"Складно визначити, чи не є нинішні переговори з Росією потенційною пасткою", - зазначив Залужний, коментуючи критичний етап конфлікту.

Валерій Залужний підкреслив, що будь-які обіцянки економічного відновлення без першочергового забезпечення безпеки та розвитку оборонного потенціалу є хибним шляхом, який знову поставить під загрозу існування української держави.

Наводимо текст колонки Валерія Залужного повністю:

Як нам пройти цією пустелею, не пересварившись і не розчинившись у світі

"Будьте сміливими і відважними. Не лякайтеся і не турбуйтеся перед ними, адже сам Господь, ваш Бог, ітиме з вами, він ніколи вас не залишить і не відвернеться від вас." (Книга Второзаконня 31:6)

Згадуючи історію, не забувай про майбутнє.

Тридцять п'ять років Незалежності України -- це не тільки час осмислити вже пройдений етап, а й найголовніше -- визначити орієнтири для руху далі.

Якщо порівнювати наш шлях із виходом Народу Ізраїлю із єгипетської неволі до "краю, що тече медом і молоком", як написано в Біблії, то нам залишилось пройти ще п'ять років.

Проте ці роки можуть виявитися найскладнішими, адже вони потребують згуртованості, об'єднання зусиль та прагнення до свободи. Важливо боротися не лише з зовнішнім противником, а й з "піщаними бурями" у вигляді неправди, виснаження, зневіри та втрати оптимізму.

Як і писав Іван Якович Франко у своїй поемі "Мойсей": "І зневірився люд, і сказав: "Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?"

Сьогодні Україна опинилася на порозі, коли все більше людей починають сумніватися у майбутньому розвитку подій. Написи на кшталт: "Чого чекати? І як довго?" можуть стати справжнім символом часу, хоча вже й з'явилися на простих картонних аркушах.

Отже, щоб дати відповідь на запитання: "Що буде далі і як уникнути помилок, щоб врешті-решт вирватися з пітьми бездоріжжя?", необхідно ретельно вивчити шлях, пройдений нашою країною за останні 35 років, та окреслити стратегічні пріоритети для наступного, вирішального етапу.

Розпад Радянського Союзу став ключовим геостратегічним поворотом XX століття. Президент Росії Володимир Путін вважає цю подію найбільшою помилкою. Це не без підстав, оскільки, коли мова йде про геополітичний злам, його неможливо змінити, але помилку завжди можна спробувати виправити.

Отже, сьогодні в західних політичних колах розпад Радянського Союзу розглядається як закономірний етап в історії, адже будь-яка імперія, зрештою, підлягає занепаду та розпаду. Проте в Кремлі, попри цю історичну тенденцію, панує абсолютно інша думка — це не повинно було трапитися.

Тож доки в Москві керуються саме такими думками, російська стратегія невизнання Української Незалежності буде визначальною та виключатиме будь-які компроміси -- як для примарних виборів, так і довгого і тривалого миру. Тут "пророки" точно не мають брехати. Однак це велика помилка і для керівництва РФ, адже одержимість виправленням історії вже призвела до великої війни, в якій не буде переможців, і сама Росія не здатна перемогти.

Незалежність України, хоч і є наслідком історичного розпаду імперії, втілює в собі кульмінацію багаторічних і навіть багатовікових зусиль наших предків у боротьбі за свободу. Цей аспект варто завжди тримати в пам'яті.

Або, принаймні, про те, якою ціною заплатили ті, хто сьогодні, на 35-ту річницю незалежності країни, за яку вони боролися, нарешті знайшли свій спокій у рідній землі. Це слід бачити і пам’ятати сучасним захисникам. Чи не опиняться вони в ролі нових жертв політичних маніпуляцій, намагаючись знайти мир там, де його досі немає для тисяч, які так і не повернулися?

У 1991 році, немов би внаслідок тектонічних зсувів, історія спричинила потужний землетрус у серці Європи. Важко визначити, чи відчули тодішні представники еліти в собі сплеск надій та очікувань. Однак питання залишається: чи була це саме та еліта, яка повинна була перетворити ці надії на конкретні дії з розвитку держави?

Безсумнівно, що саме ці еліти мали взяти на себе відповідальність за створення потужних інститутів, які, у свою чергу, повинні були сприяти розвитку та укріпленню економіки, армії, науки, технологій та освіти.

Сьогодні можна стверджувати, що в той момент щось пішло не за планом. Натомість на заміну ідеалам побудови Держави Україна, за які боролися та віддавали життя тисячі наших співвітчизників, ми отримали олігархічну республіку, яка, захищаючи інтереси окремих кланів, систематично руйнувала довіру та соціальну згуртованість. Це сталося, незважаючи на дві революції, які вже під час війни об'єднали народ.

