Існують реформи, що завжди перебувають у центрі обговорень, такі як судова, антикорупційна та митна. Однак є одна реформа, яка залишається на периферії публічних дискусій, хоча вона істотно вплине на здатність України реалізовувати спільні санкційні рішення та регуляції Європейського Союзу.
Це зміна в підході до санкційної політики.
Навіть у рамках Кластеру 6 "Зовнішні відносини", офіційно запущеного в липні, немає чітких орієнтирів стосовно санкцій. Проте, у спільній позиції ЄС чітко зазначено, що українське законодавство наразі лише частково узгоджене з нормами в сфері обмежувальних заходів. Перед вступом країна повинна повністю адаптувати своє законодавство до всіх санкційних режимів і механізмів їх виконання, що існують в ЄС.
Для більшості людей санкційна політика стає помітною переважно в ті моменти, коли обмеження накладаються на відомих політичних діячів або бізнесменів. У таких випадках обговорення зводиться до конкретних осіб. Проте санкційна політика охоплює набагато більше, ніж просто введення обмежень. Після кожного ухваленого рішення виникає низка важливих питань, зокрема, як саме реалізуються ці санкції, які шляхи їх оскарження, і яка відповідальність передбачена за їх порушення. Саме ці аспекти визначають, наскільки українська система санкцій відповідає європейським стандартам і чи зможе вона ефективно функціонувати в рамках цих стандартів після вступу до Європейського Союзу.
Україні необхідні санкції. Основна проблема полягає в установлених нормах.
Для України санкції не є простою формальністю, а виступають одним із основних механізмів забезпечення безпеки. Вони дозволяють обмежувати доступ до економічних ресурсів і зменшувати вплив тих осіб, які підтримують агресію Росії або представляють загрозу для національної безпеки.
Крім того, Україна володіє винятковим механізмом — санкцією у вигляді конфіскації активів на користь держави. Цей підхід дозволяє вилучати активи осіб, які підтримують агресивні дії, а також очищати українську економіку від російських інвестицій та впливу. Завдяки цьому механізму вдалося повернути активи, пов'язані з президентом-втікачем Януковичем, російськими олігархами, колаборантами, пропагандистами та іншими союзниками Росії.
Фінансові кошти, отримані від продажу конфіскованих активів, направляють до Фонду для ліквідації наслідків збройної агресії, в який вже було внесено мільярди гривень. У 2025 році до фонду було зараховано 4,51 млрд грн.
Проблема не в тому, що Україна активно використовує санкції, а в тому, що за понад десять років повноцінної системи правил навколо цього інструменту так і не побудували.
Унаслідок цього українська санкційна система сьогодні має одразу два протилежні недоліки: вона дає державі надто широку дискрецію там, де потрібні правові гарантії, і залишається недостатньо ефективною там, де потрібне реальне виконання санкцій.
Потужний інструмент без належних засобів захисту.
Що сильніше санкції втручаються у право власності та економічну діяльність людини, то чіткішими мають бути підстави для їхнього застосування, процедура ухвалення рішення та можливості для захисту. В Україні з цим досі є проблеми.
Особливо показовими є рішення, що стосуються українських політиків. Введення санкцій проти колишнього президента та лідера опозиційної сили Петра Порошенка викликало не лише широкий резонанс у суспільстві, а й занепокоєння з боку правозахисних організацій. Аналогічну реакцію викликали санкції, накладені на колишнього голови офісу президента Андрія Богдана. У обох випадках громадськість залишилася без чіткого роз'яснення, які конкретні факти стали підставою для цих санкцій.
Проблема виходить за рамки обґрунтованості конкретних санкцій. Суть полягає в тому, що особам, які потрапили під санкції, не надаються навіть загальні причини їх накладення. Крім того, процес їх перегляду є надзвичайно ускладненим. Закон не передбачає окремої адміністративної процедури для ініціювання перегляду санкцій з боку осіб, які підпали під них. Судове оскарження довгий час було ускладнене через позицію Великої палати Верховного суду у справі №800/162/16, яка обмежує повноваження суду в оцінці підстав для застосування санкцій. У таких умовах існує ризик, що санкції можуть використовуватися не лише як інструмент безпеки, але й як засіб політичного тиску.
Це вже не просто тема для суспільних обговорень. У справі "ТОВ М.С.Л. проти України" Європейський суд з прав людини вказав на відсутність адекватних процесуальних гарантій, індивідуалізованих обґрунтувань для санкцій та ефективного судового нагляду.
При цьому, навіть попри конкретизовану позицію Великої палати Верховного суду, в якій враховано рішення ЄСПЛ у згаданій справі, досі системного перезавантаження процедури не відбулося: нові укази про застосування санкцій усе ще не містять навіть стислого викладу фактичних підстав, на яких ґрунтується рішення.
Внаслідок цього виникає цілком обґрунтоване запитання: яким чином особа може належно захистити свої інтереси в судовому процесі, якщо їй не відомі конкретні факти, на яких держава спирається при накладенні санкцій?
У той же час у Європейському Союзі причини для накладення санкцій на конкретну особу викладаються безпосередньо в рішеннях про санкції. Це дозволяє краще зрозуміти, чому були введені обмеження, а також дає можливість їх оскаржити.
