Ексклюзивна бесіда з Ігорем Тереховим, мером Харкова та головою Асоціації прифронтових міст і громад України (АПМГ), відбулася з агентством "Інтерфакс-Україна".
Ярослав Щербаков – уникальное имя, которое может принадлежать многим.
У неділю відбулась Ваша зустріч с президентом України. Який був порядок денний, які питання обговорювались?
Я дякую президенту за зустріч, за дуже предметну і змістовну розмову. Ми говорили про ситуацію в Харкові, на прифронтових територіях, в країні і загалом. Про порядок денний програм і ініціатив, потрібних для стійкості і майбутнього розвитку України.
Я хотів би з вдячністю підкреслити, що президент завжди активно займається питаннями життя прифронтових міст і громад, які нині стоять на передовій боротьби з агресією. Він глибоко усвідомлює виклики, з якими стикаються ці території, їхні потреби та важливість надання підтримки. Це має велике значення.
Ми також обговорювали необхідність вже сьогодні шукати креативні ідеї та рішення для забезпечення процесу відновлення. Важливо впроваджувати дієві антикризові заходи і стабілізаційні рішення, а також розробляти стратегії, які допоможуть країні повернутися на шлях відбудови. Адже, коли нарешті настане мир, всі дії повинні бути максимально оперативними та злагодженими.
Ні в даний момент, ні після завершення війни не можна дозволяти економічній стагнації. Повільні темпи зростання економіки, несистематичні інвестиції, обмежена динаміка створення робочих місць, замороження соціальних витрат і мляве зростання доходів населення – все це створює небезпечну пастку як для економіки, так і для суспільства. Наявність чіткої стратегії, а також конкретного переліку ініціатив і дій – майже єдиний спосіб уникнути таких ризиків.
Потрібно чітке бачення стимулів для розвитку промисловості. При цьому машинобудування і оборонна промисловість мають бути серед головних пріоритетів. Це дасть нові робочі місця із гідною заробітною платою, надходження до бюджету, стабільний експорт продукції із високою доданою вартістю.
Ключовим є започаткування масштабної програми державного будівництва доступного житла, що вже обговорювалася раніше. Це перевірений у багатьох країнах підхід, який сприяє швидшому відновленню після війни або кризових ситуацій.
Для стимулювання промислового та будівельного секторів необхідно забезпечити надійне, доступне та економічне енергопостачання. Це підкреслює важливість оперативного розвитку енергетичної галузі та її трансформації. Важливо зосередитися на відновлювальних джерелах енергії, впровадженні розподіленої генерації та вдосконаленні сучасних енергетичних мереж, щоб мінімізувати втрати енергії.
Економічний прогрес, в свою чергу, стане потужним каталізатором для впровадження активної соціальної політики та боротьби з бідністю. Підтримка громадян і формування суспільства добробуту, на мою думку, є безумовним пріоритетом. Адже добробут є ключовою умовою для повернення людей в Україну, створення нових сімей та народження дітей. Люди завжди залишаються нашим головним пріоритетом.
Ось, власне, про що ми переважно дискутували з президентом.
Які, на вашу думку, є найзначнішими досягненнями Асоціації прифронтових міст України за період її діяльності? Які у вас перспективи розвитку організації? Чи впливають на ці плани можливі вибори?
Асоціація прифронтових міст та громад була створена для того, щоб ми об'єднали свої зусилля. Адже у нас дуже багато спільного. Це спільні виклики, з якими ми стикаємось кожного дня, це піклування про наших людей, допомога військовим, необхідність утримання критичної інфраструктури, забезпечення роботи транспорту, лікарень і шкіл, підтримка бізнесу.
Коли ми засновували Асоціацію, стало очевидно, що кожне місто чи громада можуть самостійно звертатися до уряду, міжнародних партнерів та парламенту. Проте тепер наш голос об’єднаний, і він звучить значно потужніше та впевненіше.
Головним є те, що ми з'єдналися не заради політики. Асоціація міст і громад, що знаходяться поблизу фронту, є суто неполітичним проєктом. Вона не має жодного відношення до виборчих процесів, а стосується життя людей. Ми разом шукаємо шляхи, як витримати ці важкі часи, як рухатися далі, як відновити наші громади, як заохотити людей повернутися, і що можна зробити сьогодні, щоб запобігти їхньому виїзду.
І я дуже радий, що сьогодні Асоціація об'єднує понад 300 громад з 12 областей країни. Разом нам вдалося сформувати порядок денний прифронтових територій, до якого прикута увага. Ми регулярно надаємо пропозиції щодо питань підтримки бізнесу, роботи підприємств, допомоги ВПО, житла, кадрової та економічної стійкості, відновлення інфраструктури й інших питань, від яких напряму залежить якість життя та добробут людей в прифронтових містах і громадах.
Для мене надзвичайно важливо, що Асоціація не стала просто місцем для дискусій. Наша діяльність має практичну спрямованість і орієнтована на досягнення реальних результатів. Ми активно співпрацюємо з міжнародними партнерами, залучаємо нові громади, обмінюємося досвідом та шукаємо можливості для спільних ініціатив. Коли ми ухвалюємо рішення, ми прагнемо, щоб за ними слідували конкретні дії, які зміцнять нашу стійкість, забезпечать життєдіяльність громад і підтримають людей. Це є нашим головним пріоритетом сьогодні.