Чи буде цього достатньо для подолання найскладніших етапів, чи ж люди, які дбають лише про свої вигоди, знову отримають перевагу та визначать подальшу долю волі? Усе це є результатом втрачених шансів, зокрема через забуття власної історії.

Існує розповідь, яку в Україні досі намагаються змінити чи переписати.

Можна тривало досліджувати етап, що розпочався в 1991 році, але найгіршою помилкою того часу було вважати, що здобута свобода, отримана в результаті історичних змін, сама по собі забезпечить захист. Саме нам, тим, хто в 1991-му був у віці 18 років і вірив у ту еліту, у 2014 році довелося відшкодовувати їхні прорахунки власною кров'ю. Але чи насправді це були лише прорахунки, чи, можливо, частина якогось продуманого плану — покаже лише час.

Отже, ігнорування ЗАХИСТУ та ОБОРОНИ країни стало ключовими факторами, які в кінцевому підсумку сприяли виникненню цієї жахливої великої війни.

Безумовно, кожне складне політичне рішення приймається з урахуванням конкретних обставин, у яких опинилася країна в даний момент. Це важливо усвідомлювати і поважати такі рішення. Можливо, у контексті нестабільності молодих державних інститутів дійсно було необхідно піти на компроміси з Росією, щоб уникнути війни ще в ті часи — понад три десятиліття тому.

Проте чи було мудро в цей час масово зменшувати озброєння, скорочувати військові витрати та швидко ухвалювати рішення щодо перерозподілу Чорноморського флоту? Таким чином, можна стверджувати, що війна не лише відкладалася, а й відбувався свідомий процес ослаблення української держави.

Ми, представники українського народу, не лише розпустили власну армію — ми також втратили стратегічно важливі заводи, промислові підприємства, науковий потенціал та технологічні виробництва. Саме ці ресурси нині бракує для створення власної ракетної та протиракетної індустрії.

Війна -- це поганий стан. І найкраще, коли політика держави базується на максимумі зусиль для того, аби запобігати есклації, що призводить до неминучого. Але уникати можна різним шляхом. Головне при цьому дбати про посилення потенціалу, щоб у критичний момент все ж мати змогу себе захистити.

А є й інший шлях -- декларувати щирі наміри та прагнення, не дбаючи про захист та безпеку, йдучи на конфронтацію, в очікуваннях, що війни зрештою не станеться.

Ще один особливий урок -- це урок Будапештського меморандуму.

Сьогодні це не про роль ядерної зброї. Адже у нинішньому Світі технологічного прогресу з'являються вже значно дешевші та простіші, але не менш смертоносні системи озброєнь, які й визначатимуть контури майбутніх воєн.

Приклад Будапештського меморандуму важливий в тому, що безпека держави не може базуватися виключно на зовнішніх запевненнях, навіть на гарантіях. Жодні документи не можуть замінити власної спроможності держави захищати себе. А захистити себе держава може тільки через готовність власного народу до спротиву і боротьби, навіть довготривалої.

Я не заперечую ідеї міжнародних безпекових альянсів і блоків, проте розумію, що їхня ефективність можлива лише за умови наявності власної сили, економічної стабільності та технологічної переваги. Важливо об'єднуватися з тими, хто формує свою оборонну стратегію на основі усвідомлення і готовності адаптуватися до змін, які сьогодні приносить науково-технологічний прогрес.

Оглядаючи десятиліття нашої Незалежності, важливо згадати про 2014 рік. Це був рік, коли розпочалася війна, намагання уникнути якої виражалися не в зміцненні, а в роззброєнні та поступках на користь Росії. Цей рік приніс багато втрат і страждань, але водночас він став символом надії.

Саме в цей період, під впливом війни, українське суспільство показало свій величезний потенціал до самоорганізації та опору. Багато людей не злякалися взяти на себе відповідальність у тих ситуаціях, де державні структури не встигали реагувати або взагалі відсутні.

Зрештою суспільство по-справжньому оцінило важливість армії, довіра до Збройних сил зрозсла, самі Збройні сили почали змінюватися, а держава вимушена була робити безпеку основою національної політики. Велику війну тоді вдалося зупинити. Знову, як у далекому 1994 році, саме наша неготовність, призвела до єдиного правильного рішення на той час.

Мінськ надав новий урок. Можливість випадає лише раз.