Європейський підхід не означає слабших санкцій. Навпаки, сильний безпековий інструмент потребує сильних правових запобіжників -- зрозумілих підстав, належного обґрунтування, можливості перегляду та ефективного судового контролю. Саме цього українській системі сьогодні бракує.
Накласти санкції легше, ніж забезпечити їх реалізацію.
Ще однією складністю української системи санкцій є недостатня інфраструктура для їхнього впровадження. Хоча держава здатна оперативно запроваджувати обмеження, виникають суттєві питання: хто відповідальний за контроль за їхнім дотриманням, як відбувається управління заблокованими активами, та які дії вжити, коли санкції порушують права третіх осіб або заважають функціонуванню бізнесу.
Одним із прикладів є відсутність в Україні механізму санкційних дозволів. У Європейському Союзі відповідний орган має можливість у чітко визначених ситуаціях, таких як гуманітарні або медичні потреби, а також для оплати правничих послуг, надавати дозволи на операції із заблокованими активами, за умови, що це не суперечить меті санкцій. В Україні ж такого системного підходу не існує, внаслідок чого санкції іноді викликають труднощі не лише для осіб, які підпадають під санкції, але й для їхніх бізнес-партнерів, співробітників та членів родини.
У певних ситуаціях сама держава також виявляється у збитках. Наприклад, у 2023 році, після призупинення спеціальних дозволів для компаній групи Smart Energy через санкції проти Вадима Новинського, були зупинені операції двох газовидобувних підприємств. За підрахунками самої групи, станом на кінець червня того ж року держава втратила приблизно 320 мільйонів гривень податкових надходжень і близько 40 мільйонів кубометрів газу.
Ще одна важлива проблема полягає в браку повноцінної звітності щодо санкцій. Для ефективного контролю за заблокованими активами та виявлення спроб їх обхідних маневрів країна повинна мати чітке уявлення про те, які активи підлягають блокуванню, де вони розташовані і хто є їх власником. У Європейському Союзі особи, що потрапили під санкції (а також інші), зобов'язані інформувати відповідні органи про свої заморожені активи. В Україні ж такий механізм досі не впроваджено.
Більше того, незважаючи на те, що санкційний механізм функціонує вже понад десять років, парламент досі не прийняв законодавство, яке б криміналізувало саме порушення санкцій. У 2024 році Європейський Союз затвердив Директиву 2024/1226, яка встановлює спільні мінімальні вимоги для криміналізації порушень і обходу санкцій. Країни-члени повинні були імплементувати цю директиву до 20 травня 2025 року. Хоча Україна ще не є членом ЄС, у звіті Єврокомісії за 2025 рік прямо вказується, що обхід санкцій все ще не є окремим кримінальним правопорушенням, а українська система виконання санкцій потребує подальшого наближення до стандартів ЄС. Законопроєкт №12406, який було прийнято за основу ще в червні 2025 року, вже понад рік чекає на друге читання.
Існує також інституційна проблема: в Україні відсутній єдиний орган, що б відповідав за втілення санкційної політики в життя. Натомість, повноваження розподілені між кількома різними установами, що ускладнює координацію та моніторинг виконання санкцій.
Отже, питання української санкційної політики полягає не лише в тому, кого і за які дії піддають санкціям, але й у здатності держави забезпечити їх ефективність, контрольованість та передбачуваність.
Систему слід підготувати до моменту вступу, а не після.
Відсутність окремого санкційного бенчмарку не означає відсутності вимог у цій сфері. Вони випливають із самої логіки членства: Україна має бути готова не просто приєднуватися до санкційних рішень ЄС, а й забезпечувати їхнє виконання відповідно до європейських правил.
Для цього Україні вже зараз потрібно:
* забезпечити більшу прозорість у процесі введення санкцій -- визначити чіткі критерії для їх застосування та надати належне обґрунтування рішень щодо санкцій;
* забезпечити дієві механізми для оскарження санкцій — особа, яка підпадає під санкції, повинна мати реальну можливість оскаржити це рішення в уповноваженому органі та в незалежному суді;
* запровадити механізм санкційних дозволів, щоб у чітко визначених випадках мінімізувати необґрунтовану шкоду для третіх осіб і бізнесу без послаблення самих санкцій;
* розробити комплексну систему звітування про санкції, яка надасть державі змогу моніторити та управляти заблокованими активами;
* встановити дієву відповідальність за порушення та обхід санкцій відповідно до європейських стандартів;
* необхідно визначити єдиний уповноважений орган, який відповідатиме за впровадження санкцій. Цей орган повинен координувати їх виконання, видавати санкційні дозволи, отримувати звіти про заблоковані активи та забезпечувати контроль за дотриманням встановлених обмежень.
Мета полягає не в послабленні санкцій, а в зміцненні системи: держава повинна оперативно реагувати на виклики, водночас забезпечуючи прозорість своїх рішень, контроль за їх реалізацією та дотримання встановлених норм. Відсутність окремих критеріїв для санкцій не звільняє Україну від цієї відповідальності: до моменту впровадження санкційна система повинна бути готова функціонувати відповідно до тих же принципів, що й у країнах Європейського Союзу.
#