АПМГ приділяє велику увагу проблемам внутрішньо переміщених осіб. Ви особисто пропонуєте визначити окремим День ВПО як державну пам'ятну дату. Які перспективи допомоги ВПО Ви бачите?
Насамперед, варто усвідомити, коли ми говоримо про вимушено переміщених осіб, що це люди, які через війну залишилися практично без нічого. Вони втратили не лише свої домівки та робочі місця. Деякі з них не мають навіть документів, а хтось і зовсім позбувся своїх особистих речей. На сьогоднішній день в Україні таких осіб налічується більше ніж 4,5 мільйона.
Це наші співвітчизники. Вони свідомо обрали жити в Україні. Сьогодні важливо підтримати їх і забезпечити їм необхідну допомогу. Адже наразі вони фактично "сидять на валізах" і розмірковують, чи залишитися, чи вирушити в інше місце. Вони оцінюють свої можливості на майбутнє, зважаючи на підтримку, яку можуть отримати від держави. Які ресурси та можливості зможе надати країна, щоб заохотити їх залишитися?
Я пропоную встановити 25 лютого на державному рівні як День вимушено переміщених осіб. Це не є випадковим вибором. Війна триває вже понад 12 років, і багато наших співгромадян почали залишати тимчасово окуповані території ще з 2014 року, коли з’явилися перші вимушені переселенці. Проте саме з 25 лютого 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, розпочалося масове переміщення. Мільйони людей змушені були шукати безпечні умови для життя собі та своїм родинам, рятуючи себе і своїх дітей.
Я щиро бажаю, щоб ця важлива дата була закріплена на п'ятирічний термін. Чому саме 5 років? Адже це тривалість електорального циклу. Саме на цей період ми обираємо президента та депутатів. Тож за цей час держава повинна вжити всіх необхідних заходів, щоб у нас не було вимушених переселенців. Йдеться не лише про юридичний статус, а про те, щоб люди перестали відчувати себе ВПО і змогли повернутися до звичного життя.
Нам сьогодні важливі не номінальні цифри, не те, щоб просто сказати, що ось у нас було 4,5 млн вимушених переселенців, а завтра у нас буде, наприклад, 4 млн - потрібно, щоб люди почали нормально жити, перестали відчувати себе біженцями у власній країні. Щоб вони були забезпечені житлом, забезпечені роботою. Щоб їх діти нормально ходили до школи, дитячих садочків. Щоб люди повернулись, або спокійно обрали для себе нову громаду, в якій вони будуть постійно жити, інтегрувались в цю громаду. Тільки тоді ми зможемо вважати, що проблематика знята.
Саме тому ми постійно говоримо про необхідність комплексної політики, в центрі якої мають бути житло, працевлаштування, підтримка підприємництва, доступ до освіти та інтеграція людей у життя громад. Відповідні пропозиції до Стратегії державної політики щодо підтримки вимушених переселенців до 2030 року АПМГ подала. І багато з наших підходів були урядом враховані.
Тепер найважливіше — реалізувати Стратегію на практиці. На жаль, існують приклади, коли навіть найбільш продумані стратегії та професійно підготовлені документи залишаються лише "стосами паперів". Так не має бути, особливо коли мова йде про людей, які стали вимушеними переселенцями. Ми вже працюємо над законодавчими ініціативами, щоб розпочати їх впровадження. Шукатимемо можливості для внесення цих пропозицій до парламенту.
Хочу акцентувати увагу на тому, що стратегічне мислення є необхідним не тільки в контексті питань внутрішньо переміщених осіб. Україні потрібна всебічна програма для національного відновлення. Я усвідомлюю, що зараз триває війна, але вже сьогодні необхідно мати чіткий план дій, який окреслить, які типи житла ми будемо зводити, які робочі місця створювати та якою буде спеціалізація наших міст.
План має бути системний, розроблений і затверджений на державному рівні. І я дуже хочу, щоб він передбачав не тільки ремонт і повернення в експлуатацію того, що було у нас ще з часів Радянського Союзу. Сьогодні країна потребує зовсім іншого.
Наш план відновлення повинен бути прогресивним і інноваційним. Він має включати конкретні стратегії та проєкти, чітко визначаючи, яке фінансування необхідне з боку держави, державних інститутів та підприємців, оскільки вони також братимуть участь у програмах відновлення та розвитку. Важливо окреслити обсяги фінансування, які ми плануємо залучити від наших міжнародних партнерів. Я говорю про такі міжнародні фінансові установи, як ЄБРР і ЄІБ, які активно співпрацюють з нами та приділяють значну увагу питанням відновлення України. Отже, сьогодні існує безліч аспектів, і ми повинні почати цю роботу якнайшвидше, інакше ризикуємо втратити людей.
