Сучасний успіх української оборонної промисловості не забезпечить стійкого прогресу без включення в політичні та економічні структури Європейського Союзу.
Європейський Союз розпочинає новий етап у переосмисленні своїх стратегічних пріоритетів, зосереджуючи увагу на переході до декарбонізації, підвищенні конкурентоспроможності, а також на питаннях оборони, індустріальної стійкості та нових викликах у сільському господарстві.
Ці пріоритети втілені як у довгостроковому бюджетному плануванні, так і в законодавчих ініціативах, які розробляються на період 2025-2030 років. Серед них — програма Readiness 2030, Європейський оборонний фонд, а також нова аграрна політика та заходи щодо декарбонізації промислового сектору.
Раніше акцент ставився на необхідності "декарбонізації", а сьогодні важливими є критерії "незалежності та конкурентоспроможності".
Для України це свідчить про одне: інтеграційний процес з потенційними партнерами вже розпочато. Ігнорування цих змін або очікування офіційного членства України в ЄС може призвести до втрати можливості стати рівноправним учасником нової європейської структури в той момент, коли формуються нові комунікаційні стратегії та підходи.
Серед усіх секторів економіки три галузі -- оборонна промисловість, сталеливарний сектор і сільське господарство -- є водночас визначальними для української економіки і критично важливими для політичного порядку денного ЄС.
Їхнє вірне розташування вплине на те, чи Україна стане бажаним стратегічним партнером Європейського Союзу, чи ж її імпорт перетвориться на виклик, який Європа намагатиметься "вирішити".
Російська агресія стала каталізатором для розвитку оборонної промисловості України. За останні два роки обсяги внутрішнього виробництва зросли у понад 30 разів -- за оцінками, у 2025 році ринок сягатиме 35 млрд доларів.
Проте цей прорив не забезпечить сталий розвиток без інтеграції в політичні та економічні структури Європейського Союзу.
Одночасно виникає суттєве запитання:
Що чекає на оборонну сферу після закінчення війни?
Відсутність стратегічного позиціонування в європейській оборонній промисловості може призвести до ризику відновлення фрагментованого внутрішнього ринку, де попит буде обмеженим, а фінансування нестабільним.
Саме тому вже зараз потрібно вбудовуватися у довгострокові програми, спільні підприємства і стандарти ЄС, щоб оборонна промисловість залишилася драйвером економіки і в мирний час.
Європейський Союз впроваджує ініціативу Readiness 2030, яка є основою для залучення до €800 мільярдів інвестицій у розвиток спільного ринку озброєнь. Окрім цього, Європейський оборонний фонд (EDF) з фінансуванням у розмірі €8 мільярдів стимулює інноваційні рішення та спільні проекти в оборонній сфері.
У 2025 році розпочнеться ініціатива BraveTech EU — програма співпраці між Україною та Європейським Союзом, що передбачає виділення €100 мільйонів на дослідження та розробки в оборонній сфері. Також активні інші інструменти, такі як PESCO, EUDIS та EPF.
Головним завданням є представлення України в ролі надійного партнера в сфері виробництва та розробок на тривалий термін.
Це можна досягти шляхом залучення до EDF, формування спільних підприємств з європейськими виробниками, а також активного просування України в контексті спільної оборонної політики ЄС. Інакше існує загроза пропустити важливий шанс і залишитися поза межами майбутнього ринку.
Сталеливарна промисловість є однією з ключових для України: вона дає десятки тисяч робочих місць, забезпечує валютну виручку та є основою для суміжних секторів -- від інфраструктури до оборонного виробництва.
У мирні роки сталь складала до 20% українського експорту, а після 2022 року зберігає стратегічне значення для економічної стабільності країни.
У березні 2025 року Європейська Комісія анонсувала План дій для сталевої та металургійної промисловості, який став першим всеохоплюючим стратегічним документом для сталеливарного сектору. Цей план включає в себе оновлення антидемпінгових норм, введення нових вимог до походження продукції (так зване "правило переплавки та заливки"), запровадження заходів для боротьби з надвиробництвом, а також підтримку переходу до виробництва "зеленої сталі" шляхом механізмів Clean Industrial Deal.
Усі зусилля європейської політики в цій галузі націлені не тільки на екологічні ініціативи, а й на створення інтегрованого внутрішнього ринку сталі. Це передбачає більш суворі імпортні норми, вимоги до походження та прозорості продукції, а також надання переваг виробникам, які діють у межах Європейського Союзу. Для українських компаній важливо адаптуватися до цієї моделі, використовуючи локалізацію, створення спільних підприємств або укладання довгострокових угод з європейськими партнерами.
CBAM -- вуглецевий кордон -- повноцінно запрацює з 1 січня 2026 року. Виробники сталі повинні будуть сплачувати за викиди CO₂ при експорті до ЄС, якщо ці викиди не враховано в країні походження.
