Між двома виступами президента Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн — 16 вересня 2025 року на конференції, присвяченій річниці доповіді Маріо Драгі, та 16 вересня 2026 року під час її звернення "Про стан Союзу" — минув рівно рік. Проблема, однак, залишилася без змін: вартість енергії в Європі залишається високою. Що змінилося, так це розуміння потенційних наслідків цієї ситуації. У 2025 році високі ціни на енергію ще сприймалися в основному як бар'єр для конкурентоспроможності, який можна подолати шляхом декарбонізації, інтеграції енергетичних мереж та інвестицій в інфраструктуру. Проте, у 2026 році в європейських дискусіях все частіше звучить значно більш тривожний висновок: структурно високі ціни на енергію ставлять під сумнів можливість Європи зберегти статус значного промислового центру. Тому питання вже не лише в тому, як знизити ціну на енергію, а чи не стане цей структурний енергетичний дисбаланс вироком для певних сегментів європейської промисловості.
У 2025 році Урсула фон дер Ляєн зазначила, що основною причиною високих цін є надмірна залежність від імпортованого пального, яка призводила до того, що ціни на енергію в Європейському Союзі були під контролем світових ринків. Незважаючи на це, більше 70% електроенергії в ЄС вже генерувалося з низьковуглецевих джерел, а зменшення споживання викопних палив дало змогу зекономити 60 мільярдів євро на рік. Тоді ж було відзначено, що ціни є "надто високими, нестабільними та різними", оскільки в деяких країнах-членах вартість електроенергії втричі перевищує цю в інших. Цю ситуацію пояснювали недостатньою кількістю інтерконекторів та вузькими місцями в мережах. Відповідно, був розроблений пакет заходів для розвитку європейських електромереж та ініціатива з енергетичних магістралей, що включала вісім ключових напрямків.
* два електричні переходи через Піренеї для кращого з'єднання Піренейського півострова з Францією;
* морський інтерконектор для приєднання Кіпру до континентальної європейської електромережі;
* укріплення електричних зв'язків з Балтійськими державами;
* забезпечення реверсного потоку Трансбалканським газопроводом;
Розробка енергетичного хабу на острові Борнгольм, який слугуватиме центром морських електричних з'єднань у Балтійському морі.
* підвищення цінової стабільності та енергетичної безпеки Південно-Східної Європи;
* формування Південного водневого маршруту;
* розробка водневого коридору Південно-Західної Європи, що проходитиме від Португалії до Німеччини.
Логіку 2025 року можна описати послідовністю "дорога енергія → недостатня інтеграція → інвестиції в інфраструктуру → зниження цін", а декарбонізацію і промислову конкурентоспроможність трактували як взаємодоповнювальні цілі.
Через рік формулювання кардинально змінюється: "Європа не зможе залишатися значним промисловим хабом, якщо енергетичні ціни в регіоні залишатимуться структурно занадто високими". Важливе уточнення стосується терміна "структурно", оскільки йдеться не про тимчасові труднощі чи обмеження в мережах, а про адаптацію європейської енергетичної моделі до умов глобальної конкуренції в промисловості. Незалежні дані свідчать про величину цього відставання: за прогнозами Міжнародного енергетичного агентства, у 2025 році кінцеві тарифи на електроенергію для енергоємних секторів в ЄС в середньому перевищуватимуть американські більш ніж у два рази і будуть майже на 50% вищими, ніж у Китаї. Одночасно зростає усвідомлення зовнішніх ризиків. Після енергетичної кризи, викликаної Росією, новим викликом стало закриття Ормузької протоки, що призвело до додаткових витрат на імпортовану викопну сировину в розмірі 90 мільярдів євро без жодного збільшення обсягів енергії. Диверсифікація постачальників може зменшити концентрацію залежності, але не усуває повну залежність від зовнішніх ринків та геополітично вразливих шляхів транспортування.
Відповіддю на виклики стає пришвидшена електрифікація: Європейський Союз поставив перед собою амбітну мету подвоїти частку електроенергії до 2040 року. За оцінками Єврокомісії, це може призвести до зменшення щорічних витрат на імпорт пального приблизно на 260 мільярдів євро. Однак важливо зазначити, що енергетична незалежність не завжди означає енергетичну конкурентоспроможність, оскільки зменшення імпорту пального не гарантує, що ціни на енергію будуть конкурентоспроможними в порівнянні з витратами основних промислових конкурентів ЄС. Цікавим є те, що після висловлення про структурно високі ціни на енергію Урсула фон дер Ляєн згадує про торговельний дефіцит ЄС з Китаєм, який досяг близько 1 мільярда євро на день, а також про "другий китайський шок", що вже призводить до деіндустріалізації європейських промислових центрів. Ця причинно-наслідкова зв'язка набуває нових форм: зовнішня енергетична залежність → структурно високі витрати на енергію → підвищені собівартість → втрата цінової конкурентоспроможності → посилення зовнішнього промислового тиску → ризик зменшення промислової бази.