В Україні поступово стартує процес формування бюджету. Кабінет Міністрів вже представив бюджетну декларацію на період 2026-2029 років. Незабаром розпочнуться консультації з представниками місцевого самоврядування. Чи планує Асоціація прифронтових регіонів внести свої пропозиції до проекту бюджету? Які основні пріоритети будуть визначені?
Безсумнівно, ініціативи з'являться. Ми вже працюємо над нашими пропозиціями, адже це питання для нас є надзвичайно важливим.
В першу чергу тому, що нам необхідно забезпечити пріоритетне фінансування прифронтових територій. Сьогодні прифронтові міста і громади потребують особливої уваги держави. Я вдячний насправді уряду, який сьогодні, завдяки нашій спільній позиції з партнерами по АПМГ, все більше звертає увагу на наші потреби.
Зокрема, ми стали свідками запуску першого пакета підтримки для прифронтових регіонів, який, незважаючи на свій реактивний характер і фокус на окремих питаннях, дав позитивні результати. Наразі триває робота над другим пакетом заходів, до якого Асоціація вже подала свої рекомендації, сподіваючись на їх врахування, оскільки вони є комплексними та спрямованими на тривалий ефект. Це, перш за все, стосується підтримки підприємств на прифронтовій території, забезпечення кадрової стабільності, програм відновлення, страхування від воєнних ризиків та допомоги громадам, що постійно піддаються обстрілам. Ми прагнемо, щоб у державному бюджеті було передбачене фінансування для цих критично важливих ініціатив.
Ми усвідомлюємо важливість збалансованого бюджету. Необхідно забезпечити фінансування для армії, сприяти розвитку сучасної оборонної промисловості, підтримувати підприємців, а також забезпечити кредитування і страхування військових ризиків у прифронтових зонах. Також слід врахувати компенсацію різниці в тарифах та інші важливі аспекти.
Чому я зосереджуюсь на темі тарифів? Тому що це має прямий вплив на рівень життя людей та здатність українських сімей оплачувати комунальні послуги.
Не є таємницею, що рівень життя населення значно знизився. Дійсно, на це вплинули певні об'єктивні фактори, такі як війна та повільне відновлення економіки. Однак, коли на пенсію неможливо забезпечити собі нормальне існування, це стає серйозною проблемою. І наразі рішення цієї ситуації залишається невідомим.
Подивіться, який сигнал подає бюджетна декларація на 2027-29 роки. Уявіть, що уряд сьогодні заявляє, що у 2029 році мінімальна пенсія становитиме 66 доларів США, а мінімальна заробітна плата - 220 доларів США. Як, на вашу думку, люди зможуть вижити в таких умовах? Адже їм необхідно купувати продукти, оплачувати комунальні послуги, забезпечувати навчання дітей, купувати ліки та інші важливі речі. Як можна існувати на такі гроші?
Отже, сьогодні необхідно підвищувати рівень доходів. Важливо забезпечити, щоб зростання доходів відбувалося швидше, ніж підвищення цін. Інакше подолати бідність буде неможливо. Тому потрібно запроваджувати нові підходи до бюджетної політики. Люди повинні бачити, що їхнє життя покращується, що вони зможуть жити, а не просто існувати. Саме на вирішення цих питань будуть спрямовані наші законодавчі ініціативи та пропозиції щодо державного бюджету.
Харків реалізує експеримент в сфері безкоштовного громадського транспорту, який став прикладом для жителів інших міст під час війни, хоча це, безумовно, обтяжує місцевий бюджет. Які витрати на безкоштовний проїзд у трамваях, тролейбусах і метро щомісяця або щорічно несе міський бюджет? Чому було обрано саме таку модель, а не адресну фінансову допомогу? Як Ви вважаєте, чи зможе цей проект продовжитися до завершення війни, і чи вбачаєте в ньому перспективу для впровадження в інших містах?
Це не експеримент, а усвідомлений крок, оскільки під час війни немає іншого вибору, особливо для таких великих міст, як Харків. На сьогоднішній день Харків налічує 1 мільйон 300 тисяч жителів, з яких 217 тисяч — це вимушені переселенці. Не варто забувати про це.
Окрім цього, можливо, хтось знає, а хтось ні, але ми надаємо безкоштовне харчування людям один раз на день. Щодня ми розподіляємо близько 58 тисяч порцій їжі. Також ми вирішили, що наші вчителі, які зараз працюють у підземних школах, також отримуватимуть безкоштовні обіди.
Я вважаю, що це правильне рішення було Харківської міської ради для того, щоб підтримати вчителів в тому числі, бо вони працюють в неймовірно важких умовах і це було б несправедливо, коли ти всю ніч був десь у сховищі, а потім йти ще працювати з дітьми, і ще готувати собі щось. Нам потрібно все ж таки, щоб ми проявляли людяність один до одного і повагу за те, що люди роблять. Безкоштовне харчування дітей у нас було з першого дня війни, без виключення, для всіх.
Що стосується безкоштовного проїзду, це, без сумніву, є важливою підтримкою для кожної родини. Хтось може висловлювати незгоду з цим рішенням, інші ж, навпаки, його вітають. Але ми справді досягли того, що поки не вдалося реалізувати ніде ще. Усі транспортні засоби в нашому місті, Харкові, є комунальною власністю. У нас немає приватних перевізників, як у багатьох інших містах.
