На початку 2022 року польський уряд виступав за підтримку Києва на Заході, передавав зброю та фінансову допомогу, а українські лідери публічно дякували Польщі за її підтримку. Це здавалося початком нового етапу у відносинах двох держав, попри складну історію між ними. Проте, як пише Guardian, "медовий місяць" виявився нетривалим.
Поляки дедалі менше підтримують українців
Одним з важливих індикаторів зміни суспільних настроїв стало ставлення мешканців Польщі до українських біженців. За даними недавнього опитування, проведеного польським центром CBOS, 52% респондентів виступають проти прийому українських біженців у країні. Крім того, у Польщі дедалі частіше висловлюються думки про виснаження від тривалої підтримки Києва.
Представники польських правих політичних сил вважають, що надання Україні великої кількості озброєнь нібито знизило обороноздатність Польщі у разі можливого нападу з боку Росії.
Цей контекст також супроводжується спорами про історичну пам'ять. Нещодавнє загострення сталося після того, як Володимир Зеленський прийняв рішення увічнити військову частину, назвавши її на честь Української повстанської армії, деякі учасники якої в 1943 році могли бути причетними до вбивств поляків.
Польська влада швидко відреагувала на цей крок. Президент Кароль Навроцький анулював нагороду Ордена Білого Орла, найвищої державної відзнаки Польщі, якою можуть удостоюватися іноземці, для Зеленського.
У результаті обидві сторони не захотіли відступати, а відносини між Варшавою та Києвом фактично опинилися в стані замороження.
Українці більше не є лише переселенцями.
На думку автора матеріалу, одна з головних проблем полягає в тому, що Польща не до кінця усвідомила довгостроковий характер змін, спричинених війною.
Українці, які спочатку жили у польських родинах, поступово почали орендувати або купувати власне житло. Вони створювали бізнеси, формували власну громаду та дедалі частіше конкурували з місцевими мешканцями на ринку праці й у підприємництві.
Цей процес вказував на те, що українці більше не сприймалися польським суспільством виключно як ті, кому потрібна підтримка.
Видання сприймає цей розвиток як природний і навіть вигідний, але саме він трансформував характер взаємин. Співчуття і благодійність більше не є основою співпраці, оскільки українці почали активно формувати своє самостійне життя в Польщі.
Для держави, що після завершення Другої світової війни зберігала в основному етнічну однорідність, така зміна, на думку автора, стала досить складною.
Київ більше не має потреби в "представнику" в Європі.
Перетворення торкнулися не лише українських біженців, а й безпосередньо самої України.
Після 2022 року Україна поступово перетворилася з отримувача масштабної західної допомоги на країну, яка розвиває власні військові технології та експортує відповідний досвід.
Лідери України здобули прямий доступ до вищого керівництва Сполучених Штатів та провідних держав Західної Європи. Внаслідок цього, Київ більше не має потреби в посередниках або "представниках" у Брюсселі, якими Польща зазвичай прагнула виглядати.
Це викликає додаткові напруження, заздрість і образи у стосунках. Автор вважає, що Варшава продовжувала діяти на основі припущення про свою унікальну роль у майбутньому України.
Якими можуть бути стосунки в післявоєнний період.
The Guardian стверджує, що Польща і Україна не змогли адекватно підготуватися до тривалих наслідків конфлікту.
Зокрема, уряд Польщі не забезпечив належної підготовки населення до того, що значна кількість українських біженців залишиться в країні і інтегрується в суспільство. Крім того, редакція зазначає, що Варшава не взяла до уваги зростаючі політичні та економічні амбіції України.
Автор прогнозує, що в найближчі роки Україна все більше інтегруватиметься в європейський простір, а українці - у європейські економіки.
Це означатиме не лише співпрацю, а й конкуренцію. Українські компанії та працівники можуть конкурувати з французькими, німецькими та польськими, як свого часу польські компанії та громадяни конкурували на ринках Західної Європи.
У цьому контексті українські керівники все частіше відвідуватимуть Брюссель, Париж і Берлін не в ролі просителів допомоги, а як повноправні представники держави, яка вважає свій внесок у забезпечення європейської безпеки підставою для рівноправного участі у діалогах.
#