Водночас існує ще один суттєвий аспект енергетичної залежності, який залишається поза увагою обох виступів. Хоча ЄС зменшує прямий імпорт російських енергоносіїв, вимірюючи його в фізичних обсягах нафти, газу та вугілля, глобальні ланцюги створення вартості дозволяють енергії змінювати не лише маршрут, а й формат участі у міжнародній торгівлі. У липні 2026 року Китай залишався найбільшим споживачем російських викопних палив: на його частку припадало 43% експортних доходів Росії від п’яти головних країн-імпортерів, що складало приблизно 7,7 мільярда євро на місяць. Санкції можуть створювати цінові переваги для тих покупців, які готові продовжувати угоди: у 2025 році скраплений природний газ (СПГ) з проекту Arctic LNG 2 пропонувався китайським споживачам зі знижками, які, за даними Reuters, досягали 30-40% від ринкової ціни. Проте цей випадок не дозволяє узагальнити висновки про санкційні знижки на весь російський енергетичний експорт, і не варто стверджувати, що китайська промисловість повністю залежить від дешевого російського пального, адже енергетичний баланс Китаю є досить різноманітним. Тим не менш, сам механізм має економічну основу.
У попередній моделі причинно-наслідковий ланцюг мав вигляд "Росія → енергоносії → виробництво в ЄС → європейський споживач". Після переспрямування енергетичних потоків і зміни географії виробництва може виникнути інша конструкція: "Росія → енергоносії → виробництво в третій країні → проміжний або кінцевий товар → ринок ЄС". Російський енергоносій у цьому разі до ЄС не імпортується, проте енергія, використана для виготовлення товару, економічно втілена в його вартості. Для опису цього явища доречне поняття "втілена енергетична залежність", яке розмежовує пряму залежність від імпортованого енергоносія та опосередковану (втілену) залежність, що виникає через імпорт енергоємних товарів: металів, алюмінію, хімічної продукції, добрив, цементу. Якщо виробництво в ЄС скорочується, а попит задовольняється імпортом, за межі Європи переміщується і частина енергетичного навантаження, тому залежність не зникає, а мігрує між ланками ланцюга створення вартості.
Це питання пов'язане з вуглецевим витоком, хоча ці терміни не є синонімами. Механізм транскордонного коригування вуглецевих викидів, остаточні правила якого набирають чинності з 1 січня 2026 року, враховує викиди, включені в імпортовані товари, але не встановлює, з яких країн походять нафта, газ, вугілля або електроенергія, що використовуються для їх виробництва. Європейська політика вже добре освоїла вимірювання прямого імпорту енергії і поступово формує облік викидів, втілених у продукції, тоді як третя категорія — географічне походження енергії в імпортованих товарах — залишається поза увагою. Це дозволяє висунути припущення про ефект енергетичної залежності: політика, спрямована на зменшення безпосередньої залежності від певного постачальника, може перенаправити енергетичні потоки до інших країн, а частина цієї енергії потім опосередковано повертається на ринок первинного імпортера у вигляді товарів, виготовлених за її участю.
Цей ефект не свідчить про те, що відмова від прямої залежності була безрезультатною. Здатність постачальника раптово зупинити постачання газу до країни ЄС, а також присутність іноземних енергетичних елементів у імпортованих товарах створюють різні рівні вразливості. Тому їх не можна механічно прирівнювати, хоча обидва аспекти варто розглядати одночасно. В іншому випадку виникає статистичний парадокс: рівень прямої залежності зменшується, але частина економіки все ще опосередковано залежить від тієї ж енергетичної основи через імпорт з третіх країн.
Ситуація вже не обмежується лише питанням, чи здатен Європейський Союз замінити російські енергоносії альтернативними джерелами. Вона також стосується того, чи зможе європейська промисловість отримувати енергію за такими цінами, які дозволять зберігати виробництво на континенті. У разі негативної відповіді, зменшення прямої залежності від енергетичних ресурсів може супроводжуватись зростанням залежності від імпорту в промисловому секторі. У цьому контексті, висока ціна на енергію, про яку згадує Урсула фон дер Ляєн, стає інструментом, через який залежність просто набуває нових форм. У 2025 році ситуацію в Європі можна буде узагальнити формулою "декарбонізація для підтримки конкурентоспроможності", а вже в 2026 році це ускладниться до "декарбонізації за умови збереження конкурентоспроможності, промислової бази та контролю над зовнішніми залежностями".
Ця проблема стає ще гострішою з огляду на те, що цифровізація, розвиток штучного інтелекту, розбудова центрів обробки даних, електрифікація та інші технологічні ініціативи ЄС передбачають подальше зростання попиту на електроенергію: без доступної енергії значна частина заявлених цілей цифрової, зеленої та промислової трансформації ризикує залишитися на рівні декларацій. Якщо енергія в ЄС залишатиметься структурно дорожчою, ніж у його основних конкурентів, а енергоємне виробництво дедалі більше переміщуватиметься за межі Союзу, скорочення прямої енергетичної залежності може супроводжуватися втратою промислової конкурентоспроможності. І тоді загроза деіндустріалізації перестає бути побічним ризиком енергетичного переходу і стає однією з головних економічних дилем Європи.
#