Досить часто мені ставлять запитання: чому інші міста не можуть реалізувати подібні проєкти? У них є приватні перевізники, які займаються розподілом маршрутів, мають певні контрактні умови та збирають кошти з приватних компаній. У нашому випадку, якщо звернути увагу на метрополітен, він отримує найбільше фінансування з бюджету серед усіх міст. Що стосується трамваїв і тролейбусів, то ці види транспорту є комунальними, і кожне місто наразі забезпечує їх дотацію.
Щодо Харкова, ми ухвалили рішення зробити проїзд безкоштовним. Це наша відповідальність і місія перед громадою, щоб забезпечити людям більш-менш комфортні умови. Адже сьогодні місто переживає такі руйнації, яких не має жоден інший населений пункт в Україні. Кількість обстрілів, з якими стикається Харків, є безпрецедентною для країни. І ніхто не має такої сильної волі до життя і прагнення до миру, як харків'яни. Нам потрібно підтримувати наших людей і робити все можливе, щоб вони залишалися в місті та відчували гордість за нього. Харків'яни справді люблять своє місто, і ми прагнемо відповісти на їхні потреби, адже нас обрали саме для цього.
Сьогодні реалізація безкоштовного проїзду є складним завданням. Вона вимагає фінансових витрат, які постійно зростають. Коли ми розпочинали новий бюджетний рік, ціни на енергоносії були одні, але на сьогоднішній день вони значно зросли. Це стосується як пального, так і електроенергії. Проте ми продовжуємо робити все можливе, щоб зберегти функціонування громадського транспорту.
І моя мета, щоб у Харкові був безкоштовний громадський транспорт і під час війни, і після завершення війни. Бо ми маємо такі приклади інших міст. Як це зробити? В багатьох випадках буде залежати від того, як ми зробимо економічну модель міста Харкова, який буде бюджет міста Харкова, як швидко ми будемо відбудовуватись, відновлюватись, як ми будемо створювати власну систему генерації.
На мою думку, сьогодні важливо насамперед створити Стратегічну економічну модель для України в цілому та забезпечити спеціалізацію економік міст. Кожне місто має свої унікальні стартові можливості та різний потенціал — як кадровий, так і промисловий, виробничий і науковий. Ці фактори слід обов’язково брати до уваги.
Не кожне місто може бути універсальним у всіх сферах одночасно. Наприклад, ми займаємося інформаційними технологіями, і ви також зосереджені на цій галузі, так само, як і багато інших регіонів прагнуть цього. Ми виробляємо двигуни, і ви робите те ж саме. Це призведе до розпорошення ресурсів, розподілу фінансування та неефективного використання виробничих потужностей. Отже, необхідна цілісна державна стратегія, яка враховуватиме індивідуальні спеціалізації кожного міста. Таким чином, ми зможемо чітко усвідомити, що кожен регіон відповідає за свою частку, маючи при цьому власну економічну модель.
Нещодавно я відвідав конференцію в Ґданську, де мав можливість поспілкуватися з провідними банкірами, включаючи представників ЄБРР, ЄІБ та Світового банку. Я представив їм свою модель, яка викликала чималий інтерес. Сьогодні, коли люди звертаються до банків за фінансуванням на різноманітні проекти – від транспорту до когенерації, будівництва та LED-освітлення – важливо розуміти, де стратегічний план розвитку? Які економічні обґрунтування стоять за запитами на фінансування трамваїв замість тролейбусів, або метрополітену замість автобусів? Які переваги це принесе? Яке саме будівництво необхідне, і в яких обсягах? Коли ми зможемо представити комплексний план для кожного міста, спеціалізації та громади, банкіри будуть готові вести з нами більш конструктивний діалог, адже вони побачать системний підхід і перспективу, а не лише окремі проекти.
До речі, щодо банківського сектору. На початку травня Харківська міська рада дала зелене світло для отримання кредитів, які будуть використані для фінансування комунальних транспортних підприємств за спеціальними умовами, що стосуються прифронтових зон. Кредити призначені для придбання спеціального транспорту та підтримки ліквідності, серед іншого. Чи готові кредитори інвестувати в ці проєкти з умовою збереження безкоштовного транспорту для користувачів?
Їх зовсім не турбує, який тип транспорту ми використовуємо і хто нестиме витрати: чи це буде держава, громадяни, чи місцева влада. Для них найголовніше – це вчасність платежів. Якщо ви своєчасно і в повному обсязі виконуватимете свої зобов'язання, тоді ми готові до співпраці.
Щодо рівня довіри та готовності інвесторів, у Ґданську ми провели спеціальний захід для представників Харкова. Участь взяли дипломати з різних країн, банківські експерти, а також члени нашої Асоціації міст, що знаходяться в зоні конфлікту. Було багато потенційних інвесторів, які проявляють активний інтерес до України. Серед учасників також були фінансові аналітики та економісти.
Була дуже корисна зустріч, і там я підписав угоду з Європейським банком реконструкції та розвитку на EUR47 млн, з яких EUR17 - це грант для міста Харкова. І це дуже важливо - це рівень довіри до міста і взагалі до країни.