Актуальна ринкова вартість становить €60-90 за тонну. Це свідчить про те, що без впровадження декарбонізації українська сталь не зможе зберегти свою конкурентоспроможність.
Для України це відкриває як ризики, так і нові перспективи.
Загрозу -- бо якщо все лишиться, як є, то без модернізації більшість продукції українських металургів опиниться під фінансовим тиском CBAM і ризикує втратити своє місце на ринку ЄС.
Але варто зазначити, що українська електродугова металургія (EAF), що використовує переробку брухту, вже сьогодні має шанси стати "екологічнішою" за звичайні доменні печі в Європейському Союзі.
Але ще важливіше -- Європа зараз визначає, хто і звідки буде постачати сталь для її оборонного, енергетичного, транспортного виробництва. Україна може і повинна стати частиною цієї внутрішньої європейської логіки.
По завершенні війни українській сталеливарній галузі доведеться не лише відновити втрачені виробничі потужності, а й пристосуватися до нових умов європейського промислового протекціонізму.
У спокійний період саме тривалі контракти, локалізація та технологічна співпраця з Європейським Союзом стануть вирішальними для забезпечення доступу до ринку. Якщо не відбудеться інтеграція в спільні правила гри як особливого партнера-кандидата, існує ймовірність опинитися на краю внутрішнього ринку ЄС, який дедалі більше захищає інтереси своїх виробників.
Щоб використати цей шанс, Україна має:
Агропромисловий сектор є ключовим елементом економіки України, забезпечуючи близько 60% експорту до Європейського Союзу та приносячи понад €15 мільярдів щорічно. Однак саме агросектор викликає найбільші побоювання в Європі: у Франції, Польщі та Німеччині відбувалися масові протести фермерів, які були частково спрямовані проти українських товарів.
Водночас у самого ЄС серйозні виклики: реформа CAP (бюджет знижується із €387 до 300 млрд) із жорсткішими екологічними вимогами, скорочення субсидій.
Аграрії України зіткнулися з новим викликом — втратами традиційних ринків у Азії та Африці, які виникають через торговельні бар'єри, зростаючу конкуренцію та проблеми з логістикою.
І хоча участь у європейському ринку відкриває нові можливості, вона не є універсальним вирішенням.
Не всі сільськогосподарські продукції, що виробляються в Україні, користуються попитом у країнах Європейського Союзу. Тому надзвичайно важливо підтримувати свою присутність на ринках Азії та Африки. Це необхідно робити не в одиночку, а з підтримкою ЄС.
Сигнал про усвідомлення цієї ситуації вже відображено в оновленій Угоді про ЗВТ з ЄС, яка містить специфічні "додаткові заходи" для підтримки українських експортерів у світових ланцюгах постачання. Проте, очевидно, існує недостатня ясність щодо того, що саме це може включати.
Післявоєнний агросектор буде змушений балансувати між зростаючими екологічними вимогами ЄС та відновленням своїх позицій на глобальних ринках.
Якщо Україні не вдасться досягти адаптації європейських норм і не буде забезпечено підтримку для збереження доступу до ринків Азії та Африки, аграрна модель може опинитися під загрозою. Натомість активна участь у формуванні нової політики глобальної продовольчої безпеки спільно з Європейським Союзом може перетворити Україну з конкурента на важливого партнера.
Україна повинна вживати конструктивних заходів.
Європейський Союз створює нову структуру конкурентоспроможності, що охоплює сфери безпеки, промисловості та аграрного сектору. Якщо Україна прагне стати складовою цієї архітектури, необхідно вжити заходів уже зараз, навіть маючи статус кандидата.
Три ключові сектори – оборонна промисловість, сталеливарна галузь та аграрний сектор – не лише формують економічний облік України, але й є політично важливими для Європейського Союзу. Вони можуть виступати як основа для співпраці або ж стати причинами напруженості.
Усі три сфери є як викликами, так і шансами для розвитку.
Проте жодна з цих проблем не буде розв'язана "самостійно".
Необхідні конкретні кроки: реалізація спільних ініціатив, взаємодія з регуляторними структурами, активна позиція в Брюсселі, а найважливіше — сприйняття себе не як об'єкта благодійної допомоги, а як активного учасника спільної політики та ініціатив.
Лише так Україна отримає місце в ЄС, що відповідає її потенціалу.
#бюджет #сталь #Європейський Союз #Європа #Економіка #Імпорт #Україна #Мобілізація #Європейська комісія #Брюссель #Експорт #Євро #Німеччина #Інфраструктура #Комунікація #Економіка України #Інновації #Азія #Франція #Річ Посполита #Логіка #Африка #Сільське господарство #Мирний час #Спільне підприємство #Металургія #Архітектура #Конкуренція (компанії) #Збройова промисловість #Механізм (інженерія) #Électricité de France
