби "все втрачено". Проте, процес продовжується.
Він ніколи не обере того шляху, якого б бажали інші, але процес трансформації цієї системи вже розпочався.
У якийсь момент мобілізація стала політичною проблемою, але зараз, на щастя, вона знову повернулася в адміністративно-організаційну площину.
- І на завершення хочу спитати про майбутнє. Ви колись сказали в інтерв'ю Укрінформу, що "українці замість руху вперед 25-й рік водять по біблійній пустелі козу". До закінчення біблійних сорока років блукання по пустелі нам залишається не так багато - п'ять років. Чи ми вже вийшли на пряму дорогу й чи наближаємося до виходу?
- Ми наблизилися, але цю біблійну алегорію треба трошки повніше читати - у всьому контексті, для її усвідомлення.
Ми собі думали, що отак походимо і таким самим складом, у якому зайшли, і вийдемо з пустелі. Але вихід із пустелі - це і є ціна питання. Це втрати, і з пустелі виходить абсолютно інший народ, який пройшов випробування і втратив велику частину такого, знаєте, лушпиння, яке начебто і мало відношення до культури, до історії, до традиції, але воно вигорає в цій війні, і лишається те, що лишається.
Я б зазначив, що ми не просто покидаємо пустелю, а пробираємося через надзвичайно тісний прохід, завдаючи собі болю, але все ж таки вибираємось з цього стану. Так, це дійсно важкий і неприємний шлях. Суспільство, народи та нації — це живі істоти, які постійно трансформуються.
Історія залишиться позаду. З'являться нові покоління. Як у науково-фантастичних стрічках: ви прибуваєте на іншу планету і розпочинаєте новий етап життя.
#