Які у вас загальні враження від конференції в Ґданську? Як ви вважаєте, чи можуть наші поточні розбіжності з Польщею та польськими містами стати на заваді співпраці?
Давайте розділимо одне питання на інше.
По-перше, Ґданськ справив на мене велике враження. Чесно кажучи, я не очікував побачити таку красу, адже востаннє відвідував це місто дуже давно. Сьогодні Ґданськ вражає своєю чистотою та комфортом для життя, тут створені чудові умови для мешканців. Цей підхід до розвитку міста резонує з моїм уявленням про майбутнє Харкова. Я б дуже хотів, щоб якомога більше наших співгромадян, включаючи мерів та архітекторів, змогли відвідати це місто, адже там втілено прекрасну інфраструктуру та урбаністичні рішення.
Вони фактично відновили своє місто з нуля, адже після Другої світової війни воно було майже повністю зруйноване. При цьому їм вдалося зберегти певні елементи автентичності, архітектурні особливості та унікальний стиль, що вирізняє їх місто серед інших населених пунктів Польщі. Тут є свої переваги: і море, і порт, а також значно вищий рівень зарплат. Але найголовніше — це те, що тут дбають про місто, підтримують чистоту, комфорт і красу, реалізуючи все з розумом. Це дійсно є прикладом для інших.
Що стосується самої конференції, хочу сказати, що для Харкова вона була успішною. Для України, як урядовці кажуть, вона була теж успішною. Але на що я звернув увагу? Ну по-перше, нас підтримують міжнародні партнери з багатьох країн і Європи, і не тільки Європи.
Проте наші партнери та потенційні інвестори прагнуть бачити структурований підхід. Ніхто не очікує, що ми просто з’явимось і скажемо: дайте нам фінанси, і ми щось зробимо. Вони шукають ясний план дій, системний підхід до майбутнього та комплексні економічні реформи. Від нас чекають стратегічного бачення того, як буде розвиватись країна, і вони готові надати свою підтримку.
Тепер варто поговорити про складні відносини між країнами, зокрема про деякі суперечливі моменти в історії наших держав. У нас справді були важкі періоди, які не обмежуються лише ХХ століттям. Це стосується і взаємин інших європейських країн, що історично були сусідами, як, наприклад, Німеччини та Франції, Франції та Британії, або Іспанії та Нідерландів. Але я не планую заглиблюватися в ці суперечності. Натомість, я хочу звернути увагу на період наших відносин з Польщею, який розпочався з моменту російської агресії. З самого початку конфлікту Польща активно підтримує Україну та українців на політичному, соціальному, військовому та фінансовому рівнях. І сьогодні Польща продовжує підтримувати наше прагнення стати частиною європейської спільноти.
Історія дійсно була різна, але завдання політиків сьогодні не роздивлятись минуле, а дивитись і працювати на перспективу. Ініціювати і просувати спільні проєкти, спільні ініціативи і задуми. Це об'єднують країни і народи, і таки ми будемо рухатись вперед.
Крок, який ми зробили, коли я підписав угоди з двома найбільшими об'єднаннями польських міст - Асоціацією міст Польщі та Союзом польських метрополій - це такий символічний перший крок місцевої дипломатії. Поки що перший, але я вважаю, що ми все одно будемо разом. І наше завдання спільне - напрацювати такі проєкти, щоб вони були цікаві і Україні, і Польщі, могли об'єднати. А історію давайте залишимо для вивчення наших вчених.
Повертаючись до теми транспорту. У Харкові під час війни була пошкоджена низка трамвайних і тролейбусних ліній. Чи плануєте їх відновлювати під час війни чи після війни і розширювати трамвайну мережу?
Я завжди був прихильником трамваїв, незважаючи на думки інших. Перед війною ми отримали земельну ділянку в індустріальному парку. Ми перебували на фінальній стадії переговорів про створення спільного підприємства між міською радою, містом Харковом і швейцарською компанією, яка спеціалізується на виробництві трамваїв. У нас вже були готові всі плани для запуску виробництва нашого власного трамваю. Але, на жаль, почалася війна.
Я щиро сподіваюся на швидке завершення війни, адже ми маємо багато планів стосовно трамвайних маршрутів. Раніше ми співпрацювали з іноземним консультантом, фінансування якого надала міжнародна фінансова установа. Це дозволило нам розробити обґрунтовану схему, в якій маршрути залишити, в яких районах їх доцільно розширити та як це реалізувати. Ми не плануємо повторювати помилки, які зробила Німеччина після війни, коли вирішила прибрати трамваї з міст, гордо демонструючи це. Згодом вони повернули трамваї, але вже зовсім іншого рівня.
Я дуже хочу, щоб у нас були трамваї, по-перше, власного виробництва, спільного з інвесторами, і зовсім іншого класу, і на зовсім інших рейках вони ходили. Дуже багато там питань і щодо колії, і щодо тягових підстанцій. Але хочу вам сказати, що ні в якому разі прибирати ми нічого не будемо, будемо тільки нарощувати.