У цей критичний момент нам потрібні дії, а не затягування з вирішенням проблем, які вже не можуть бути усунуті інакше, як через конфлікт. Незважаючи на всі труднощі, що передували цій ситуації, ми отримали можливість переосмислити наші погляди та підходи до значення Незалежності та ролі України в глобальному контексті. Цю роль можна зайняти лише за умови наявності власної сили.

Врешті-решт, дипломатичні зусилля, спрямовані на ведення переговорів з Росією, виявилися передбачуваними і призвели до війни.

Важко сказати, чи не є і сьогодні пасткою якісь перемовини з Росією, бо єдиний вихід це ceasefire. Але що вже точно пастка -- це ослаблена, деморалізована та заполітизована армія, яка вже не дасть шансу вибратися з пастки перемовин.

Поки вихід із чергової "піщаної бурі" 2022 року відкривав перед нами нові горизонти досвіду у війні, стало очевидним, що сучасний конфлікт вже не обмежується лише танками, артилерією та ракетами. Сьогоднішня війна включає безпілотні технології, штучний інтелект, автономні системи управління, аналізу та збору інформації, а також роботизовані комплекси і надійні супутникові комунікації.

Війна стала десь дешевшою та доступнішою, але жорстокішою. Україна стала одним із головних полігонів військово-технологічної революції XXI століття і мала б стати чи не найпотужнішою Державою у світі. Державою, що винайшла нову зброю.

Ось ще одна навчальна сесія.

Конфлікти прискорюють еволюцію науково-технічного прогресу. На жаль, цей прогрес, забираючи життя невинних людей, стає джерелом прибутку для деяких. На жаль, така реальність існувала завжди. Тому жодні рекламні кампанії, якими б привабливими вони не були, не можуть замінити справжню стратегію, засновану на наукових дослідженнях та накопиченому досвіді.

Лише чітко сформована політична мета і розроблені стратегії, у тому числі військова, дають шлях до реалізації цієї мети. А наша мета, -- це все ж таки ПЕРЕМОГА.

Сила українського народу підтвердила нашу самостійність і ясно вказує на необхідність відмовитися від політики так званих "сірих зон" у міжнародних відносинах. Ми залишаємо статус "буферної" країни між Сходом і Заходом, в якому нас намагалися утримувати протягом багатьох років обидві сторони.

Сьогодні Україна стала центром, з якого починає формуватися нова архітектура безпеки в Європі. Збройні сили України отримали унікальний досвід ведення масштабної технологічної війни проти сильнішого супротивника – досвід, якого немає в жодної з армій країн НАТО. Це вже стало реальністю, яку можуть ігнорувати лише ті, хто уперто заперечує сучасні виклики війни та продовжує жити в рамках старих уявлень про "Холодну війну".

Україна стала одним із ключових суб'єктів формування нової європейської архітектури безпеки. Чи всі у Європі готові до цього -- ще одне відкрите питання.

Тепер ми стикаємося з ключовим викликом: як інтегрувати уроки, отримані з цього конфлікту, у стійку національну систему безпеки? Які кроки необхідно зробити, щоб пройти через цю непросту ситуацію ще, можливо, протягом п'яти років, зберігаючи при цьому єдність і не розчиняючись у світовому контексті, який вже починає адаптуватися та формувати нові порядки згідно з логікою швидкого науково-технологічного розвитку?

Для досягнення цієї мети необхідно розробити продуману та ефективну стратегію розвитку. Важливим аспектом цієї стратегії повинна стати безпека, яка займає центральне місце. Тому, будь-яка особа, що обіцяє економічний прогрес та відновлення, і не враховує критично важливий аспект безпеки, є лише "провісником", що веде нас по вже відомому шляху.

Проте безпека – це не лише сучасні військові формування. Це також підготовка фахівців у галузі фізики, інженерії та математики. Це усвідомлення історії та збереження своїх коренів, що є основою виживання національної ідентичності. Це наш імпульс для подолання труднощів і побудови незалежності, яка виборювалася ціною крові.

Україна вже підтвердила свою здатність до боротьби. Тепер наше завдання полягає в тому, щоб продемонструвати, що ми можемо не лише виживати, а й досягати стратегічних перемог: уникати помилок минулого, перетворювати накопичений досвід на основи майбутньої доктрини, впроваджувати технології в економіку, а армію перетворювати на надійну систему стримування, забезпечуючи нашу Незалежність як незворотний аспект історії.

Нам потрібно йти далі і зробити все, аби на сороковий рік Незалежності України ми могли сказати: "Нам вже точно ніколи не буде соромно, бо ми не зупинилися в пустелі..."

В це значуще свято ТСН.ua дарує свої найтепліші побажання з нагоди Дня Незалежності України у поетичних рядках та прозових висловлюваннях.