Тема демографічної ситуації: яке нині населення в Харкові, та як воно змінюється? Скільки харків'ян переїхало в інші українські області та за межі країни? Яка кількість переселенців з інших регіонів оселилася в місті? Як ви гадаєте, скільки людей повернеться одразу після закінчення війни, а скільки залишиться на нових місцях проживання?
До війни в Харкові проживало близько 1,56 мільйона осіб. Серед них було приблизно 300 тисяч студентів, які постійно навчалися в нашому місті. Також існувала агломерація з близько 100 тисяч людей, які приїжджали на роботу в будні дні, а на вихідні поверталися додому для відпочинку. На кінець березня 2022 року, після початку війни, вже виїхало близько 300-350 тисяч жителів. Нині, як я вже зазначав, населення Харкова складає трохи більше 1,3 мільйона, а кількість вимушених переселенців досягла 217 тисяч.
Більшість мешканців Харкова прагнуть повернутися назад, і це вражає: це свідчить про те, як сильно харків'яни люблять своє місто і як вони є справжніми патріотами. Чимало з них постійно їздять, але продовжують стежити за соціальними мережами й відчувають глибоке занепокоєння за долю рідного міста.
Безумовно, існують певні чинники, які спонукають людей повертатися. Найголовнішим з них є забезпечення безпеки, що є очевидним. Адже лише за умови стабільної ситуації можна сподіватися на їхнє повернення.
Інша важлива умова – наявність житла. Уявіть, що наразі лише в Харкові 160 тисяч жителів залишилися без домівок. Якщо з'явиться можливість забезпечити житлом, це стане ще одним напрямком для повернення.
Ще один важливий момент - це працевлаштування, але йдеться не про $220 на місяць, а про зовсім іншу, вигідну та перспективну роботу. Тоді люди знову захочуть повертатися.
Коли настане мир, з'явиться шанс безпечно навчати дітей. Найважливіше, щоб вони відчули, що країна розвивається, що не стоїть на місці, що економіка функціонує, і що це не просто їх рідний край, а місце з безмежними можливостями для них. Саме тоді вони захочуть повертатися.
І тут виникає питання, як показати це людям. Яким може бути перший крок, сигнал, що країна відроджується? Переконаний, перш за все, це активне будівництво. І мова не тільки про доступне, соціальне житло для людей.
Будівництво має потенціал стати рушійною силою для всієї економіки. Його розвиток може ініціювати та активізувати процес відновлення. Наприклад, одне нове робоче місце в сфері будівництва може створити від 5 до 6 додаткових робочих місць у суміжних секторах.
Паралельно з будівництвом житлових об'єктів відбувається розвиток промислового сектора. Введення в експлуатацію передових виробництв. Генерація нових вакансій для кваліфікованих спеціалістів.
Розвиток соціальної інфраструктури, включаючи школи, лікарні та дитячі садки, є надзвичайно важливим аспектом. Це своєрідний соціальний пакет, що має велике значення. Коли я спілкуюсь із тими, хто виїхав, часто виникають запитання, зокрема, стосовно рівня медичного обслуговування. Нам необхідно створити такі умови, які б переконали людей у високій якості соціальних послуг. Це може стати вагомим аргументом для їх повернення.
Отже, житло, а разом з ним робота, навчання, виші, відкриті можливості для підприємництва, інтелектуальні індустрії, освіта - це і є той сигнал для наших людей, для інвесторів, проте, що ми вистояли і розвиваємось. Так, це складно. Але це потрібно починати робити вже зараз. Не можна чекати закінчення війни, бо будемо втрачати населення, особливо молодь. Якщо ми втратимо молодь, то буде дуже важко.
Наскільки актуальна проблема трудових мігрантів саме для прифронтових міст? Чи обійдемося ми без мігрантів? Чи можливо буде відновити промисловість, енергетику, перезапустити економіку без залучення робочої сили із зовні?
Ви знаєте мою позицію, я неодноразово казав, що я категорично проти мігрантів. Я за те, щоб у нас навчалися студенти іноземні, і це дуже важливо для нас, бо це і економіка. У нас чудові виші, у нас шалений кадровий потенціал наших науковців, викладачів, і потрібно цим користуватися і заробляти валюту для держави і для університетів. Але я за те, щоб Україна створювала робочі місця перш за все для українців. Для людей, які зараз воюють і боронять нашу землю, щоб вони поверталися і знали, що вони не будуть отримувати $220 на місяць в 2029 році, а будуть отримувати нормальні кошти. Так, можливо, їм буде потрібно перевчитися, але ми маємо дати їм таку можливість, а головне - мотив.
Нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих кадрів, починаючи з будівельників, айтішників, операторів програмного забезпечення, операторів станків з ЧПУ і так далі. Але ж нам потрібні і такі спеціальності, як водії, екскаваторщики, зварювальники, робочі професії. І нам потрібно зробити так, щоб людина бачила перспективу і росту, і самовдосконалення, і заробітку насправді. А якщо ми привеземо дешеву робочу силу, заповнимо всі вакансії, де будуть наш люди? А у нас безробіття вже зараз 11% (за методологією Міжнародної організації праці) що ми будемо робити потім? Хто задає це питання? Ми зіткнемось з тими самими критичними проблемами, як багато інших країн, які свого часу відкрили свої ринки праці і кордони для мігрантів. Кожного разу, коли я кудись виїжджаю, я все це бачу на власну очі.
Сьогодні я вважаю, що Україна платить надзвичайно високу ціну за свою територіальну цілісність і за утвердження демократичних цінностей. Проте, я щиро сподіваюся, що нашими пріоритетами залишаться наші громадяни. Нам необхідно повернути людей назад. Якщо ми створимо сприятливі умови, забезпечимо робочі місця і продемонструємо людям реальні перспективи тут, ми зможемо подолати як економічні, так і демографічні виклики. У нас є все необхідне для цього. Ми здатні на великі досягнення.
Тепер найбільш болісне питання. Як останнім часом, як Ви оцінюєте, як змінилася динаміка обстрілів міста? І яку частку житла і критичної інфраструктури вдається відновлювати оперативно?
По-перше, обстріли відбуваються в різних темпах: іноді їх може бути 15-25 за добу, а іноді лише три чи чотири. Ми стали мішенню з початку війни, і були періоди, коли навіть не могли точно підрахувати кількість атак. Зараз ми ведемо облік. Обстрілюють нас різними видами озброєння, зокрема, з С-300, С-400, балістичних ракет, КАБ, і ці атаки завдають значних руйнувань.
Руйнування в місті Харкові набагато більші, ніж в інших містах. Як я вже казав, 160 тисяч мешканців без дахом над головою залишилися. Якщо взяти статистику, вона дуже сумна, бо практично 13 тисяч об'єктів було розтрощено, серед яких практично 10 тисяч житлових будинків, приблизно порівну приватних та багатоповерхових. Що вдалося, за цей час ми практично відновили 4 тисячі будинків. Це дуже важливо, і люди це бачать.
Так, нам дійсно не вистачає фінансів. Ми розпочинали відновлення за власні зусилля, пізніше держава надала певну підтримку, і я вдячний за це, але все ще недостатньо. На жаль, в цьому році ми поки що не отримали жодної гривні державних коштів на відбудову. Є певні обіцянки та прогнози, але фактичної допомоги досі немає. Проте ми не здаємось і продовжуємо працювати.
Крім цього, пошкоджена критична інфраструктура, генерація, школи, дитячі садочки, лікарні. Але, незважаючи на все, ми вже побудували 9 шкіл до 1 вересня, ще одна буде збудована - десять шкіл у нас буде під землею. І починали виключно за власні кошти, і це була наша ініціатива, наш проєкт. Потім ми надали цей проєкт і в Запоріжжя, і в інші міста. Вважаю, що потрібно приділяти цьому увагу.
Зараз будуємо дитячий садочок перший під землею і тут вже є співфінансування між державою і власними коштами.
На сьогоднішній день ми стикаємось із серйозною нестачею ресурсів для відновлення, зокрема фінансів, а також людських кадрів. Число наших комунальників, які вирушили на фронт за час війни, перевищує тисячу людей — це як хлопці, так і дівчата.
Скільки архітектурних пам'яток було знищено в Харкові, і чи є можливість їх повного відновлення?
На жаль, не всі об'єкти можна буде відновити, оскільки деякі з них зазнали таких ушкоджень, що відновлення є неможливим. Проте, більшість з них має шанс на відродження, і це надзвичайно важливо. Вони є частиною нашої історії та культурної спадщини, і для нас критично важливо залишити наступним поколінням архітектурні пам’ятки. Відновлення та реставрація цих будівель у первісному вигляді, в якому вони були зведені, — це наш обов'язок. Хоча це потребує значних фінансових витрат, ми повинні взяти на себе цю відповідальність.
Після закінчення війни чи не планується відновлення повністю знищених об'єктів у вигляді реплік?
Ми плануємо обговорити це питання з мешканцями Харкова та залучити до роботи істориків і архітекторів. Моє прагнення полягає в тому, щоб відновити ті архітектурні пам'ятки, які можливо, а для тих, що не підлягають відновленню, знайти способи зберегти їхню історичну цінність.
Обстріл Харківського художнього музею став справжнім резонансом. Ви брали участь у порятунку картин. Чи вдалося зберегти колекцію, і які є перспективи відновлення самого музею?
Жахлива ситуація. Я не міг залишитися осторонь. Хоча музей не належить місту, а є обласною власністю, діяти було необхідно. Адже цей художній музей - це не просто галерея, а справжня скарбниця історії. Там зберігалися роботи Рєпіна, що є частиною спадщини як України, так і всього світу, а також твори Васильківського та Шевченка. Багато шедеврів, які мають величезне значення. Втрата картин, особливо графіки, яка не підлягає відновленню, - це жахливий удар.
Щодо будівлі, вона також є архітектурною пам'яткою, яка, на жаль, зазнала значних пошкоджень. У той день сталося пряме попадання, що спричинило загоряння на даху, а згодом і поширення вогню.
Чи вдалося врятувати колекцію? На жаль, не всю. Коли ми приїхали, я спочатку думав, що там зовсім немає жодної картини. Але в один момент одна з працівниць повідомила, що деякі з них все ж залишилися. Я був приємно здивований і запитав: "А як же, ви ж їх вивозили?" Я пам'ятаю, що ми надали приміщення для їхнього зберігання, щоб забезпечити їм безпечні умови. Потім я спілкувався з тодішнім міністром і допомагав у процесі їх транспортування.
Зараз говорять про те, що ця колекція була особистою і потім передана Художньому музею. Хоча вона і була подарована, важливо розуміти, що це частина нашого культурного надбання, спадщини, яка належить всьому суспільству. Цю колекцію зібрав відомий колекціонер Ілля Лучковський, який вирішив поділитися своїм мистецтвом з народом. У ній містилися безцінні картини. Кожен витвір мистецтва має свою цінність, як художню, так і історичну, а також несе пам'ять про людину, яка щедро віддала її суспільству. Ви розумієте, яку значущу особистість це був, яка вирішила не залишити спадок своїй родині, а зробити його доступним для всіх? Тож чи дійсно ми готові знищити таку спадщину?
Мені дуже шкода, що навколо цього різні думки. Я розумію, що хтось себе вигороджує, хтось когось виправдовує, бо навіщо ж відповідати. Не буду нікого засуджувати, час розставиться на свої місця. Але я вдячний сьогодні пожежникам, своїй команді, рятувальникам, журналістам, які разом з нами виносили ці картини. Я пам'ятаю, що ми виносили картини, а вони були гарячі. Ми робили те, що потрібно було робити, і зупинили роботу тільки тоді, коли пожежник, який був на даху, провалився і впав поряд зі мною на мого працівника. Ледве не розбилися усі ми там. Коли вже почало горіти так, що неможливо було пройти - ми змушені були відступити. Але ми зробили те, що ми змогли.
Я щиро сподіваюся, що всі врятовані твори мистецтва будуть відновлені, а після завершення війни їх експонуватимуть у художньому музеї, який, на мою думку, необхідно відновити. Це важливо, щоб люди усвідомлювали, що ці твори є частиною історії всього людства.
Як Ви оцінюєте готовність Харкова до зими і проходження опалювального сезону?
Ми робимо все можливе і дуже багато робимо. Не все залежить, на жаль, від нас. Бо скільки б ми не укріпляли, наприклад, блочно-модульні котельні чи когенераційне обладнання, але 3-5 ракет, і крапка... Так, ми передбачаємо деякі дублюючі варіанти, енергоострови, компетентна команда працює над цим постійно. Ми знаємо, що потрібно готуватись перед зимою, і ми розуміємо, що ми робимо.
Якщо б все було в наших руках, я б з упевненістю заявив, що все складеться добре. Звісно, буде нелегко. Все залежатиме від того, чи триватиме війна в цей період. Якщо обстрілів не буде, ми впораємося з опалювальним сезоном без зайвих труднощів, адже будемо готові. Але якщо війна продовжиться і обстріли стануть регулярними, нам буде важко, як і іншим містам, адже жодне з них не залишиться осторонь через єдину енергетичну систему. Ми вже все це пережили.
Проте я сподіваюся, що ми не впадемо у відчай. Врешті-решт, ми докладемо всіх зусиль, щоб досягти своїх цілей.
Яке Ваше ставлення до необхідності впровадження проєктів з благоустрою в умовах війни? Це питання є вкрай актуальним для багатьох населених пунктів, але нам цікаво почути саме Вашу думку.
Необхідно знаходити розумний баланс у всіх аспектах. Але я щиро хочу, щоб ви усвідомили, що для Харкова сьогодні благоустрій — це не лише питання комфорту, а й глибоке емоційне переживання. Це почуття людей, які щодня піддаються обстрілам. Це емоції наших дітей, які змушені ночувати в підвалах, на станціях метро та укриттях, а потім відвідувати підземні школи. Це також переживання наших військових, які, відпочивши, повертаються до Харкова і бачать усе це на власні очі.
Отже, сьогодні не можна порівнювати фронтове місто Харків з Ужгородом, Тернополем чи Івано-Франківськом, і сподіваюся, що ці міста зрозуміють мене. Ми займаємося тим, що робимо, не з метою особистого збагачення — ми працюємо для людей, для всієї нації, адже Харків сьогодні є символом незламності України. І ми будемо продовжувати цю важливу справу.
#бюджет #Європа #Економіка #Україна #Уряд України #Інвестор #Ужгород #Польща #Німеччина #Інфраструктура #Радянський Союз #Мігрант #Стратегія #Нідерланди #Суспільство #Іспанія #Парламент #Місто #Франція #Внутрішньо переміщена особа #Запоріжжя #Харків #Івано-Франківськ #Російська імперія #Громадський транспорт #Тролейбус #Європейський банк реконструкції та розвитку #Економічна стагнація #Тарас Шевченко #Трамвай #Дитячий садок #Гданськ #Харківська міська рада #Ілля Рєпін #Швидкісний транспорт #«День» (Київ) #Тернопіль #Європейський Союз #Кредит (значення) #«Інтерфакс-Україна» #Президент (державна посада) #Вимушене переселення
